<

Руде листя

Казки Миколи Грибачова

У ліс прийшла осінь. Зеленими залишилися тільки сосни та ялинки, інші дерева стали жовтими, рудими, червоними. Але найбільше, звісно, ​​жовтими. І листя з них полетіло – пливе в повітрі листок, падає в траву, шелестить – шшу-шшу-шшурх! Вітер холодний між деревами шумить – шу-шу-шух!

Зраділа лисиця Лариска. «От як добре все виходить, — думає вона, — жовте та руде листя на мою шубку схоже. Намете його купами по канавах, сховаюсь я в них і підстережу зайця Коську. Він мене серед жовтого і рудого листя не помітить, а я його гам – і з’їм!

А заєць Коська перший рік у світі жив, осені ще не бачив. І дуже страшно йому було – уночі спати не може. Шум кругом стоїть, шелест, а йому здається – підповзає хтось, з’їсти його збирається. Дивиться він, дивиться в темряву, очі продирає лапками, а все одно нічого не бачить.

Вранці підвівся, холодною водою очі промив. “Піду я, – вирішив він, – схожу з їжаком Кирилом поговорю. Він четвертий рік на світі живе, може, розповість щось”.

Прийшов він до хатинка їжака, у двері постукав – ніхто не відповідає, у вікно постукав – теж ніхто не відповідає. “Може, захворів їжак Кирилко? – подумав заєць Коська. – Може, йому “швидка допомога” потрібна? Доведеться без запрошення заходити”.

Зайшов у сіни – немає нікого. Зайшов на кухню – немає нікого. Знайшовся їжак Кирило в найдальшій кімнаті, де й вікон нема.

– Що це в тебе, їжаче Кирило, так темно та сиро? – здивувався заєць Коська. – Може, ти захворів?

– О-ох! – позіхнув їжак Кирилко. – Нічого я не захворів, а просто хочу спати.

– Спати вночі треба, а зараз ранок!

– Нічого ти не розумієш, – сказав їжак Кирилко і знову позіхнув. – Осінь прийшла, за нею зима зі снігами та морозами. А ми, їжаки, всю зиму спимо. Ні їсти нам, ні пити не треба, спимо – і все. Так що ти йди у своїх справах, а я буду влаштовуватися. Весною приходь, новини розкажеш.

“Ну, і лінивий цей їжак Кирилко, – подумав заєць Коська. – Це ж треба – всю зиму спати! Боки, напевно, болітимуть. Піду до ведмедя Потапа, може, він щось порадить”.

Ведмідь Потап біля барлоги лежав. Голова на лапах, очі заплющені. Привітався з ним заєць Коська – не чує ведмідь; привітався вдруге – знову не чує. Тоді мало не у вухо крикнув:

– Привіт, Потапе!

Розплющив ведмідь одне око наполовину, спитав сонним голосом:

– Це хто тут шумить?

– Та я це, заєць Коська!

– А чого тобі треба? Я спати хочу.

– Так сплять уночі, а зараз ранок!

– Нічого ти не розумієш, – пробурчав ведмідь Потап, дивуючись, що заєць не знає таких простих речей. – Ми, ведмеді, як зима настає, весь час спимо. Я морозу та снігу не люблю, у мене лапи мерзнуть.

– Ой, помреш ти з голоду, Потапе!

– Не помру, я під шубою знаєш скільки жиру запас? До теплих днів вистачить. Ти до мене навесні приходь, новини розкажеш. А зараз іди, тільки он у кутку лижі стоять – собі їх візьми. Минулого року я їх Михайликові зробив, та тепер він виріс, малі вони йому.

– Та навіщо мені лижі? – здивувався заєць Коська. – Я на них і ходити не вмію.

– Ти бери, бери, зима прийде – навчишся. Ні лисиця, ні вовк тебе не наздоженуть. А до мене навесні забігай, поговоримо-умм!

І знову заплющив ведмідь очі, спати став. А заєць Коська хоч і не зрозумів, навіщо йому потрібні лижі, забрав їх і відніс додому. Після обіду пішов він шукати бобра Бориса – може, він щось цікаве розповість? Берег річки від дощів слизьким став, по воді від вітру хвилі гуляють, а бобер Борис лозові гілки гризе й кудись під воду тягає.

– Доброго дня, бобре Борис! – сказав заєць Коська. – Ти не знаєш, що в нас у лісі робиться? Їжак Кирилко зовсім лінивим став, навіть розмовляти не хоче, у ведмедя Потапа тільки одне око наполовину розплющується. Кажуть – спати всю зиму будуть. А ти, бобер Борис, теж ляжеш спати?

– Я у свою хатку під берегом сховаюсь. На річці крига стане, а там тепло. Лозу гризтиму, коли книжку почитаю, коли посплю. Ось як розлив закінчиться, приходь, гаразд? А зараз мені ніколи, роботи багато.

Зовсім нудно стало зайцю Косьці, навіть плакати хочеться – один він залишився, поговорити немає з ким. Іде він, голову повісив, та раптом чує на ялинці:

– Цок-цок! Що це ти, заєць Коська, такий сумний? Чи біда яка трапилася?

Дивиться заєць Коська – це білка Оленка на ялинці сидить, шишку гризе. Розповів він і про їжака Кирила, і про ведмедя Потапа, і про бобра Бориса.

– Ну і нехай сплять! – сказала білка. – Вони від віку ледарі. Взимку в лісі знаєш, як добре? Паморозь блакитна на гілках, сніжок пухнастий, на морозі небо синє синє, весь день гуляти хочеться. А то все літо та літо – нудно навіть! Ех, побігаємо ми з тобою наввипередки по заметах!

– А ти не спатимеш, білко Оленка?

– Не буду.

– Дякую тобі, бо зовсім мені нудно стало. Я до тебе часто приходити буду, гаразд?

– Приходь.

Повеселішав заєць Коська, буде у нього компанія на зиму. Навіть пісню складати на ходу почав:

Осінь настає,

Дощ із неба льє.

Липа лист скидає,

Листя скидає клен.

В голках сховавши животик,

Місяців на п’ять

Ляже спати їжак

Міцно буде спати.

Нехай йому насниться

Сонце та річка,

Трава медунка,

Сорок три жучка.

А я спати не стану,

Вранці вийду в дорогу,

Білу шубку одягну

До білих хмар близько

Біла земля.

Гей, лисице Лариско,

Знайди – де я?

І тільки заспівав це заєць Коська, праворуч від нього заворушилося щось жовте з рудим, схоже на листя. І не встиг він нічого зрозуміти, як йому бік ніби обпалило. Стрибнув він щосили, стрілою через пень перелетів, через яму. За великим дубом зупинився перепочити. Глянув назад – а на галявині лисиця Лариска сидить.

– Хі-хі-хі! – засміялася лисиця Лариска. – Що, спробував моїх кігтів? Це я сьогодні сита, важко мені стрибати, бо з’їла б я тебе і кісточки по кущах розвісила. Та нікуди ти від мене не дінешся – тепер усюди жовте і руде, на мою шубу схоже. Сховаюсь серед них – і не помітиш, сам у рот потрапиш. І дружки твої, їжак Кирило і ведмідь Потап, не допоможуть – сплять вони, очі в них жиром запливли. Хі-хі-хі!

– Скоро зима прийде, – сказав заєць Коська, – і я білу шубу вдягну. Тебе буде з далеку видно, а мене від снігової кучугури не відрізниш.

– Хі-хі-хі! – показала зуби лисиця Лариска. – Не доживеш ти до зими, підстережу я тебе і з’їм. Хі-хі-хі!

Побіг заєць Коська додому. “Ну, – подумав він, – раз лисицю Лариску неможливо  від листя відрізнити, то не буду я лісом ходити. Краще голодним пересиджу, а на крайній випадок в поле збігаю, там далеко видно”.

Так і зробив. З ранку до обіду лежить лисиця Лариска в жовтому і рудому листі, зайця чекає – немає його; від обіду до вечора лісом бігає, шукає – нема, ніде нема.

Так і не впіймала вона до зими зайця Коську.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Заяц Коська и его друзья”

Микола Грибачов

Видавництво: “Самовар”, 2010 р.

Залишити коментар