Самий багатий на світі горобець

Навколо суцільний сніг. Цвірінь! Цвірінь! Горобці голодують і мерзнуть. Сніг накрив усі зерна товстим шаром.

– А ти що робиш, маленький горобчику?

– Цвірінь, цвірінь, я бачу шматочок хліба. – Горобці склюють усе без залишку. Одного з чотирьох горобців звати Пелехатик; ви тільки подивіться, яке розкуйовджене у нього пір’ячко.

Який ти добрий, Пелехатику, ти не забув своїх друзів і приніс їм шматочок макового кренделя. Ти, звичайно, хочеш поділитися з ними?

«Чому це я повинен ділитися з ними?» – думає Пелехатик. Він сам їсть крендель і нікому не дає ані шматочка.

До годівниці Пелехатик прилітає теж першим. Тук, тук, тук – і останні зернятка з’їдені.

– Пелехатику, чи було щось у годівниці?

– Цвірінь, цвірінь, друзі, там нічого не було! – Пелехатик хитає головою, а зернятка у його шлунку зігрівають його.

Добре курям, господиня дає їм зерна, а горобцям залишається тільки дивитися на нього.

– Ви теж чогось хочете, горобчики?

Шусть, шусть – курка підскакує до горобців та проганяє їх геть. Тільки Пелехатику вдалося схопити зернятко.

Яке велике зернятко! Пелехатик хотів було сховатися, але друзі все ж таки знайшли його.

– Подивіться на нього, як він сам-один набиває собі живіт.

– Як тобі не соромно!

Пелехатик розправляє крила і летить слідом за своїми друзями. Світить місяць і блищать зірки, ніби хтось розсипав по небу білі й жовті зернятка. Ах, якби ж це були зернятка для горобців, то не було б біди! Щоб зігрітися, Пелехатик щільніше притуляється до друзів, що сіли біля димаря. На добраніч!

Доброго ранку! Що це тут свистить та сичить?

Під’їжджає потяг.

– Може, він нам щось привіз, – цвірінькають горобці.

«Може, він мені щось привіз, – думає Пелехатик.

Ш-ш-ш-ш! Потяг зупиняється. Буфера брязкають – бум! Стоїть паровоз, жовтий, блакитний, зелений і червоний вагони теж стоять.

– Вперед, друзі, ми летимо туди!

Але що таке? Ш-ш, ш-ш! Потяг знову поїхав. Паровоз тягне жовтий вагон, і блакитний, і зелений. А червоний вагон залишився на вокзалі.

Оце подія!

– Цвірінь, цвірінь, зерно вантажать!

Багато тисяч зерняток котиться по стрічці до вагону.

«Еге, скільки! А я повинен підбирати окремі зерна з землі?» – думає Пелехатик. Гоп! – він стрибає на купку зерна та їде разом із нею далі.

Конвеєр несе Пелехатика до кінця та скидає його разом із зерном у вагон.

Пелехатик від подиву вирячив очі. Яка величезна купа зерна! Напевно, найбільша в світі!

Зерно завантажене. Приходить робітник і зачиняє двері вагона. Вантажівка їде геть. Горобці наїлися досхочу і тепер грають у квача.

Сніговикові байдуже. Він не їсть зерна і в квача він не може грати.

Пелехатикові теж байдуже, що роблять горобці. Він навіть і не знає, що опинився замкненим у вагоні. Він бачить тільки цілу купу зерен. Він поважно крокує по ній, погладжує її крильцями. «Це моє зерно», – радіє він, – «воно тільки моє».

А горобці здійняли крик. Вони стрибають на дротах, поки весь сніг не падає вниз.

– Сніг іде! – кричать вони один одному. – Тікаймо звідси, сніг іде!

– Зерна падають із неба, – кричить Пелехатик і підкидає зерна в повітря. – Цвірінь, цвірінь, тепер я найбагатший горобець у світі!

Звідки у горобців ці маленькі санчата? Це лялькові санчата. Діти часто забувають свої іграшки у дворі. Горобці катаються на санчатах, а Кошлатику, після того як він наївся, стає нудно.

Пелехатика вже не тішить гра з зернами. Він підлітає до віконця й слухає, про що цвірінькають горобці.

– Я самий багатий на світі  горобець ! – кричить він їм. Але він зовсім не радіє своєму багатству.

Вони можуть робити сніжки.

Якщо вони захочуть, вони зліплять навіть маленького сніговичка для своїх діток.

А він може тільки дивитися на це. Він самий багатий на світі  горобець, але він сам, покинутий усіма.

Ну, ну, Пелехатику, ти ж не плачеш?

Він плаче, він дуже сумує за своїми друзям, і за теплим гніздечком на димарі. У жодного горобця немає стільки зерна, скільки у Пелехатика. І все ж таки всі вони щасливіші, ніж він. Він плаче і, нарешті, засинає. Раптом його будить шум. Робітник повернувся і відчинив двері.

Фррр – і Пелехатик вилетів із вагона.

Дивіться, який він радий. Він навіть не попрощався з купою зерна, не прихопив навіть останньої зернини. Шусть! І він без оглядки летить до своїх друзів.

– Так, любі мої, оце ви здивуєтеся! Який сюрприз! Я знайшов велику голівку маку! Тук-тук, як вона чудово дзвенить усередині! Цвірінь, цвірінь, де ж ви!

Горобці знайшли в кошику шматочок булки, вони кинулися туди так, що тільки грудки снігу розліталися, їхні хвостики тряслися від хвилювання.

– Хто нас кличе? Пелехатик? Самий багатий на світі  горобець? Чому він не залишився на своїй купі зерна?

Пелехатик старається з усіх сил. Він уже зробив дірочку в голівці маку, звідти вже сиплються блакитні солодкі макові зернятка. Друзі летять туди.

– Що трапилося?

– Пелехатик знайшов голівку маку і кличе нас до себе!

– Я такий радий, що ми знову разом, – каже Пелехатик. – Я знайшов голівку маку і хочу поділитися з вами. З вами набагато краще, ніж там, самому, на великій купі зерна. А цей мак давайте клювати разом. Смачного вам, друзі – горобці!