Русалки

Я живу на лівому березі Дніпра, а моя подруга Соня — на правому. Їхати до неї — цілу вічність. Щодня не поїздиш. Ми сумуємо одна за одною. І ось Соня вигадала спільний секрет:

— Ніко, давай перетворюватися на русалок!

Соня намалювала і вирізала великий риб’ячий хвіст і притулила спершу до себе, а потім до мене.

— Будемо зустрічатися посеред Дніпра! Отам, біля острівка! — захоплено пояснила вона.

Мальований хвіст мені дуже личив, і Соні теж.

Усе відразу змінилося. Лівий берег став ближчим до правого. Правий — до лівого. Шубовсть! Ми вже б’ємо по воді хвостами, пливемо наввипередки, пірнаємо… Вигулькуємо і гигочемо.

Навколо нас розлітаються бризки й котяться грайливі хвильки. З нами купається сонце. Над водою ширяють мартини.

Соня лежить на воді. Я поряд, опустивши хвоста. Вона розповідає смішне про школу. А я їй — сумне. Теж про школу. Ми дивимося на хмари. Вони пливуть, великі, пухкі.

Але так не завжди. Сьогодні я застигла у воді — боюся поворухнутися. Озираюся то до лівого берега, то до правого.

— Де ти, Соню? Ну де?

Сіріють хмари. Сонце ховається. Мартини сідають на воду поодаль.

— Соню, та де ж ти?

У воді стає холодно. Здається, що нині на Дніпрі так пусто, як ніколи. Ні човна, ні кораблика. Прикладаю руку до чола:

— СО-НЮ!

І тут бачу: сидить на березі! Пальцем малює по воді. Я кидаюся до неї.

— Ось ти де! — ляскаю хвостом.

Мовчить. Обличчя похмуре, навіть сердите.

— Соню?

Відвертається. Дметься.

— Давай до мене, — підпливаю з іншого боку.

— Нема настрою, — відрізає.

— Соню, але ж ми русалки, — нагадую їй. — Стрибай сюди!

— Якби я була русалкою, — каже, — було б краще.

Я розгублююся, ніяковію. Хвилину дивлюся на хмурне обличчя Соні. Над головою пролітає великий мартин. Соня проводжає його краєм ока. Я нічого не кажу. Я знаю, що робити. Розвертаюся — і пливу. Аж до того найдальшого місця, де на воді куняють птахи.

«Хоч би не розлетілися», — боюся зайвого плескоту.

Та мартини наче й не помічають мене. Я тихо підпливаю, огортаю їх руками й поволі разом із ними прямую до Соні.

Спершу вона не зводить з мене очей. Сонні мартини починають роззиратися, і мені тривожно: чи допливемо? Соня підіймається. Недо-пли… Мартини скрикують і випурхують просто з моїх обіймів, черкнувши крилами по плечах.

— Ні, ні, ні! — схвильовано кричу. Соня усміхається кутиками вуст. І тут — плиг у воду! Хвостом — круть. Ось уже біля мене. А мартини летять, летять… Їх не стримати.

— Хай! — сміється Соня.

Ми сидимо на хвилях і проводжаємо мартинів. Водимо пальцями по воді. Потім кидаємося наввипередки до острівка й назад. Коли зупиняємося, то бачимо, що сонце із жовтогарячого вже стало рожевим. Сутеніє просто на очах.

— Як добре бути русалкою, — Соня хлюпає на мене хвостом.

— Угу, — відхлюпуюся.

Потім Соня пливе до правого берега. А я — до лівого. У кожної в руці по водяній лілії. Добре, що ми із Сонею маємо секрет. Перетворюючись на русалок, ми бачимося щодня. А так і тиждень минає куди швидше.

Завтра вже вихідний. І це моя черга їхати до Соні. На автобусі. На метро. Знову на автобусі. З лівого берега на правий. Чекай на мене, Соню! Чекай на мене завтра!