Шахрай і корчмар

Був собі колись хитрий хлопець, який,
замість того щоб чесно жити й працювати,
часто лукавив і ошукував довірливих людей.
Набридло йому сільське життя, і надумав він
до міста [52]податися. Зранку вирушивши в
дорогу, надвечір дістався до однієї корчми
й зупинився заночувати. Смачно повечеряв,
добре виспався на м’якій постелі і вранці
був бадьорий та веселий. Хутенько одягся та
й пішов снідати, наспівуючи пісеньку.
Корчма була порожня, а корчмар сидів на
порозі й грівся на сонці.

– Бачу, небагато в тебе гостей,- каже
хлопець.

– Сьогодні свято, хлопче, люди
відпочивають; опівдні поприходять сусіди –
випити по келиху вина.

Нагодував корчмар подорожнього та й сів з
ним на порозі.

– Коли б я навіть не знав, що сьогодні свято
– однаково здогадався б,- сказав хлопець.- Бо
на тобі святкова одіж.

– Ще й нова-новісінька,- гордовито відповів
корчмар.- Нині вперше вбрався.

– Носи на здоров’я,- промовив хлопець, хитро
поблискуючи очима.

«Далебі, він зовсім дурний,- подумав,- тож
треба так зробити, щоб одіж стала моєю».

– Дякую, парубче,- сказав корчмар.- Чи
далеко вибрався?

– До міста. А ти давно тут живеш? [54]

– Давно. З діда-прадіда й нікуди ще не
виїздив.

– Невже ніколи не подорожував?

– Ніколи. Але дуже б мені хотілося побачити
море. А ти коли-небудь його бачив?

– Чи бачив я море? – засміявся хитрун.- Та в
мене ж батько моряк і має свої кораблі, що
плавають усіма морями світу. Я ще змалечку
плавав по чужих краях. Пам’ятаю, пливли ми
якось до Корінфа; на другий день знялася
буря, й корабель почало кидати з хвилі на
хвилю.

По цих словах хлопець позіхнув і завив по-вовчому.

– Чого ти так виєш? – перелякано спитав
господар.

– Як тобі сказати, чоловіче добрий, напевне,
мені пороблено. І сам не збагну, що це таке.
Коли отак позіхну тричі та завию – зразу
перекидаюся на вовка. А хто попадеться в мої
пазури – вже не вирятується. Уаввв! – удруге
позіхнув хлопець.

Зблідлий корчмар підвівся з порога, але
хитрун ухопив його за полу.

– Не кидай мене, чоловіче добрий, посидь ще
трохи, потім забереш мій одяг, навіщо ж [55]
має пропадати. Бо я перегодом знову стану
людиною… Уавв!..- хлопець роззявив рота й
позіхнув, не випускаючи поли.

– Рятуйте! – заволав корчмар.- Він знову
позіхає!.. Це ж він зараз перекинеться на
вовка! О лихо!

Та й кинувся тікати до корчми, а вскочивши
туди, засунув за собою двері.

Але одіж його лишилася в руках хитруна.

Довго сидів корчмар, зачинившися,
трусячись із жаху. Нарешті почув стукіт у
двері та людський голос:

– Ти що, не торгуєш сьогодні? Корчмар
упізнав голос свого доброго приятеля й
зрадів.

– Зараз одчиню! Але спершу скажи – тобі вовк
не траплявся, коли ти йшов до мене?

– Вовк? – здивувався той.- Та звідки б він
тут узявся?

Корчмар осмілів і, відчинивши двері,
розповів приятелеві про халепу, що
трапилася з ним.

– Далебі, я ще дешево відбувся – зберіг собі
життя.

– Ну ж і дурень! – зареготав приятель.-
Пройдисвіт наверз тобі казна-чого, аби
забрати нову одіж. А міг би забрати й більше.
Така [56] кара спостигає диваків, які вірять
усьому, що бовкне перший-ліпший шахрай, не
думаючи, чи то правда, а чи вигадка.