Рилє-Єпурилє і Жучок із золотими крильцями

Сонце гріло з кожним днем все сильніше і сильніше. Сніг танув. Срібні струмочки наспівували веселі пісеньки, швидко пробігаючи по лісу.

Раптом потяглася до сонця травинка, за нею друга, зовсім тоненька, і ще одна, і ще – їх ставало все більше і більше. З’явився пролісок. Коли дув вітерець, квітка радісно хитала головою. Потім біля проліска виросло ще багато різних квітів. Прийшла весна.

Зайченя Єпурилє із захопленням дивилося на квіти і думало: «Еге, пішла кума-Зима! Пішла!» – і радісно хитало головою. Розвеселився Єпурилє і, хвалькувато наспівуючи, застрибав по галявині:

Я – зайченятко Рилє-Єпурилє.
Хто рівний в лісі є мені по силі?
Мені не страшний ворог будь-який,
Негайно викликаю всіх на бій!

Маленький Жучок, який тихо сидів на квітці, погукав його:

– Єпурилє! Єпурилє! Як ся маєш?

– Це хто мене кличе?

Єпурилє подивився ліворуч, подивився праворуч, подивився вперед, подивився назад, але нікого не побачив.

– Тут я! Тут! На квітці! – задзижчав Жучок.

– То це ти мене кличеш, малюк? – запитав Єпурилє, дивлячись на Жучка, крильця якого блищали, немов золоті. – Чого тобі треба?

– Давай дружити! Я – Жучок із золотими крильцями. Хочеш, будемо грати разом?

І вони стали грати в хованки. А Рилє-Єпурилє все співав:

Я – зайченятко Рилє-Єпурилє.
Хто рівний в лісі є мені по силі?
Мені не страшний ворог будь-який,
Негайно викликаю всіх на бій!

Його пісенька долетіла до барлогу Ведмедя. Ведмідь прокинувся. Сонно потягуючись, він вийшов з барлогу, в якому проспав усю зиму, і тут же побачив Єпурилє. Ведмідь був старий, великий, дуже великий! Він зголоднів і клацав зубами.

– Мор-мор! Я старий Ведмідь, я проспав усю зиму і тепер голодний. Я тебе з’їм, Єпурилє! – і Ведмідь облизався. – Мор-мор! У-у, який я голодний!

Яким не був хоробрим Єпурилє, але у нього серце стислося в клубочок і забилося швидко-швидко.

«Що мені робити? Що мені робити? – думав він. – Зараз він мене схопить!»

А Ведмідь схопив його за вуха, підняв вгору над землею і подивився на нього, задоволений:

– Дуже смачний заєць! Мор-мор!

Але раптом Єпурилє почув дзижчання. Це був Жучок із золотими крильцями, який побачив, що Єпурилє потрапив у біду.

Жучок сміливо підлетів до Ведмедя. І… що б ви думали? Він спочатку почав розгулювати по носу Ведмедя, а потім став лоскотати йому вухо.

– Мор-мор! – бурчав Ведмідь, сердячись на Жучка. – Облиш мене!

– Бз-бз! – все голосніше дзижчав Жучок.

«Ну, постривай, я тобі покажу!» – подумав Ведмідь.

Зовсім забувши про Єпурилє, він випустив його, підняв лапу і вдарив себе по вуху: «Ось я тебе і схопив, Жучисько!»

Щосили вдарив Ведмідь, навіть у вухах у нього задзвеніло.

А Жучок вже давно полетів і тепер поспішав разом із Єпурилє сховатися від Ведмедя.

– Бзз, туп-туп! – бігли два приятеля. – Бзз, туп-туп!..

Коли Ведмідь прийшов до тями, Єпурилє та Жучок із золотими крильцями вже далеко втекли. Ведмідь так і не наздогнав їх.

І друзі знову почали разом бавитися. Бавилися до самого вечора, радіючи, що врятувалися від страшного Ведмедя.