Сам знаю

Давним-давно жила у одному селі лисиця і звали її Ямада. Дуже вона любила людей дурити.

Ось і доводилося людям їй догоджати: то по дорозі з міста солодких кульок на узбіччі залишать, то після весілля або інших свят, частування принесуть.

“Це лисиці Ямаді “- говорили у селі.

Жив у тому селі один старий – чесний, лагідний, поступливий. Тільки ось біда – лівим оком зовсім не бачив. Випадало йому частенько у місто на базар ходити. Продасть старий там городини, та усякої всячини, що у горах назбирає, і купить своїй бабі свіжої рибки. Дуже вже його баба рибку їсти любила.

Ось якось раз у базарний день ішов старий по дорозі, у місто поспішав. А дорога та була стара, вузька, травою заросла- мало хто по ній ходив. Іде старий і бачить: на узбіччі у траві лисиця спить.

“Ось тобі на! – здивувався старий.- Перший раз бачу, щоб лисиця серед біла дня на дорозі спала. Напевно, перевертень це, а не справжня лисиця!” Підняв старий велику грудку землі та на лисицю замахнувся.

– А ну, геть звідси! – крикнув.

Прокинулася лисиця, злякалася. На старого злими очима вп’ялася. А старому і  не страшно зовсім.

– А ну, киш, киш! – закричав він і засміявся.

– Добре, добре, – засичала лисиця, – все одно вертатимешся. Отоді й поквитаємося!

Фиркнула лисиця, хвостом об землю вдарила і у гори побігла.

“Нехай старий іде собі на базар, – думає, – а я тим часом до баби його сходжу, поморочу їй голову”.

Зупинилася лисиця, навколо себе обернулася й миттю у старого перетворилася. Глянеш – не відрізниш. Ну точнісінько старий! Тільки ось невдача: дивилася вона старому на дорозі у очі, і не помітила, що старий був  сліпий  на ліве око. А вона на праве осліпла.

Пішла лисиця у село, знайшла хатинку старого й кричить:

– Агов, бабо, я з базару повернувся!

– Щось рано ти сьогодні, – здивувалася баба.- Може, трапилося що?

Вийшла вона старому назустріч, бачить – у того праве око сліпе. ” Як таке можливо?-задумалася баба.- Вранці ішов – лівим оком не бачив, а зараз-правим. Може, це й не мій старий зовсім. Може, лисиця Ямада мене морочить.

Здогадалася баба, але виду не подає.

– Ну, розповідай, що трапилося, – говорить. – Рибки купив?

– А як же, купив, – відповідає їй лисиця. Та простягає торбинку з рибою, що у дверях прихопила.

– Що за рибка! – стала нахвалювати баба.- Свіжа! Жирна! Тільки вид у тебе після базару втомлений. Не треба було тобі сьогодні у місто ходити.

– Сам знаю, що не треба було ходити! – відповідає лисиця.

– А раз так, то повинен сказати: “Утомився я, баба, хочу поспати!” – повчає лисицю баба

– Сам знаю, що повинен говорити, – знову відповідає лисиця.

– Як, що знаєш, додай: “В хаті у нас, бабо, зовсім не тепло, засну а ноги змерзнуть. Принеси солом’яний мішок та ноги мої вкутай!”

– Сам знаю, що ноги треба тримати в теплі! – розсердилася лисиця.

– Неси стара!  – просить лисиця

Побігла баба, мішок принесла, а у мішку сіно.

– Агов, старий, – говорить, – треба тобі у мішок по пояс залізти, сіно тебе й зігріє.

– Сам знаю! – говорить їй лисиця.

– Я завжди люблю ноги у мішку із сіном гріти.

Допомогла баба лисиці у мішок залізти й знову вчити стала:

– Послухай, старий, тепер ти мені повинен сказати: “Зав’яжи мені, баба, ноги  мотузкою, а то вітер продувати буде!”

– Сам знаю! – відповідає їй лисиця.- Не хочу я, щоб вітер мене обдував.

Схопила баба мотузку й ноги старому від верху й до низу обв’язала.

– Спи, – припрошує, – старенький, відпочивай!

А лисиця й насправді зігрілася, і до сну її потягнуло. А тут саме справжній старий повернувся. Той, що на ліве око сліпим був.

– Агов, бабо, – кричить, – я з базару прийшов!

– Що за чудеса сьогодні діються! – сплеснула руками баба.- Обоє на одне лице! Тільки у одного праве око не бачить, а у другого – ліве!

– Про що це ти говориш? – здивувався старий.

Взяла його баба за руку й у будинок повела. Увійшов він і бачить – спить у кімнаті лисиця, мотузками перев’язана. Роздивився її старий і говорить:

– Оце безсоромна лисиця! Помститися мені надумала за те, що налякав її сьогодні.

Почула лисиця голос, прокинулася. Зрозуміла, що у сні знову свій лисячий вигляд прийняла.

Хотіла на ноги схопитися, та не може – міцно мотузки тримають. Рвонулася вона вправо, рвонулася вліво – так куди там! Стала тоді лисиця проситися:

– Відпусти мене, старий, відпусти мене, бабо! Не буду ніколи вас більше морочити!

– Та добре вже, – згледівся над лисицею старий.- Біжи, та іншим разом подумай, перш ніж з людьми змагатися. Розв’язали вони лисицю й відпустили.

З тих пір ніхто у селі лисицю Ямаду не бачив. Пішла вона з тих місць. А разом з нею лиха й напасті пішли.