TOU

Розумний хлопчик

Азербайджанські народні казки

Давно це було. Жив на світі жорстокий і несправедливий хан. Щоразу, знайшовши причину, він захоплював села й міста і брав з них велику подать.
Поряд з містом, де правив хан, було село, яке він ніяк не міг захопити, бо мудреці цього села розгадували будь-яку ханову хитрість.
Якось хан зібрав увесь почет і став радитися, як його діяти далі.
— Поки в селі живуть мудреці, — сказав візир,— нам важко буде захопити його. Треба спочатку позбутися їх, тоді ми доб’ємося свого.
Ханові сподобалася порада. Того ж дня він наказав своїм людям піти в сусіднє село й будь що заманити у свій палац мудреців. Ханові посіпаки зайшли в село й почали ходити по хатах, у яких жили мудреці.
— У нашого хана кепські справи, — сказали вони мудрецям.— Одна надія на вас, він просить, щоб хоч на один день ви прибули до нього на пораду.
Не дуже йняли їм віри старі мудреці, але все-таки пішли з ханською челяддю.
Хан наказав усіх мудреців з сусіднього села кинути до в’язниці. Потім спорядив у дорогу вершника, дав йому три яблука й сказав:
— Одне з цих яблук — цьогорічне, друге — торішнє, а третє — позаторішнє. Відвези ці яблука в сусіднє село, збереш людей на майдані й скажеш, що хан звелів визначити вік кожного яблука. Даю на роздуми три дні. Не відгадають — захоплю село. Коли хтось відгадає мою загадку, то хай прибуде до мене з моєю улюбленою твариною. До того ж чоловік має бути вищий за мене, щоб я дивився на нього знизу вгору.
Вершник поскакав у сусіднє село, зібрав на майдані людей, загадав загадку, віддав яблука й поскакав додому.
Хоч як ламали люди голову, але знайти відповіді на ханову загадку не змогли.
У цьому селі в однієї баби був онук, якого звали Ахмед. Розумний і сміливий хлопчик. Цілу ніч не міг заснути Ахмед, хотів відгадати загадку, та так і не зміг. Надумав він порадитись із старими людьми. Спитав у бабусі, чи залишився хто в селі із старих мудреців.
— Край села живе один столітній дід. Він такий каліка, що ханові посіпаки його не забрали,— згадала бабуся.
Удосвіта пішов Ахмед до того старого. Бачить — білий як лунь, сліпий, недолугий старий з місця не може зрушити. Ахмед шанобливо вклонився старому, привітався й попросив дати йому пораду.
— Яку тобі дати пораду? — спитав старий.
Ахмед розповів йому про ханову загадку. Задумався старий, підпер голову рукою, а потім навчив, як знайти відповідь на хитру ханову загадку.
— Та от однієї таємниці я не знаю,— сказав він,— Її ти сам повинен розкрити. Я не знаю, яка улюблена тварина в хана. Тобі така моя порада: треба непомітно пробратися в місто й вистежити.
— Я зараз же піду.
Ахмедові дуже сподобалася розмова зі старим мудрецем. На дідовому подвір’ї він зустрів стару жінку, яка збирала тріски. Це була дідова сестра.
— Навіщо вам ці тріски, бабусю?
— Дров у нас нема, а в ліс нікому піти, ось я й збираю тріски,— відповіла бабуся.
Ахмед попросив у бабусі сокиру, мотузку й пішов у ліс. Він нарубав велику в’язку дров й приніс старим.
Ідучи в місто, Ахмед усе думав, як вивідати таємницю у хана. А коли він опинився біля міста, то зрозумів, що зайти в нього не зможе — через кожні сто кроків стояла варта й нікого в місто не пускали. Біля міських стін паслася ханська отара, вівці весь час бігали повз вартових туди-сюди.
Ахмед помітив це, побіг до чабанів із свого села, попросив зарізати барана та оббілувати його. Чабани виконали його прохання.
Загорнув Ахмед баранячу шкуру в хустку й пішов до ханської отари. За деревом він натяг на себе баранячу шкуру й навкарачки приліз до отари, разом з вівцями пройшов повз варту. А коли відійшов якомога далі, узяв баранячу шкуру й знову загорнув її у хустку.
Уздрів Ахмед неподалік ханського чабана. Він лежав собі на траві й грав на сопілці. А поряд з чабаном пасся цап. Цап увесь блищав на сонці. Підійшов Ахмед ближче, аж глядь — роги в цапа позолочені, на шиї — золотий дзвіночок, а на спині — попона з кашеміру. Не цап, а писанка. Диво та й годі. Ахмед очей не міг відвести від цапа.
— Чого ти так дивишся, хлопчику?
— Дивлюся, бо зроду не бачив такого цапа,— відповів Ахмед.
— А ти хіба не з цього міста? У нас у місті немає жодної людини, котра не бачила б цього цапа,— відповів чабан.
Зрозумів Ахмед, що чабан може запідозрити в ньому чужинця — й тоді не чекай добра. От він і каже:
— Тая тутешній. Тільки моя бабуся до цього дня не випускала мене з дому. Тому я й не бачив цього цапа.
— Отож, хлопчику, знай, що це цап нашого хана,— пояснив чабан,— Змалку хан полюбив кіз. Через те він і наказав так прикрасити цапа.
Ахмед дуже зрадів, що довідався про ханову таємницю. Він відійшов подалі від чабана, знову вліз у овечу шкуру, пристав до отари, поповзом добрався до свого села. Бачить, люди вже й надію втратили на порятунок, не знають, що робити.
Настав третій день. Ахмед і каже:
— Люди, дайте мені верблюда й одного цапа. Я піду до хана, відгадаю загадку й врятую село від неволі.
Привела ханова челядь Ахмеда в палац. Побачив хан Ахмеда й розлютився, хотів кинути його до в’язниці. Та раптом він побачив цапа й зрозумів, що одну загадку відгадано. Що ж воно далі буде?
— Хлопчику, я просив прислати мені людину, котра буде вища за мене,— каже хан,— Я повинен дивитися на ту людину знизу вгору. Чого ж ви не виконали мого наказу?
— Хай буде довгим життя у хана, хіба ви не бачите, що я на верблюді куди вищий від вас?
І розмовляєте ви зі мною, дивлячись знизу вгору. Вашу умову виконано.
— Але як ти злізеш з верблюда,— заперечив хан, — то будеш мені якраз по коліно.
— А навіщо мені злазити з верблюда, щоб бути нижчим од вас?
Бачить хан, що хлопець цей не полізе в кишеню за словом, та й каже:
— Що ж, дитино, тоді поговоримо про яблука.
Відповідає Ахмед:
— Хай буде довгим життя у хана, у мене теж є умова. Накажіть зібрати людей на міському майдані — там я й скажу розгадку вашої загадки.
Хоч як наполягав хан, щоб хлопчик тут розгадав загадку, Ахмед нізащо не погоджувався.
— Коли ти такий упертий,— попередив хан,— то, як відповіси неправильно, накажу відтяти тобі голову.
— Я згоден,— відповів Ахмед.
За хановим наказом на майдані спорудили поміст і зігнали багато люду. Прийшов на майдан і хан зі своїм почетом.
— Хай буде довгим життя у хана, — почав Ахмед, — як відгадаю я твою загадку, залиши наше село вільним і випусти з в’язниці наших мудреців. А не відгадаю, роби що хочеш.
Хан погодився й на цю умову.
Ахмед попросив води в чаші. Йому принесли. Усі три яблука він кинув у воду. Одне яблуко опустилося на самісіньке дно, друге — залишилося посередині, а третє плавало на воді.
— Перше яблуко, — поясцив Ахмед, — останнього урожаю, воно поки що в соку, важке, отож і потонуло. Друге яблуко — торішнє, менш соковите, всохло трохи, тому й залишилося посередині, а третє яблуко позаторішнє. Воно геть всохло, зробилося легким й через те плаває.
Люди зрозуміли, що Ахмед відгадав ханову загадку, і зраділи. А хан уже надумав не дотримуватися слова, але побоявся втратити повагу серед людей. Отож довелося йому випустити старих мудреців із в’язниці й пообіцяти, що не захоплюватиме сусіднього села.
Разом з мудрецями Ахмед повернувся в рідне село.
Усі люди вийшли зустрічати свого рятівника.
Так розумний, дотепний і сміливий хлопчик Ахмед врятував село від ханського гніту.
З неба впало три яблука. Одне — оповідачу, друге — діду- пораднику, третє — Ахмедові.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – В. Ціпка
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1991р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: