Русалки
Оксана Лущевська
Я живу на лівому березі Дніпра, а моя подруга Соня — на правому. Їхати до неї — цілу вічність. Щодня не поїздиш. Ми сумуємо одна за одною. І ось Соня вигадала спільний секрет:
— Ніко, давай перетворюватися на русалок!
Соня намалювала і вирізала великий риб’ячий хвіст і притулила спершу до себе, а потім до мене.
— Будемо зустрічатися посеред Дніпра! Отам, біля острівка! — захоплено пояснила вона.
Мальований хвіст мені дуже личив, і Соні теж.
Усе відразу змінилося. Лівий берег став ближчим до правого. Правий — до лівого. Шубовсть! Ми вже б’ємо по воді хвостами, пливемо наввипередки, пірнаємо… Вигулькуємо і гигочемо.
Навколо нас розлітаються бризки й котяться грайливі хвильки. З нами купається сонце. Над водою ширяють мартини.
Соня лежить на воді. Я поряд, опустивши хвоста. Вона розповідає смішне про школу. А я їй — сумне. Теж про школу. Ми дивимося на хмари. Вони пливуть, великі, пухкі.
Але так не завжди. Сьогодні я застигла у воді — боюся поворухнутися. Озираюся то до лівого берега, то до правого.
— Де ти, Соню? Ну де?
Сіріють хмари. Сонце ховається. Мартини сідають на воду поодаль.
— Соню, та де ж ти?
У воді стає холодно. Здається, що нині на Дніпрі так пусто, як ніколи. Ні човна, ні кораблика. Прикладаю руку до чола:
— СО-НЮ!
І тут бачу: сидить на березі! Пальцем малює по воді. Я кидаюся до неї.
— Ось ти де! — ляскаю хвостом.
Мовчить. Обличчя похмуре, навіть сердите.
— Соню?
Відвертається. Дметься.
— Давай до мене, — підпливаю з іншого боку.
— Нема настрою, — відрізає.
— Соню, але ж ми русалки, — нагадую їй. — Стрибай сюди!
— Якби я була русалкою, — каже, — було б краще.
Я розгублююся, ніяковію. Хвилину дивлюся на хмурне обличчя Соні. Над головою пролітає великий мартин. Соня проводжає його краєм ока. Я нічого не кажу. Я знаю, що робити. Розвертаюся — і пливу. Аж до того найдальшого місця, де на воді куняють птахи.
«Хоч би не розлетілися», — боюся зайвого плескоту.
Та мартини наче й не помічають мене. Я тихо підпливаю, огортаю їх руками й поволі разом із ними прямую до Соні.
Спершу вона не зводить з мене очей. Сонні мартини починають роззиратися, і мені тривожно: чи допливемо? Соня підіймається. Недо-пли… Мартини скрикують і випурхують просто з моїх обіймів, черкнувши крилами по плечах.
— Ні, ні, ні! — схвильовано кричу. Соня усміхається кутиками вуст. І тут — плиг у воду! Хвостом — круть. Ось уже біля мене. А мартини летять, летять… Їх не стримати.
— Хай! — сміється Соня.
Ми сидимо на хвилях і проводжаємо мартинів. Водимо пальцями по воді. Потім кидаємося наввипередки до острівка й назад. Коли зупиняємося, то бачимо, що сонце із жовтогарячого вже стало рожевим. Сутеніє просто на очах.
— Як добре бути русалкою, — Соня хлюпає на мене хвостом.
— Угу, — відхлюпуюся.
Потім Соня пливе до правого берега. А я — до лівого. У кожної в руці по водяній лілії. Добре, що ми із Сонею маємо секрет. Перетворюючись на русалок, ми бачимося щодня. А так і тиждень минає куди швидше.
Завтра вже вихідний. І це моя черга їхати до Соні. На автобусі. На метро. Знову на автобусі. З лівого берега на правий. Чекай на мене, Соню! Чекай на мене завтра!
Джерело:
“ Русалки”
Оксана Лущевська
Видавництво: “ Братське”
2017 р.