TOU

Сестри

Хелена Нюблум

Багато років тому серед глухого лісу жив лісоруб із двома доньками. Старшу сестру звали Анною. Їй було вісім років, і народилася вона взимку в сутінках, коли земля була засипана снігом і в лісі було холодно і голодно.

Молодшій було лише шість років, і звали її Елісабет, а домашні називали Лійса. Вона народилася в розпал літа, коли весь ліс був всипаний квітами і ягодами. Анна мала серйозне личко і величезні чорні очі. У її сестри очі були блакитні і веселі, а золоте волосся відливало сонячним блиском.

Мати дівчат померла, і з того часу маленька Анна стала молодшій сестричці за маму, вона прибирала у хатинці, варила кашу та картоплю.

Щовечора дівчатка пліч-о-пліч виходили на ганок і чекали, чи не йде батько, який завжди повертався додому на заході сонця. Але одного разу він пішов і не повернувся. Вони чекали ще три дні та три ночі, і тоді Анна сказала сестрі:

— Мабуть, наш батько помер , як що він не прийшов додому.

Так було насправді. На батька впало величезне дерево і задавило його, і він лежав мертвий далеко в гущавині лісу.

— Підемо ми з тобою по білому світу, мабуть уже можна, — сказала Анна.

— Тепер уже можна, – вигукнула Елісабет, – давай, підемо білим світом!

Дівчатка дістали свій найкращий одяг; одягли червоні вовняні спіднички та ошатні червоні камізельки, розшиті трояндочками та дзвіночками, взулися у червоні шкіряні чобітки, натягнули собі на голови зелененькі шапочки із зав’язочками, розпустили гладко розчесане волосся.

Поклавши собі в кишені по окрайцю хліба та жменьці горіхів, вони рушили в дорогу.

– Повісь ключ на цвях біля дверей, – сказала Елісабет Анні, – щоб зайці могли їх відімкнути, – нехай гріються взимку в будинку.

Так вони й зробили — повісили ключ на цвях і пішли, куди очі дивляться.

Стояла осінь, і день був холодний. Гілки дерев гнулися від поривів сердитого вітру. Він вихорем налетів на дівчаток і завив:

– Ха-ха! Яка дрібнота! Забрати, чи що, одне дівчисько? Я б, здається, не проти. Зараз як налечу та як підхоплю!

Але сестрички так міцно трималися за руки, що їх ніякими силами не можна було відірвати їх одну від одної.

— Нас не можна розлучити, — сказала Анна. — Ми завжди будемо разом — де одна, там і друга.

— Ну й добре, не дуже ти мені потрібна! — крикнув вітер і помчав своєю дорогою.

Пішли вони далі і прийшли до гірського струмка, через який була перекинута вузенька жердинка. Дівчата хотіли удвох перейти на протилежний берег, але струмок засміявся і сказав:

— Невже ви не бачите, дурненькі, що через мене треба йти одна за одною — спершу одна, потім друга?

— Якщо так, значить, нічого не поробиш! – сказала Анна. — Нас двоє, і ми ніколи не розлучатимемося.
— І вони пройшли повз місток, хоча в обхід було набагато дальше.

Настав вечір. Дивляться дівчата, а назустріч їм вовк іде. Вовк був зовсім худий, одна шкіра та кістки. Зупинився вовк перед дівчатами, дивиться на них, облизується.

— Я, здається, не проти з’їсти одне дівчисько, — сказав вовк і широко посміхнувся на всю свою пащу.
— У животі в мене якраз порожньо, можна кору ковтати.
— Ми завжди разом, – сказала Анна, – і якщо ти хочеш нас з’їсти, то їж обох відразу.
— Ось невдача! — сказав вовк, кинувши на дівчат голодний погляд. — Дві у мене в животі не помістяться. — І він побіг своєю дорогою.

У лісі зовсім стемніло. Маленька Елісабет почала плакати і скаржитися, що більше вона не може йти. Вони якраз проходили повз старий дуб з великим дуплом.

— Чи вистачить у тебе місця для нас двох? – спитала Анна і зазирнула всередину дуба.

— Залізайте, — відповів дуб, — може і помістіться. Буде тісно зате затишно.

Дівчата абияк залізли в дупло, влаштувалися в ньому, як два горішки в одній шкаралупці, і заснули солодким сном.

А вранці вони вилізли, і повеселішавши продовжили свій шлях, бо при світлі вже було не так страшно йти через ліс.

І ось, на їхнє везіння, зустрілася їм розкішна карета, запряжена четвіркою коней; у кареті їхали герцог і герцогиня з чотирма ошатними дівчатами, одягненими в шовк і оксамит, у шубках з соболиного хутра.

Побачивши сестричок, вони зупинилися. І так їм сподобалися обидві дівчинки, які йшли дорогою узявшись за руки, що вони захотіли посадити їх у карету і взяти з собою. Але як не намагалися вони потіснитися, місця для двох все одно не було.
Тоді візьмемо цю, із золотим волоссям, — сказали вони, підхопили меншу і посадили її до себе.

— Але ми завжди разом, куди одна, туди й друга, — пролепетала Анна тремтячими губами.

— Сама бачиш, у нас місце тільки для однієї дівчинки, — відповіли їй подорожні.

— А ви обіцяєте мені, що її любитимете і жалітимите? — спитала Анна.

— Обіцяємо, – відповіли їй всі дружно.

— Вона ще маленька і дуже гарна дівчинка, — сказала Анна, — і ні від кого ще лихого слова не чула.

— І від нас не почує, — відповіли подорожні.

— А ви будете її годувати-поїти, чи буде вона у вас одягнена і взута?

У відповідь Анні пообіцяли, що у її сестрички всього буде вдосталь.

– Ну, тоді так тому і бути, їдьте! – сказала Анна, і карета поїхала.

Елісабет дуже сподобалося сидіти в багатій кареті, їй було зручно і добре, і всі дівчата лагідно з нею розмовляли. Поки вона могла бачити Анну, вона продовжувала махати їй ручкою на прощання. А коли карета зникла за поворотом, Анна сіла на узбіччі і заплакала: вона не знала, як житиме далі, не відчуваючи у своїй руці долоню сестрички.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво:“Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: