Сестри

Нюблум Хелена

Багато років тому серед глухого лісу жив лісоруб із двома доньками. Старшу сестру звали Анною. Їй було вісім років, і народилася вона взимку в сутінках, коли земля була засипана снігом і в лісі було холодно і голодно.

Молодшій було лише шість років, і звали її Елісабет, а домашні називали Лійса. Вона народилася в розпал літа, коли весь ліс був всипаний квітами і ягодами. Анна мала серйозне личко і величезні чорні очі. У її сестри очі були блакитні і веселі, а золоте волосся відливало сонячним блиском.

Мати дівчат померла, і з того часу маленька Анна стала молодшій сестричці за маму, вона прибирала у хатинці, варила кашу та картоплю.

Щовечора дівчатка пліч-о-пліч виходили на ганок і чекали, чи не йде батько, який завжди повертався додому на заході сонця. Але одного разу він пішов і не повернувся. Вони чекали ще три дні та три ночі, і тоді Анна сказала сестрі:

— Мабуть, наш батько помер , як що він не прийшов додому.

Так було насправді. На батька впало величезне дерево і задавило його, і він лежав мертвий далеко в гущавині лісу.

— Підемо ми з тобою по білому світу, мабуть уже можна, — сказала Анна.

— Тепер уже можна, – вигукнула Елісабет, – давай, підемо білим світом!

Дівчатка дістали свій найкращий одяг; одягли червоні вовняні спіднички та ошатні червоні камізельки, розшиті трояндочками та дзвіночками, взулися у червоні шкіряні чобітки, натягнули собі на голови зелененькі шапочки із зав’язочками, розпустили гладко розчесане волосся.

Поклавши собі в кишені по окрайцю хліба та жменьці горіхів, вони рушили в дорогу.

– Повісь ключ на цвях біля дверей, – сказала Елісабет Анні, – щоб зайці могли їх відімкнути, – нехай гріються взимку в будинку.

Так вони й зробили — повісили ключ на цвях і пішли, куди очі дивляться.

Стояла осінь, і день був холодний. Гілки дерев гнулися від поривів сердитого вітру. Він вихорем налетів на дівчаток і завив:

– Ха-ха! Яка дрібнота! Забрати, чи що, одне дівчисько? Я б, здається, не проти. Зараз як налечу та як підхоплю!

Але сестрички так міцно трималися за руки, що їх ніякими силами не можна було відірвати їх одну від одної.

— Нас не можна розлучити, — сказала Анна. — Ми завжди будемо разом — де одна, там і друга.

— Ну й добре, не дуже ти мені потрібна! — крикнув вітер і помчав своєю дорогою.

Пішли вони далі і прийшли до гірського струмка, через який була перекинута вузенька жердинка. Дівчата хотіли удвох перейти на протилежний берег, але струмок засміявся і сказав:

— Невже ви не бачите, дурненькі, що через мене треба йти одна за одною — спершу одна, потім друга?

— Якщо так, значить, нічого не поробиш! – сказала Анна. — Нас двоє, і ми ніколи не розлучатимемося.
— І вони пройшли повз місток, хоча в обхід було набагато дальше.

Настав вечір. Дивляться дівчата, а назустріч їм вовк іде. Вовк був зовсім худий, одна шкіра та кістки. Зупинився вовк перед дівчатами, дивиться на них, облизується.

— Я, здається, не проти з’їсти одне дівчисько, — сказав вовк і широко посміхнувся на всю свою пащу.
— У животі в мене якраз порожньо, можна кору ковтати.
— Ми завжди разом, – сказала Анна, – і якщо ти хочеш нас з’їсти, то їж обох відразу.
— Ось невдача! — сказав вовк, кинувши на дівчат голодний погляд. — Дві у мене в животі не помістяться. — І він побіг своєю дорогою.

У лісі зовсім стемніло. Маленька Елісабет почала плакати і скаржитися, що більше вона не може йти. Вони якраз проходили повз старий дуб з великим дуплом.

— Чи вистачить у тебе місця для нас двох? – спитала Анна і зазирнула всередину дуба.

— Залізайте, — відповів дуб, — може і помістіться. Буде тісно зате затишно.

Дівчата абияк залізли в дупло, влаштувалися в ньому, як два горішки в одній шкаралупці, і заснули солодким сном.

А вранці вони вилізли, і повеселішавши продовжили свій шлях, бо при світлі вже було не так страшно йти через ліс.

І ось, на їхнє везіння, зустрілася їм розкішна карета, запряжена четвіркою коней; у кареті їхали герцог і герцогиня з чотирма ошатними дівчатами, одягненими в шовк і оксамит, у шубках з соболиного хутра.

Побачивши сестричок, вони зупинилися. І так їм сподобалися обидві дівчинки, які йшли дорогою узявшись за руки, що вони захотіли посадити їх у карету і взяти з собою. Але як не намагалися вони потіснитися, місця для двох все одно не було.
Тоді візьмемо цю, із золотим волоссям, — сказали вони, підхопили меншу і посадили її до себе.

— Але ми завжди разом, куди одна, туди й друга, — пролепетала Анна тремтячими губами.

— Сама бачиш, у нас місце тільки для однієї дівчинки, — відповіли їй подорожні.

— А ви обіцяєте мені, що її любитимете і жалітимите? — спитала Анна.

— Обіцяємо, – відповіли їй всі дружно.

— Вона ще маленька і дуже гарна дівчинка, — сказала Анна, — і ні від кого ще лихого слова не чула.

— І від нас не почує, — відповіли подорожні.

— А ви будете її годувати-поїти, чи буде вона у вас одягнена і взута?

У відповідь Анні пообіцяли, що у її сестрички всього буде вдосталь.

– Ну, тоді так тому і бути, їдьте! – сказала Анна, і карета поїхала.

Елісабет дуже сподобалося сидіти в багатій кареті, їй було зручно і добре, і всі дівчата лагідно з нею розмовляли. Поки вона могла бачити Анну, вона продовжувала махати їй ручкою на прощання. А коли карета зникла за поворотом, Анна сіла на узбіччі і заплакала: вона не знала, як житиме далі, не відчуваючи у своїй руці долоню сестрички.

Але тут Анна згадала про обіцянки, які дали їй добрі люди, і подумала, що сама ніколи не могла б так пестити і плекати свою сестричку, і з цією думкою вона втерла сльози і пішла далі. Дорога вела в гору, і надвечір Анна опинилась у дрімучому лісі. Раптом вона побачила щось схоже на кострубатий засохлий кущ, але тут кущ заворушився і пішов їй назустріч, і тоді Анна розгледіла, що це зовсім не кущ, а стара-престара бабуся.

Побачивши її Анні стало страшно, та й це не дивно було: лице бабусі потемніло від старості, як бурий осінній лист, і роки так висушили її тіло, що при кожному кроці було чути, як скриплять її кістки. Скрипучим голосом бабуся запитала Анну, куди вона прямує і чому на ніч зайшла в такі глухі хащі.

— Шукаю людей, які взяли б мене на службу, — відповіла дівчинка.

— Як добре, — сказала їй старенька. — Тому що, я саме шукаю собі служницю, яка взялася б доглядати мого старого, а то він зовсім охляв. Слабенький він став, постарів мій голубчик. По господарству у нас роботи небагато. Іди за мною, і я покажу тобі, як ми живемо!

Анна погодилася, і бабуся повела її далі в глиб лісу. Високо-високо на горі, під скелею серед диких каменів, де росли одні будяки та тернина, жила бабуся зі своїм старим. Її дідок виявився справжнім гірським тролем.

Згорнувшись калачиком, він лежав на камінні в гущавині колючих заростей. То був його диван. Голова в нього була величезна, як старий пень, а волосся стирчало у всі сторони, як гілки терну. У нього був не рот, а ротище — величезний, червоний і повний величезних жовтих зубів, а вже «очища», якими він витріщився на Анну, схожі були на два облуплені круті яйця.

Стара почухала його голову шишкою і сказала:

— Ось подивись, моя радість, яку дівчинку я привела, вона добре доглядатиме за тобою.

Витрішкуватий троль хихикнув і, дивлячись на Анну, сказав:

— Гаразд, поживемо — побачимо, яка з неї робітниця.

Анна затремтіла, але робити нічого, довелося їй підійти до троля ближче.

— Ану, підстрижи мені нігті! — звелів їй троль. — Овечі ножиці висять там, на скелі.

У троля були не нігті, а пазурі, і Анна тремтіла від страху, поки їх стригла, а троль увесь час стежив за нею, не зводячи своїх страшних вилуплених очей.

– Молодець, добре впоралася! – сказав він, коли дівчинка закінчила. — А тепер причеши мене. Під ялинкою, лежать граблі,

Нелегка це була робота – розчісувати його патли. Мало того, що вони звалялися і переплуталися як гілки реп’яха, але в цих заростях водилося ще багато всякої комашні. Анні довелося напружувати всі свої сили, і піт з неї лився потоком.

– Ух ти, яким я став гладеньким – волосинка до волосинки, – сказав троль, провівши ручищем по своїй голові. — А тепер співай мені колискову, доки не засну.

Нема що робити! Анна сіла поряд з тролем і почала його тихенько колисати: вона співала пісеньку і перекочувала його з боку на бік, як колоду. Троль сказав, що він тільки так і звик засинати.

Анна тихенько наспівувала ніжним своїм голосом, а троль бурчав, як старий ведмідь, доки нарешті не заснув.

– Заснув мій соколик! — сказала тролиха, яка й сама лягла відпочити серед чагарників реп’яха. – Можеш і ти поспати.

Анна згорнулася калачиком на сирій підстилці з моху під ялиновими гілками, але як не намагалася, а заснути так і не змогла. Лежачи на землі, вона дивилася на темне небо, а з висоти на неї дивився, ясний місяць.

«Знати б тільки, як живе моя сестричка! – думала Анна. — Знати б тільки, що вона лежить на шовковій постілі, тоді мені й на камінні добре спалося».

І тут їй здалося, що місяць широко посміхнувся з висоти і сказав:

— Будь спокійна. Твоя сестричка спить на шовковій постілі, засни і ти.

І тієї ж миті Анна заснула.

А Елісабет під’їхала в кареті до замку герцога, який стояв на високій горі, звідки було видно далеко все навколо. У палаці їх зустріли ще чотири дівчини, вони лагідно прийняли Елісабет; всі вісім сестер стали її обіймати і цілувати, називали її душечкою і казали, що ніколи не бачили милішої дівчинки.

У доньок герцога раніше була молодша сестричка, але вона померла, коли їй було стільки ж років, скільки Елісабет, тому зараз у дівчат було таке почуття, ніби до них повернулася їхня улюблениця, і вони навперебій намагалися догодити маленькій.

— Принесіть мені золоті ножички,— говорила одна,— я підстрижу їй нігтики.

— Подайте мені золоту щіточку, і я пригладжу її золоте волосся, — говорила друга.

Дівчинку нагодували вишневим варенням і солодкою кашкою з мигдалем, а коли настав вечір, її віднесли до баштової кімнатки, де вже було приготовлене ліжечко з блакитною шовковою перинкою, і одна панночка взяла в руки лютню і почала грати на ній і співати колискову пісеньку.

Цілий день Елісабет переходила з рук на руки, і всі її цілували і милували, а вона весело щебетала, як синичка. Коли її поклали в шовкову постіль, вона принишкла і задумалася. Широко розплющені очі дівчинки дивилися на цілий місяць, який світив до неї у віконце з небесної висоти.

Як поживає моя сестричка Анна? — казала вона сама собі. — Треба побачити сестру! Ось візьму та й піду її шукати».

Але тут їй здалося, ніби місяць їй лагідно посміхнувся і сказав:

— Тобі не можна, ти ще маленька, зате добре бачу Анну. Вона зараз спить солодким сном. Давай і ти засинай скоріше!

Тоді Елісабет міцно заплющила очі, і під музику лютні вона непомітно заснула.

Ось так Елісабет стала прийомною дочкою герцога, а Анна служницею гірського троля, і з тих пір зажили сестрички зовсім по-різному.

Елісабет з кожним днем усе гарнішала, і якщо хтось приймався хвалити, красу інших панянок, ті відповідали:

— А глянули б ви на нашу маленьку сестричку Лійсу!

Усі її любили, і вона також усіх любила. Лійса все освітлювала навколо себе, немов сонячний промінчик. Навіть у тяжку зимову пору, коли так сумно та похмуро і в природі і на душі людини. Дзвінкий голос і сміх маленької красуні нагадував дзюрчання струмків і щебетання пташок, і мешканцям замку здавалося, ніби вже прийшло літо. Тому дівчинка чула від усіх, що вона для них радість і втіха.

Спочатку вона часто згадувала старшу сестру і сумувала за нею, але йшов час, і спогад ставав блякнути. Лійсі так добре жилося в її новій родині, що минуле зникло, мов туман, далеко за горами.

Тим часом Анна жила біля троля і працювала не покладаючи рук. Цілий день вона повинна була прислужувати тролю, а він був злий і бридкий. Особливо тяжко доводилося їй узимку. Рятуючись від холодів, її господарі поховалися в глибокі розколини скель, а дівчинку посилали в ліс і на озеро. Вона мала добувати для них хмиз з-під глибоких кучугур і слизьким льодом ходити по воду, а в лісі було страх як темно!

Ні душі не можна було там зустріти, навіть зайчик жодного разу не попався їй на дорозі, бо звірі чують лігво тролів і обходять його здалеку.

Влітку вся гора вкривалася квітами і життя ставало веселішим. Анна тішила себе тим, що плела килими з дрібних яскраво-червоних гвоздичок, фіалок, запашного чебрецю і прикрашала їх облямівкою з жовтих квіток звіробою. Але троль завжди псував їй найкрасивіші килими. Він, як слон, тупцював їх своїми величезними ножицями, буркочучи, що нема чого, мовляв, займатися всякими дурощами. Натомість він змушував дівчинку сидіти над ним і махати гілкою, щоб відганяти комарів.

Але, як не дивно, маленька Анна мала над гірським тролем дивовижну владу. Іноді він так злостився і лаявся, що навіть стара тролиха ховалась у кущах ялівцю, боячись потрапити йому під гарячу руку, проте варто було Анні суворо глянути на нього, і він заспокоювався і спокійно лягав на своє місце. Навіть коли у троля болів живіт, він мирно засинав, якщо поруч мовчки сідала Анна. Одного вигляду дівчинки або її тіні було достатньо, щоб заспокоїти троля.

Але Анні давно набридло таке життя. П’ять довгих років вона прослужила біля троля, і з кожним днем все сильніше сумувала за молодшою сестричкою. Не раз їй хотілося все кинути і втекти, але, подумавши, вона говорила собі: «Поки не має нічого кращого, можна і тут потерпіти».

Але одного разу ввечері, після того як вони полягли спати і старі вирішили, що дівчинка вже заснула, Анна раптом почула, як троль сказав тролисі:

— Знаєш, стара, а я б не проти поласувати дівчиськом! Вона, напевно, дуже смачненька та солоденька. Так би, здається, і смоктав, як карамельку!

Анна так і похолола від страху. Коли старі заснули, вона тихенько встала і босоніж, намагаючись, щоб жоден камінчик не ворухнувся в неї під ногами, почала спускатися кам’янистим схилом; але, як вона не намагалася, каміння таки покотилося вниз. Тут троль прокинувся і почав будити свою стару:
— Бач, розхропілася, стара карга! Ану, перестань! Я спати не можу від твого галасу.

Тролиха страшенно обурилась:

— Сам хропиш, старий хрич! — закричала вона. — У мене дихання легеньке, як у пташки.

І тут вони почали так сваритися, що вже нічого не чули, крім власного крику. А дівчинка в цей час під шумок втекла з гори і вже була далеко.

Стояла чудова весняна ніч. Навколо дзюрчали, перебігаючи камінчиками, струмки. Повітря було насичене ароматом бальзамічної тополі та берез, а у висоті, немов човник по воді, плив серед ясного неба місяць.

Ніч навіювала прохолоду, і Анна йшла швидко. Незабаром ліс скінчився й попереду розкинулося чисте поле, широке й розлоге, як море, ще оповите нічним туманом.

Дорога вивела дівчинку на довгий ряд пагорбів, який тягнувся вдалечінь через всю рівнину… На пагорбах серед лук стояли хатинки, там жили пастухи які пасли череди кіз та овець.

Зійшло сонце. Ганна озирнулася на всі боки і побачила, як на купинах і кущах все ожило і заворушилося.

Навколо паслися сотні овець і волохатих кіз, могутні барани та білі ягнята. На сході сонця продзвенів дзвін, закликаючи овець і кіз на дійку. З усіх сторін щільною стіною побігли череди на цей звук і ледь не затоптали дівчинку.

Набравшись хоробрості, Анна несміливо попросила одного з пастухів, щоб він узяв її в помічниці. Пастух погодився залишити її в себе, йому якраз потрібна була працьовита і кмітлива працівниця: тільки, мовляв, дивись, не проспи вовка!

І ось дівчинка залишилася на пасовищі і стала пасти овець. Їй дали товстий просторий плащ з капюшоном, яким пастухи і доярки закривалися від дощу і від вітру, вузлувату палицю, якою вони підганяли овець, і ріжок, щоб скликати череду, коли та розбредеться.

Минуло трохи часу, і Анна запам’ятала всіх тварин, яких їй треба було пасти. У неї в череді було п’ять баранів, круторогих і норовливих, які раз у раз бралися битися й бодатися. Була там сотня добрих і дурненьких овець, які тупцювали в загальній купі і дружно мекали: «Бе-е-е».

Раз у раз яка-небудь з них, ні з того ні з цього, лякалася, всі інші теж починали метатися, в цій товкотнечі вони, могли переламати собі ноги. А крім того, там було безліч ягнят, один від одного менших. Найменші ще не могли ходити ніжками і лежали на траві, вони були дуже гарні — з великими оченятами і маленькими круглими мордочками. Дивлячись на них, ніхто б не подумав, що згодом вони стануть такими ж носатими і дурненькими, як їхні матусі. .

Анна блукала зі своєю чередою по пагорбах, переганяючи її з одного пасовища на інше, і уважно стежила за тим, щоб вівці не сходили в долину. Вона напувала їх водою, давала полизати солі, вечорами доїла. З настанням ночі вона розпалювала багаття, щоб відлякувати хижих звірів.

З вершини пагорба, куди не глянь, відкривався широкий простір, а вдалині виднілися гори і чорнів на скелі лицарський замок з високими вежами. Увечері в замку запалювався вогонь, він мерехтів далеко, як зірочка. І ось після заходу сонця Анна в оточенні своїх овець сідала на вологу траву, на яку вже впала роса, і, дивлячись на цю зірочку, думала: «Хотіла б я знати, хто живе в цьому замку. Можливо, там зараз бал? І при цій думці у неї чомусь нило серце.

А замок належав герцогу, і в ньому мешкала Елісабет. Їй виповнилося вже дванадцять років, вона стала великою дівчинкою, і їй часто дозволяли брати участь у розвагах старших. У замку любили повеселитися, там завжди юрмився народ, від гостей не було відбою, двір гудів від гавкоту собак та іржання коней.

Часто з воріт показувалася ціла кавалькада: це знатні пані та панове з цілим почтом слуг і зброєносців виїжджали на соколине полювання. У просторих залах цілий день лунали пісні та сміх, з ранку й до ночі не вщухали жваві бесіди. У цих стінах ніколи не бувало тихо. А вечорами у великому лицарському залі запалювалися смолоскипи, і тоді розпочиналися танці.

Маленькій Лійсі іноді теж дозволяли потанцювати зі старшими. Але в розпал веселощів, втомившись від задухи і шуму, вона виходила на галерею подихати свіжим повітрям. Проходжуючись по ній туди й сюди, Лійса дивилася в темряву, що огорнула долину. Побачивши вдалині мерехтливу зірочку багаття, яким Анна відлякувала диких звірів, дівчинка думала: «Хотіла б я знати, хто запалив багаття на пагорбі. Невже хтось спить біля нього на голій землі?

Надивившись, вона поверталася у велику залу і знову танцювала.

Елісабет жила в замку самітницею і проводила цілі дні в його покоях. На прогулянку її випускали, коли світило сонце, зазвичай вона грала в м’яча у рожевому саду, або сідала з вишиванням під розлогими липами, що росли у дворі замку.

Шкіра Елісабет була білою як алебастр, крізь неї просвічували блакитні жилки; руки тонкі й білі, як пелюстки лілії, а золоте волосся струменіло навколо стрункого стану.
Анна стала смаглявою від засмаги. Її натруджені руки стали великими і шорсткими, плечі широкими, вона була дуже висока для своїх років.

Живучи на пасовищі, вона звикла в будь-яку погоду залишатися просто неба. У розпал літа землю нещадно палило сонце: буйні вітри гуляли рівниною і продували її наскрізь, а коли вже починався дощ, то здавалося, ніби небеса розкрилися над головою.

Зі свого місця Анна бачила весь небосхил, перед її очима вставало з моря сонце і ховалося за горами. Вночі над нею сяяли мільйони зірок, а восени, коли землю заливало біле світло місяця, не раз Анна проводила очима довгий політ падаючої зірки.

Поговорити їй не було з ким, бо пастухи розходилися кожен зі своєю чередою на далекі відстані, а на вечірньому водопої біля колодязя між ними часто починалися сварки. Анна мовчала, щоб ні з ким не сваритися. Спершу вона ще намагалася розмовляти з вівцями, але старі барани тільки пирхали на неї, вівці у відповідь мекали, а ягнятка тоненько мекали — нічого іншого від них не можна було чекати.

Так Анна мимохіть навчилася мовчати і мовчки спостерігати за небесними знаменами та змінами, що відбувалися в природі. Але варто їй було захотіти, і за помахом її палиці до неї збігалися її неспокійні вихованці і оточували щільним кільцем. Побачивши пастушку, що нерухомо сидить, у своєму темному плащі, всі кози та вівці укладалися кружком біля її ніг і мирно засинали.

П’ять років Ганна пасла овець і кіз на пагорбах, але коли настала шоста весна, вона більше не захотіла там залишатися. Якось увечері вона, як завжди, дивилася в сторону гір, терпляче чекала, коли нагорі в замку загориться знайомий вогник, який там завжди запалювали з настанням темряви. Проте цього разу все було темно.

Анна чекала кілька вечорів поспіль, але зірочка так і не спалахнула на горі.

І тут їй чомусь стало тривожно на душі, і вона страшенно засумувала по молодшій сестричці.

«Хоч світ і великий, я її якось розшукаю», — подумала Ганна.

Вона взулась, зав’язала шнурки на черевиках, попрощалася з усіма вівцями та козами, з пастухами та пастушками і рушила в дорогу до морського берега. У гавані біля причалу стояло багато кораблів, готових до відплиття, але один корабель був найкращим. Його тільки недавно збудували, і він мав вирушити у своє перше плавання. Щогли та реї на ньому були зверху донизу обвішані різнокольоровими прапорцями, а ніс корабля прикрашала різьблена постать, що зображала жінку з вінком у руці. Корабель називався «Тріумф», і його шлях лежав у далеку заморську країну.

Анна підійшла до капітана і запитала, чи не знайдеться для неї на кораблі скромного містечка, бо їй треба потрапити в далеку заморську країну. Капітан був такий щасливий, такий задоволений своїм кораблем, в нього було так радісно на душі, що він засміявся і запропонував:

– Що ж! Якщо ти згодна бути корабельною кішкою, то я, мабуть, можу тебе взяти.

— Називайте мене як завгодно, мені все одно, — відповіла Анна. – Тільки візьміть на корабель!

І їй відвели місце для спання, і корабель, розпустивши вітрила, поплив морем.

Хвилі так і танцювали навколо, і Анні здавалося, ніби вони їй кажуть:

— Ми понесемо тебе колихаючи, ми принесемо тебе до сестри, ми знаємо, де вона живе.

Дув попутний вітер, і корабель плив, як лебідь, розрізаючи хвилі.

Але раптом настав мертвий штиль, все завмерло в грізному передчутті, і раптом вибухнула буря. Та така, наче всі чотири вітри зірвалися з ланцюгів. Хвилі здіймалися все вище та вище. Ось вони стали високі як будинки, потім як церковні дзвіниці. Вони вирували і пінилися, між хвилями відкривалися бездонні прірви, вони жбурляли «Тріумф» угору й униз, і він танцював і крутився, наче тріска.

Всі люди попадали й лежали на палубі, а коли через неї перекочувалася хвиля, вони кричали від жаху.

Анна теж була на палубі разом із усіма, але вона мовчала.

— Невже тобі не страшно? — питали люди. — Хіба ти не розумієш, що прийшла наша смерть?

— Я не вірю в це, — відповіла Анна. — Я вирушила в дорогу, щоб знайти молодшу сестричку, і вірю, що Бог мені допоможе її знайти.

– Ну і дива! — казали люди. — Ти подивися, що твориться!

Тут раптом пролунав такий гуркіт, наче корабель розламувався на тисячу шматків. Капітан наказав рубати найвишу щоглу, а незабаром і дві інші. Щогли впали у воду і затанцювали на хвилях, як сірники. Море вило і реготало над переляканими людьми. Рульовий ще тримав кермо, але й сам уже не знав, куди йому правити серед непроглядного мороку.

Але тут раптом яскравий промінь пронизав темряву. Блиснувши, він то зникав, то знову спалахував. Це був береговий маяк, а попереду лежала земля. Шторм пригнав корабель куди треба, і він полинув на світло маяка. Бурхливі велетенські хвилі рознесли корабель на тріски, але Анна встигла схопитися за дошку, і хвилі викинули її на берег.

Анна, як мертва, залишилася лежати на камінні. Коли прийшла до тями, встала і озирнулася довкола. Ніде не видно було жодної душі. Частина її супутників загинула в морі, а ті, хто врятувався, одразу ж побігли на пошуки житла.

Як тільки Анна відчула, що міцно стоїть на ногах, вона пішла до маяка, що горів на скелі. Вона вирішила залізти нагору, щоб подякувати за той вогонь, який урятував їй життя. На самій вершині вона побачила майданчик, з усіх боків огороджений камінням, на якому горіло велике багаття, його запалювали там щоночі, щоб вказувати шлях мореплавцям. За багаттям стежив чорнобородий, червонолиций чоловік, він ворушив жар та підкладав поліна. Побачивши Анну, що виринула з пітьми, він дуже здивувався.

— Я прийшла подякувати маяку, який врятував мені життя, — пояснила вона.

Чоловік засміявся, і на замурзаному обличчі блиснули білі зуби.

— Їй-богу, не пригадаю такого, щоб хтось про нас подумав. Зберігати вночі багаття — робота нелегка, але, отримавши допомогу, люди зазвичай не замислюються, звідки вона прийшла.

— А я хочу залишитись, щоб допомагати тобі. Ось побачиш, я не засну, багаття у мене не згасне, я вмію зберігати вогонь.

Анна так і зробила — залишилася на маяку допомагати сторожу у його нічній роботі.

Іноді їй діставалася перша вахта — від заходу сонця до середини ночі, іноді вона заступала в найглухішу годину ночі і підтримувала вогонь до сходу сонця.

Піднявшись на вершину скелі, відкриту всім буйним вітрам, Анна ворушила багаття, щоб воно яскравіше горіло, і червоні іскри снопами злітали вгору, а біля підніжжя скелі бушували морські хвилі. Вона вдивлялася в темряву, шкодуючи людей, які в цей час боролися з бурхливим морем, бо знала, як їм доводиться, і забувала тоді про холод і нічну темряву. Вона намагалася, щоб багаття горіло сильніше, і просила вогонь, щоб він яскравіше освітлював нічну темряву і щоб усі кораблі знайшли в морі дорогу і допливли до гавані.

Але і в ці довгі безсонні ночі вона невпинно думала про сестру і не забувала, навіщо вирушила в дорогу. Втомлена після нічної роботи, вона повторювала собі: «Може моїй сестричці не доводиться проводити ночі без сну! Моя сестричка може спокійно спати!

Найдивовижніше, що, згадуючи сестру, Анна бачила її як живу, такою якою вона була в дитинстві, коли вони, взявшись за руки, вийшли з батьківського будинку і пішли куди очі дивилися, блукати білим світом. Вона ніби забула, що Елісабет вже виросла і теж стала дорослою дівчиною.

Але одного разу вночі біля вогнища їй раптом здалося, що хтось її гукнув на ім’я. Чийсь голос жалібно кликав її:

— Анно, Анно, де ти? Прийди до мене! — І вона виразно впізнала голос молодшої сестри.

Тут у Анни скінчився терпець і вона подумала: «Навіщо я тут залишилася і щоночі розпалюю багаття заради чужих людей, коли рідна сестра марно чекає моєї допомоги?»

І ось вона сказала чорномазому сторожу, що їй час у дорогу. Швидким кроком пішла вона геть від морського берега і йшла дедалі швидше. У неї було таке відчуття, ніби на неї хтось чекає, і вона боялася запізнитися. Під кінець вона вже не йшла, а бігла, мчала, мов на крилах.

Вона ще не знала, що в цій країні живе її сестра Елісабет.

А справа була така, що всі дочки герцога одна за одною повиходили заміж і роз’їхалися хто куди. Як горобці, які налітають з усіх сторін, коли достигають яскраво-червоні вишні, щоб поклювати солодких плодів, так з усіх боків наїжджали в замок лицарі і кожен забирав із собою красуню наречену.

А коли всі дочки роз’їхалися, герцогу стало так сумно в спустілому замку, що він забрав герцогиню і Лійсу, і вони всі втрьох вирушили в заморську країну, де герцог теж мав володіння і ще один замок.

Для цього спорядили чудовий корабель, сіли на нього і попливли до чужих берегів, і всю дорогу їм світило сонце і дув лагідний попутний вітер. У заморській країні герцога шанували і поважали, і в королівському палаці він став бувати майже кожен день.

Старий король на той час помер, а молодому королеві, який почав правити країною і був добрим і відважним лицарем, саме час було вибирати собі майбутню королеву. Сталося так, що в цей час король майже кожен день навідувався до будинку герцога. Їм треба було обговорити багато важливих державних справ.

Герцог любив, щоб Елісабет завжди була поруч із ним. Під час його розмов з королем, Елісабет у тій самій кімнаті перемотувала шовкову пряжу. Король, підперши голову рукою, слухав, про що говорив йому герцог, а сам крізь пальці поглядав на дівчину. Ніколи не доводилося йому бачити таких ніжних губ і такого золотистого волосся.

Помітивши, що король підглядає за нею, Елісабет зніяковіла, і пряжа в її руках заплуталася.

– Дай я тобі допоможу! – сказав король. – Я можу потримати пряжу.

Король одягнув моток пряжі собі на руки, і Елісабет, опустивши очі, почала її перемотувати; але коли клубок був готовий, король потягнув за кінчик нитки і привернув дівчину до себе.

– Тепер я тебе нікуди не випущу! – сказав він. — Ти будеш моєю королевою, бо жодної іншої, крім тебе, мені не треба.

Елісабет вважалася молодшою дочкою герцога, тому король міг на ній одружитися, і незабаром вони справили пишне весілля.

Вони дуже любили одне одного, і все було б добре, якби не справи та турботи, які відволікали короля та займали весь його час.

Найбільша напасть – це були війни. Король раз у раз їхав на війну і мав з кимось битися, а молода королева завмирала від страху, чекаючи його повернення. Не знаходячи собі місця, вона переходила від вікна до вікна і, ламаючи руки, виглядала його на дорозі.

Одного разу він так довго не повертався, що вона зовсім упевнилася в його загибелі і плакала і зітхала цілий день безперервно. Весь двір намагався її втішити. Придворні і співали, і грали на лютнях, танцювали та крутилися перед нею, і розповідали їй довгі історії.

Але чим більше вони старалися, тим відчайдушніше вона сумувала. Вона зовсім перестала спати і, не в силах заснути, вставала посеред ночі і блукала довгою галереєю навколо королівського палацу, марно вдивляючись у густу темряву. Поки вона тремтіла на холодному вітру, їй раптом стало так самотньо і одиноко, як ще ніколи не було в житті, і тут вона подумала про старшу сестру, про яку зовсім не згадувала вже багато років, і нестерпна туга переповнила її серце. Їй здавалося, що ніхто не зможе її втішити краще за рідну сестру, тоді Елісабет прошепотіла в нічній темряві:

— Анно, Анно, де ти? Прийди до мене!

Але вона нічого не почула у відповідь на свій жалюгідний шепіт.

З кожним днем вона все більш худнула і бліднула, і зрештою так захворіла, що, дивлячись на неї, всі думали, що вона скоро помре.

Нарешті повернувся король, живий і здоровий, але було вже пізно, їй нічого не допомагало. Кожна кровинка в її тілі так просякла страхом, так що ніяка радість не могла його більше розвіяти. Поки королева невсипуще чекала, вона стільки ночей провела на ногах, не стуляючи очей, що зовсім перестала спати. І ось тепер лежала з широко розплющеними очима і не могла ні заплакати, ні засміятися.

Король звелів скликати найкращих лікарів з усієї країни, і вони оголосили, що королева залишиться жити, якщо зможе заснути, але всі ліки виявилися безсилими, і королева не засинала. У безнадійному розпачі король мовчки сидів біля її узголів’я, а на площі перед палацом було тісно від народу, і всі дивилися на її вікна.

Люди стояли тихо, боячись поворухнутися, і розмовляли між собою лише пошепки. Усі чекали, коли оголосять одне з двох: або: «Королева заснула», або: «Королева померла!» Усі фрейліни і навіть лікарі були виставлені за двері, бо від найменшого подиху королева злякано здригалася. Король сидів мовчки і тільки плакав. Його тихі сльози стукали їй у вухах, як град по склу, і варто було йому трохи ворухнутися, як вона здригалася, тому що їй вчувався тупіт війська, що насувається.

Король мовчки гадав, про що вона думала. Можливо, вона й думати більше не може? Але раптом вона розплющила очі і, спрямувавши погляд кудись у далечінь, тихо-тихо прошепотіла:

– Бачиш! Вона йде! Вона біжить! Вона летить! Зараз вона буде тут.

«Це смерть! Вона побачила смерть! — подумав король, і його серце завмерло від горя.

Але цієї миті відчинилися двері, що вели на галерею, і на порозі з’явилася проста дівчина. Король не посмів вимовити ні слова, він не зважився навіть подати знак, щоб вона не турбувала королеву. На порозі стояла росла, широкоплеча чорноока дівчина з суворим поглядом, довге чорне волосся спадало їй на спину. Босими ногами вступила вона в королівську спальню і попрямувала до ліжка, на якому лежала королева, але тільки вона переступила через поріг, як Елісабет простягла до неї руки.

– Анна! — мовила вона тихим голосом і зі щасливим обличчям подивилася на дівчину, що схилилася до неї. – Ти прийшла!

Анна ж сіла на край ліжка і поклала голову сестри собі на коліна. Вона не говорила жодного слова і тільки тихенько погладжувала її по волоссю. І тут слабенький рум’янець проступив на щоках молодої королеви. Вона опустила довгі вії і відкинулася на подушку. Вона заснула.

Багато годин король просидів, не сміючи поворухнутися, і не зводив очей з обох жінок, нарешті він тихенько встав і вийшов з кімнати на балкон. Внизу перед палацом стояли люди і, закинувши голови, дивилися на верхні вікна. Всі побачили заплакане обличчя короля і подумали, що прекрасна юна королева таки померла.

І тут усі зрозуміли, що сталося! Королева не помре! Королева житиме! Королева спить!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво:“Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: