Руде страховище

Казки Ірини Прокопенко

Страшна потвора появлялась іноді в лісі. Несита й ненажерна, вона ладна була з’їсти все, що траплялось на її шляху. А називалося це страхіття Пожежею.
Втім, Пожежа не могла з’явитися в лісі сама по собі, їй потрібні були помічники. Вилетить з паровозної труби Іскра, полетить за вітром, летить, нерозумна, й не знає, куди б їй сісти. Ось купа сухого листя в лісі, дай думає присяду. Спалахне від Іскри листя, побіжуть язички полум’я лісом, і виникає з них руде страховище — Пожежа. Або ось Блискавка… Вдарить вона грозової ночі в сухе дерево, і знову Пожежа почне жерти все, не перебираючи: дерева й кущі, траву і пташині гнізда.
Стали дерева жити в страху, вічно тремтіла Осика, журливо розпустила коси Береза, стиха нарікали кущі:
— Нікому захистити нас від біди.
—    Не спекатися нам чудовиська,
—    Не сумуйте,— сказала їм мудра Сосна,— що-небудь придумаємо.
—    Іскро, Іскро, сядь-но сюди,— схитрувала Сосна й показала на лісовий струмок.
Не догадалась Іскра: сіла на воду і згасла. Зраділи дерева й кущі, розпросталися, заграли листочками. Та недовго довелось їм радіти. Нависла над лісом грозова хмара, блискавка з гуркотом розідрала небо.
—    Блискавко! Блискавко! — простягнула Сосна віття-руки до неба.— Не падай на ліс, не губи нас!
Послухалася Блискавка, упала не в лісі, а далеко в полі, не завдавши нікому шкоди. Весело стало в лісі після грози: щедро розливали пахощі квіти, заспівало птаство, кожен листочок розгорнувся назустріч сонцю, зачервонілися з радощів ягоди.
Та якось до лісу прийшли люди. Вони почали рвати квіти, ламати гілля, смикнули за косу Берізку.
—    Ой, ой, мені боляче!—зойкнула вона.
—    Не ламайте мене,— благав Кущик,— я ще маленький.
—    Не рвіть нас, адже ми зів’янемо,— благали квіти. Нічого не чули люди. Вони кричали,   співали,   сміялися, а коли надвечір пішли, то лишилося по них  незагашене багаття. Повіяв вітер, роздмухав полум’я, воно перекинулось на сушняк. От і’ з’явилося страховище. Пожадливо накинулась Пожежа на кущі й дерева, обхопила їх рудими пекучими лапами, вивергаючи чорний дим, затріщала з великої радості. Зі скрипом-стогоном почали валитися обпалені дерева, закричали птахи, порозбігалися на всі боки звірі.
А узліссям ішли хлоп’ята- пластуни в похід. Побачили вони чорний дим над лісом і прибігли до того місця, де лютувала Пожежа.
—    Рятуйте нас! Рятуйте! — стали просити дерева й кущі.
—    Кого ви благаєте?—сказала Сосна.— Хіба ви не бачите, що це люди: вони не почують вас.
А хлоп’ята тим часом зачерпнули води з лісового струмка та й давай заливати вогонь. Засичало страховище, злякати хоче, та де там! Лізуть хлоп’ята просто в його руду пащу, засипають її землею, топчуть вогняні лапи ногами, наступають на Пожежу з усіх боків. Дихнула Пожежа востаннє чорним димом, і не стало почвари. Хоча й мудра була Сосна, та все ж помилилась: не знала вона, що люди, бач, різні бувають.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди на землі та під водою”

Ірина Прокопенко

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: