Семеро далекарлійців

Шведська народна казка. Читати українською онлайн.

Вирішили якось семеро далекарлійців піти по білому світу поблукати. Все життя вони з Далекарлії носа не показували, а тут прийшла їм охота людей подивитися, себе показати, щастя пошукати.

– Куди ж ви підете? – відмовляють їх землякі.- Чужих звичаїв не знаєте, зовсім пропадете.

– Нічого! – відповідають ті.- Хлопці ми кмітливі, знаємо, що до чого! Дасть Бог не пропадемо!

І рушили в путь. Йшли лісом цілий день, а лісу  і кінця-краю не видно.

І вирішили вони притулку собі пошукати. Тільки де ж в глухому лісі людське житло знайдеш? І довелося їм заночувати під відкритим небом. А ніч холодна видалася і темна, хоч в око стрель. Вирішили вони багаття розвести, щоб тепліше і світліше було. Тільки ні трута, ні кресала вони з собою не захопили, і стали думати, як би їм вогню роздобути.

Тоді один з них і каже:

– Чув я, що якщо людину сильно по вуху вдарити, – у нього іскри з очей посиплються. Нехай один з вас мені ляпаса вліпить, а я буду біля ока суху скіпку тримати. А раптом вона від іскри і запалиться. Став тут його товариш ляпасами пригощати, б’є і питає:

– Ну, сиплються у тебе з очей іскри?

Ще й як! – кричить він. – Тільки вогню все немає і немає.

Так і довелося їм в темному лісі на голій землі заночувати.

На другий день вирушили вони далі в дорогу. Йшли вони, йшли і натрапили на ведмежий барліг. І вирішили вони ведмедика з барлогу виманити. Стали в барліг палиці та гілки пхати, ведмедя дражнити. А той і вухом не веде, спить, напевно.

Тоді один з них і каже:

– Залізу я в барліг, розбуджу ведмедя.

Сунув він голову в барліг, та так і залишився там лежати. Годину лежить, дві лежить. Набридло далекарлійцям його чекати, і вони його за ноги з барлогу витягли. Глянь – а голови немає. Стали вони думати та гадати: чи була у нього раніше голова? Той кричить: “Була!”. Цей кричить: “Не було!”. Точно сказати ніхто не міг. Сперечалися вони, сперечалися, а тут один з них і каже:

– Стривайте, братці! Вже я напевно знаю, що голова у нього була: коли він вчора кашу їв, у нього в бороді дві крупинки застрягли.

Пішли вони далі вшістьох. Йшли вони, йшли і вийшли до льняного поля. Всіяне поле суцільно блакитними квітами, колишуться вони під вітром, немов хвилі морські. Вирішили далекарлійці, що це перед ними Аландське море розкинулося. Пустилися вони по льняному полю плисти, переправилися на інший бік і стали дивитися, не потонув чи з них хто, поки вони на інший берег пливли.

– Знаєте що, братці? – каже один з них. – Давайте порахуємо, скільки нас. Було нас шестеро, а якщо і зараз шестеро залишилося, то, значить, ніхто з нас не потонув.

Взялися вони лічити. Лічили, лічили, і все у них виходило, що одного бракує, тому що той, хто лічив, себе в розрахунок не приймав.

“Виходить, один з нас потонув”, – подумали далекарлійці і стали його шукати.

Так і ходять вони досі по льняному полю. Потопельника шукають.

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Рейтинг: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар