TOU

Рудий

Катерина Кулик і Світлана Пухка

Історія перша ЗАГАДКОВА

Вечір проти Гелловіну

Вітер подужчав. Приклеєні до вітрин паперові кажани замахали крильми, деякі з них відліпилися, полетіли і враз зникли за рогом. Темні хмари, мов волохаті павуки, розставивши по небу пастки, ловили останні сонячні промінчики цього дня, а може, й цього року. Величезні тіні навшпиньки скрадалися за перехожими, які, не озираючись і втягуючи голови в обмотані навколо шиї шарфи, швидкували у справах. На підвіконнях замість гортензій і фіалок красувался гарбузи. Від їхніх удаваних посмішок і вогників, що мерехтіли в прорізаних очах, аж шкіра бралася сиротами. Біля вітрини стояв чоловік, тримаючи на повідку собаку породи фокстер’єр, і щось шукав у телефоні. Чолов’яга й не помітив, як до нього підійшли дві невисокі білі примари.

— Солодощі чи життя?! — вигукнули вони.

— Гав! — обізвався цуцик.

— Ой! — позадкував чоловік.

— Ня-а-а-ав! — обурився Рудий, якого розбудили, наступивши на лапку.

Насправді, рудим у нього було лише ліве вухо, але він якось звик відгукуватися на це прізвисько.

— Пхе, який брудний кіт! — хором промовили білі примари, скинувши із себе простирадла.

— Дівчата-дівчата, — дорікнув підліткам чоловік, — хіба ж можна так лякати людей?

— Можна! — загиготали колишні привиди.

— Сьогодні ж Гелловін! — вигукнула дівчинка з рожевими віями.

— День, коли відбуваються жахливі дива! — пояснила її подружка з намальованою на лівій щоці трояндою й пошепки додала: — За легендою, з першими сутінками на землю злітаються відьми, дракони та інша нечисть.

Песику було не страшно й не цікаво, тож він привітно замахав хвостом до розгубленого Рудого, який спросоння досі нічого не розумів.

— Фу! Барч, фу! — похопився хазяїн цуцика й натягнув поводок.

— Ще бракувало хворобу якусь підчепити!

— Пхе, який облізлий і брудний! — заверещали дівчата.

Рудому нічого не залишалося, як вигнутися дугою та зашипіти у відповідь.

— Тпрусь! Забирайся звідси!

Рудий залишив нагріте місце та пошкандибав світ за очі. Песик скиглив, допоки худа котяча постать сховалася в тіні багатоповерхівок.

Шапка

Сам Рудий анітрохи не переймався ні сутінками, ні завиванням вітру, ні Гелловіном з його лякачками.

«Скільки всього хорошого може трапитися, коли сприймаєш світ не як ворога, а як друга», — думав він собі, коли шукав сухе місце для ночівлі…

Раптом Рудий натрапив на щось м’яке.

— О! Якась роззява загубила шапку! Та ще й в таку негоду! — зітхнув Рудий. Він вирішив перетягнути її на видноту: раптом хазяїн схопиться й шукатиме.

«Нічого ж поганого в ­цьому немає, якщо я поки що в ній посиджу», — вирішив Рудий, умощуючись. Тепер йому не хотілося нікуди поспішати. І він дозволив собі вперше за всю осінь помилуватися листопадом. У шапці він зігрівся, хоча вона трохи лоскотала. Його ніколи не обіймали, проте Рудому здалося, що саме так буває, коли тебе обіймають.

Заснув…

Раптом лоскотливе відчуття тепла стало ще виразнішим. Шапка відірвалася від землі, а разом з нею і Рудий. Він відразу зрозумів, що його несуть на руках, хоча вперше почув, як б’ється поруч чиєсь серце.

Дім

У під’їздах Рудому бувати не доводилося, а в ліфтах — і поготів. Тому, коли кабінка почала підніматися, котик мимоволі затремтів.

— Ти чого? — почув він кінчиком рудого вуха.

— Мене, до речі, Левком звуть. А тебе?.. Зачекай… зачекай… Пушок?

Рудий навіть тремтіти перестав.

— Та жартую я, жартую. І так зрозуміло, що Рудий! Коли ліфт вип устив їх на волю, Л евко сказав:

— Поводься чемно.

Рудий замружився та прищулив вуха.

Задзеленчали ключі. Запахло чимось ванільно-молочним. Від цього запаху Рудий осмілів, розплющив праве око й навіть вистромив із шапки ніс.

На підвіконні, поряд із маленькими гарбузиками, прочахали три чашки какао. Рудому здалося, ніби хмарки пари, що здіймалися над ними, перетворившись на перламутрових лебедів, сіли на плече золотокосої жінки.

— Ма!..

— Ну що, знайшов? — усміхнулася жінка. Її зелені очі промінилися теплом.

Рудий разом із шапкою миттю опинився на рівні двох мерехтливих малахітових зірок.

— Це моя матуся — Лілія! А це — Рудий…

Жінка дістала з шафи блюдце, налляла в ­нього какао та поставила прочахати поряд із трьома чашками.

— А тепер мити руки! — підморгнула мама.

Рудий зачудувався: такий самий перламутровий лебідь з’явився й над блюдцем.

Перш ніж піти до ванної, Левко вирішив влаштувати Рудому екскурсію.

У кріслі-гойдалці дрімав чоловік — зі скрипкою в руках. Навколо нього на підлозі валялися дрібно списані нотні аркуші.

— Цс-с, — прошепотів Левко. — Це мій тато Нільс. Він пише таку музику, від якої пригадуються забуті мрії, а іноді вони навіть здійснюються!

«Ага, отже — чарівник», — подумав Рудий.

— Так, — сказав Левко та вийшов з кімнати.

Рудий не надав значення отому Левковому «так» і мовчки подріботів за хлопчиком.

Двері кольору веселки Левко відчиняти не став, тільки кинув на ходу: — Кімната батьків.

А от за дверима з наліпками машинок і літаків виявилася дитяча кімната. Ліжко — м’якіше за літню траву. Величезне вікно, з якого видно весь жовто-багряний парк — і навіть улюблену лавку Рудого та ліхтарі.

Окрасою кімнати були книжки. Багато книжок.

— Де ж ти спатимеш?.. Треба облаштувати для тебе дім, — задумливо промовив Левко.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Рудий”
Катерина Кулик і Світлана Пухка

Видавництво: ПП “Рідна мова“

м. Київ, 2021 р.

1 Коментар
  • Іра
    24.10.2022 06:38

    Надзвичайно “тепла ” казка . Давно не читала таких приємних і добрих містичних дитячих історій🤗
    Шкода, що не змогла залишити оцінку “5”, чомусь не натискаються зірочки

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: