Шакір та Шакірет

Давним-давно жив був хан у киргизькому місті Ош.

Усі мешканці міста та навколишніх сіл були підпорядковані йому.

Дружина хана народила трьох дітей — двох хлопчиків та дівчинку, а сама невдовзі померла.

Старшого сина звали Шакір, а молодшого Шакірет.

Хлопчики навчалися у вченого відомого своєю мудрістю, а дочку свою, якій було лише три рочки, хан віддав на виховання самотній жінці.

Через рік після смерті дружини хан влаштував пишні поминки і одружився з дочкою хана свого сусіда.

Нова дружина була дуже молода, дуже вродлива і дуже хитра. Минуло трохи часу, і вона підкорила собі чоловіка.

Хлопчики продовжували вчитися. Вони навчилися у вченого навіть чаклунству. Шакір вивчив мову змій, а Шакірет міг розмовляти навіть з водою.

Росли вони ввічливими, старших поважали, молодшим допомагали. І усі їх любили.

Жінці хана особливо подобався Шакір. Було йому вже шістнадцять років. З ним вона була ласкава і, коли нікого не було в будинку, міцно обіймала та цілувала його.

Якось вона повела хлопчика в глиб саду і сказала йому:

— Поговоримо по душам. Твій батько — старий і дурний чоловік. Народ його не поважає, вся влада вже перейшла до моїх рук. Я отрую його, і ти станеш ханом. Якщо послухаєшся моїх порад, пануватимеш над народом, і діла твої підуть добре.

Коли жінка говорила, її очі горіли, гарне обличчя почервоніло. Вона обійняла юнака і хотіла поцілувати його. Юнак розгубився, не знав, що робити і несподівано для себе вдарив красуню по обличчю. Від удару вилетіли  в неї два передні зуби, з носа потекла кров. Вона зблідла, грізно подивилася на юнака і злобно прошипіла:

—Добре! Пропала тепер твоя голова!

Потім пішла до чоловіка і заявила:

— Не сьогодні, а зараз же , негайно, убий мене чи Шакіра.

—А що сталося? — спитав чоловік, нічого не розуміючи.

— Прокляття твоєму синові! Я завжди відчувала, що він тебе не любить. Син твій сказав мені: «Отруї мого дурного батька і виходь за мене заміж». Безсоромна людина, — відповіла я, — як ти наважився запропонувати мені таке? А він розлютився і вдарив мене кулаком по обличчю, вибив зуби і закривавив обличчя. Тепер скажи: чи отруїтися мені, чи ти вб’єш свого сина, щоб нам з тобою надалі жити спокійно?

Хан розлютився, гукнув джигітів і наказав:

— Мого старшого сина вбийте, а тіло киньте в річку. Нехай ніхто не знає, де його поховано!

Два джигіти побігли розшукувати сина, а жінка посміхнулася: їй вдалося помститися!

Джигіти знайшли юнака, схопили його за руки, хотіли зв’язати, але він пішов сам  і сказав:

— Це мачуха занапастила мене — обманом змусила батька вбити свого сина. Нехай буде так, але я помру як чесна людина. Одне тільки в мене прохання до вас: дайте зустрітися з братом, попрощатися з ним перед смертю.

Шакірет нічого не знав, він весело бавився на вулиці. Помітивши, що джигіти ведуть його старшого брата, він одразу відчув недобре. Щойно він підбіг до них, старший брат тихо сказав: «Іди за нами».

Вони відійшли вже далеко від міста, але джигіти все ще не наважувалися вбити ні в чому не винного юнака. Раніше вони помічали, що мачуха поводилася з ним дуже ласкаво, а сьогодні чомусь говорила про нього хану зло і вороже.

— Що нам робити з тобою? — спитали вони.

— Воля ваша. Що хочете, те й робіть. Якщо ви готові виконати ханський наказ — вбивайте одразу, не мордуйте, — відповів Шакір зі сльозами на очах.

У цей час їх наздогнав Шакірет.

— Що трапилося? — спитав він старшого брата.

Шакір відповів, що він без вини гине і заплакав. Молодший брат кинувся до нього, вони обійняли один одного.

Жаль стало джигітам братів.

Тут Шакірет сказав джигітам:

— Вбийте краще мене. Я ще не відчув, чи добре жити на білому світі, мені легше вмерти. Але якщо не станете нас вбивати, то ми з братом обіцяємо піти далеко-далеко і назад ніколи не повертатися.

Джигіти погодились. Вони підстрелили зайця, зняли з братів сорочки і заплямували їх заячою кров’ю.

На прощання один із них сказав сиротам:

— Колись ми завинили перед ханом, і він вирішив нас стратити. Ваша покійна мати заступилася за нас. Врятувала від смерті. Тепер ми відплатимо за її доброту, залишимо вам життя. Ми покажемо хану ваші закривавлені сорочки і скажемо: «Убили ми твого старшого сина, і тіло його кинули в річку. А твій молодший син дізнався про це і з горя вбив себе … » Ідіть берегом річки вниз через чагарники і нікому не показуйтесь. Є у нас шмат золота з кулак. Ось, візьміть, він може стати вам у нагоді.

Брати взяли у шляхетних джигітів золото і пішли берегом річки. А джигіти повернулися до міста, прийшли до хана та показали йому закривавлені сорочки. Хан не повірив, що молодший син убив себе, наказав шукати тіло у річці, але його, звісно, не знайшли.

А дружина хана була рада, що позбулася й Шакірета, бо боялася помсти за брата.

Довго йшли брати, ховаючись серед чагарників, намагаючись ні з ким не зустрічатися. Вони вже далеко втекли від свого міста. Дорогою збирали ягоди, відчували себе вільними людьми і забули, що нещодавно мало не загинули.

Наступного дня, вони опинилися в безлюдному степу, їх почав мучити голод. Вони їли коріння трав, втомилися, але й далі йшли і йшли. Нарешті дісталися струмка з чистою, прозорою водою. Напилися і вирішили відпочити. Старший брат ліг осторонь, а молодший біля води.

Неподалік струмка жила смугаста отруйна змія. Вона щодня пила воду з струмка. Приповзла вона і цього разу. Побачила вона сплячого хлопчика, що перегородив їй дорогу, розлютилася і вжалила його.

Коли прокинувся старший брат, сонце наближалося до заходу сонця. Він вирішив якнайшвидше дістатись якогось села і почав будити Шакірета. Але скільки не розштовхував його, хлопчик не ворухнувся. Шакір підняв його голову і побачив, що Шакірет мертвий. Гірко заплакав Шакір, поклав братові під голову злиток золота — подарунок джигітів і залишив записку: «Це був єдиний мій брат. Він помер, а я не можу його поховати. Я голодний і знесилений. Під головою брата лежить злиток золота. Якщо хтось прийде сюди, нехай візьме золото, загорне померлого в білий саван і поховає».

Пішов Шакір далі один. Наступного дня він дістався великого міста. Там панувала велика тривога.

— Що трапилося? – спитав юнак у першого зустрічного.

То був сивобородий старий. Замість відповіді він поцікавився:

— Ти хто? Прибулець?

— Так, – відповів юнак. — Я прийшов здалеку.

Тоді старий повів його до себе в дім, поставив перед ним їжу, потім вступив із ним у розмову:

— На наше місто напав дракон. Він загрожує сьогодні, коли зайде сонце, знищити всіх нас. Ось чому хвилюється народ.

— Батьку, відведи мене до вашого хана, — сказав Шакір після того, як вгамував голод. — Я спробую перемогти дракона.

Старий зрадів словам юнака і повів його до хана.

На подвір’ї хана було багато народу — вершників та піших. Всі голосно кричали, але ніхто не міг запропонувати, як позбутися  дракона.

Старий став перед ханом і заговорив:

— Ось, цей хлопець прийшов здалеку. Він готовий битися з драконом. Давайте благословимо його та побажаємо йому перемоги.

Народ чекав на відповідь хана. Усі з повагою дивилися на сміливого юнака.

Хан підняв руку. Настала тиша. Тоді він промовив.

— Слухайте всі! Ви знаєте, що я ніколи не мав своїх дітей. Якщо цей юнак зможе перемогти дракона і позбавити народ загибелі, — нехай стане моїм сином.

Народ голосно висловлював своє схвалення. Шакір вийшов уперед і сказав:

— Я теж шукав для себе батька. Тепер я маю або перемогти дракона, або померти.

Після цього Шакір пішов у гори і там побачив дракона, який був завбільшки з гору. Коли юнак наблизився, дракон підняв голову, розкрив пащу, схожу на глибоку печеру, готуючись проковтнути юнака. Але Шакір знав зміїну мову, якій навчив його учитель. Він прочитав заклинання. Дракон закрив свою пащу і запитав:

— Чого ти бажаєш, юначе, знаючий зміїну мову?

— Щоб ти забрався звідси геть!

— Добре, — відповів дракон. — Якщо щомісяця, коли сходитиме молодий місяць, ти приводитимеш мені одного жирного барана і одну красуню дівчину, то через шість місяців я покину цю землю.

Юнак повернувся до міста і потішив народ. Хан визнав його своїм сином і передав йому свою владу.

Тим часом до того місця, де лежав Шакірет, прийшов старець аксакал зі своєю дружиною. Були вони дуже старі, бідні і йшли до родичів у інше село, щоб дожити там свої останні роки. Вони хотіли напитися з струмка, але побачили померлого хлопчика, прочитали записку і засмутилися, що хлопчик залишився непохованим.

Аксакал торкнувся тіла хлопчика і не відчув холоду смерті. Він викопав яму, опустив у неї хлопчика, присипав його тонким шаром землі та прочитав заклинання.

— Цього хлопчика вжалила змія, — сказав він старій. — Я помітив біля струмка її слід. Тепер зміїна отрута завдяки моєму заклинанню піде в землю, і хлопчик оживе.

Невдовзі хлопчик заворушився. Аксакал та його дружина зняли з нього землю, підняли з ями.

Хлопчик глибоко зітхнув, подивився на старих і спитав:

— Хто ви такі?

— Навіщо знати, хто ми такі, — відповів аксакал. – Ми люди старі, зла тобі не бажаємо. Краще розкажи, хто ти такий? І як опинився тут?

Шакірет розповів, як прийшов сюди, як ліг відпочити біля струмка і заснув. А що було далі, він не пам’ятав.

Шакірет прочитав записку Шакіра і зрозумів, що брат пішов, вважаючи його мертвим. Він узяв злиток золота і простягнув аксакалу. Але старий відмовився прийняти подарунок.

— Твій старший брат, — сказав він, — залишив це золото тому, хто викопає тобі могилу, оберне в саван і поховає. Я савана не зробив, не поховав, тож і плати не візьму.

Шакірет таки вмовив старих взяти золото, подякував їм за порятунок і вирушив на пошуки старшого брата.

Дійшов він до берега великої річки, де росли густі чагарники. Крізь них виднівся вогник. Шакірет попрямував туди і побачив самотній курінь. У ньому горіло вогнище.

У курені були старий і стара, між ними сиділа гарна дівчина. Зі сльозами на очах вони обіймали і цілували її.

— Чому ви плачете? — спитав Шакірет.

Старий обернувся до нього, витер сльози.

— Ех, синку мій, – відповів він, – як не плакати, коли наша єдина дочка завтра вранці буде жертвою дракона. Такий наказ хана. Якщо ми втратимо її, то нема чого нам жити на білому світі. Ось яка несправедливість: у нашого бая три дочки — усі дорослі та гарні. Ханські джигіти жодної з них не помітили, а мою єдину дочку наказали завтра на схід сонця віддати на поживу дракону.

— Не плачте,— відповів Шакірет,— дайте мені добре відпочити, а самі зробіть дві гострі шаблі, перуку з хвоста чорного коня. Завтра вранці я переодягнуся на гарну дівчину і піду до дракона замість вашої дочки. Якщо я загину, згадайте мене добрим словом, а якщо залишуся живим, повернуся переможцем.

Старий і стара зраділи, поклали юнака спати, а вночі приготували все, що він просив.

Коли зійшло сонце, під’їхали ханські джигіти і почали вимагати від старого, щоб він повів свою дочку до дракона. Тут Шакірет переодягнувся у дівочу сукню, одягнув перуку з косами, підрум’янив обличчя і став схожим на гарну дівчину. Він пішов уперед, а старий поклав шаблі в мішок і пішов за ним.

Біля підніжжя гори, де був дракон, Шакірет узяв у старого шаблі в обидві руки і сміливо пішов на дракона.

Дракон був голодний. Він уже відкрив пащу, але тут Шакірет розсік його шаблями навпіл, а сам від хвилювання знепритомнів.

Ханські джигіти приготувалися дивитися, як дракон проковтне красуню. І раптом побачили, що дракон розпався на дві частини.

Вони під’їхали ближче і переконалися, що дракон мертвий, а поряд лежить красуня з гострими шаблями в руках.

Джигіти закопали уявну дівчину в пісок, відрубали голову дракона, захопили її з собою і поспішили оголосити хану, що це вони вбили страшного дракона.

— За таку хоробрість просіть усе, що вам завгодно, — сказав хан.

— Признач нас своїми суддями. Ми будемо справедливі. І нехай народ назве нас Правосудами.

Настав час, і старий, стара і донька вирушили до того місця, де загинув хоробрий хлопчик, щоб влаштувати поминки.

Вони розпалили багаття і взялися за приготування м’яса, а дівчина взяла мішок і пішла за хмизом. Вона піднялася вгору по яру до гори і помітила в піску людське волосся. Дівчина злякалася і почала кликати батька та матір. Старий і стара прибігли, розгрібли пісок і впізнали того самого хлопчика, який пішов проти дракона замість їхньої доньки.

Радість їхня була велика. Шакірет ще дихав. Вони понесли його до струмка, обмили та напоїли.

Нарешті, він глибоко зітхнув і прийшов до тями. А коли трохи відпочив, старий допоміг йому добратися до куреня.

Тепер вони почали жити разом.

Старий збирав бавовну, стара робила пряжу, дівчина ткала з пряжі тканину, а Шакірет продавав її на базарі і у вільний час допомагав дівчині. Коли вона втомлювалася від роботи, він сам сідав за верстат. Так вони щодня встигали виткати чотири шматки тканини.

Одного дня Правосуди зустріли Шакірета на базарі і впізнали в ньому «красуню», яка вбила дракона.

Вони перелякалися і подумали: «Якщо цей хлопчик, який переодягнувся в дівоче вбрання і вбив дракона, залишиться живим, він обов’язково видасть нас. Потрібно знайти спосіб непомітно його занапастити».

Коли Шакірет повертався з базару, Правосуди пішли за ним, побачили, як він увійшов у курінь старого.

«Ех-хе, – подумали Правосуди, – тепер усе ясно. Він, виявляється, пішов до дракона замість дочки старого».

І вони домовилися, що прийдуть до старого, накажуть приготувати до ранку вісім шматків тканини. Старий і стара заперечувати не стануть, а хлопчик може сказати щось неввічливе. Тоді вони звинуватить його в неповазі до ханських Правосудів і отримають від хана дозвіл стратити грубіяна.

Під’їхавши до куреня, вони викликали старого і наказали:

— На ранок ти маєш виготовити вісім шматків тканини, інакше на тебе чекає покарання, старий дурню!

Шакірет сидів у курені. Він був спокійний, але коли почув, що старого кривдять, вийшов і сказав:

— Які ви дурні! Хіба за одну ніч можна виготовити вісім шматків тканини? Ми ж не чарівники. Ми і так вдень та вночі не маємо відпочинку. Зробіть самі, якщо вам потрібно!

— Ти назвав нас дурнями! – обурилися Правосуди. – І за це дорого заплатиш!

Прискакали вони до хана і поскаржилися, що прийомний син старого нагрубіянив їм. Молодий хан Шакір прийняв до серця образу своїх джигітів і дозволив їм покарати юнака.

Повернулися Правосуди до куреня старого, схопили Шакірета, зв’язали йому руки, на шию накинули аркан і повели його, поганяючи нагаями.

Привели вони юнака на берег великої річки, щоб там з ним покінчити.

В цей час на березі юрмилося безліч караванників, які не наважувалися переправитися через повноводну річку, а броду ніде не знаходили.

Щоб річка виявила милість і обміліла, треба було кинути їй у жертву людину. Коли джигіти привели Шакірета, караванщики запитали:

— Що ви збираєтесь робити з цим юнаком?

— За наказом хана ми повинні стратити його. Це великий злочинець.

— Продайте його нам. Ми самі його вб’ємо: міцно зв’яжемо руки та ноги, на шию прив’яжемо великий камінь і кинемо в річку. Тоді річка змилостивиться, і ми знайдемо брід.

Джигіти спокусилися пропозицією, отримали сто золотих монет, віддали Шакірета і вирушили назад.

Шакірет згадав, що він може розмовляти з водою, і звернувся до караванників:

— Якщо я благополучно переправлю вас через річку, ви залишите мене живим?

— Якщо ти зумієш це зробити, то навіщо нам тебе губити? — відповіли караванники.

Шакірет вимовив кілька незрозумілих слів, опустив мізинець правої руки у воду, тричі подув на нього. Річка одразу обміліла, відкрився брід, і караванщики перебралися на протилежний берег.

— Коли ми повертатимемося, допоможи нам знову перебратися через річку, — попросили вони.

І щоб вірніше було, караванщики взяли Шакірета з собою. Шакірет вірно служив їм. Караванщики полюбили слухняного юнака, подарували йому верблюда та один тюк із товаром.

Одного разу, коли Шакірет стояв на базарній площі, туди приїхав старий з маленьким візком, на якому лежала велика скриня.

— Хто купить цю скриню,— кричав він,— той буде щасливий.

Шакірет віддав йому свого верблюда і взяв у старого скриню. Поніс її до себе, а коли відчинив, з скрині вийшла така гарна дівчина, що її можна було порівняти тільки з місяцем чи сонцем.

 

— Як ти не задихнулася в цій скрині і хто ти така? — спитав Шакірет.

— Батько мій — жадібна людина. Він отримав за мене великий калим і хотів видати заміж за старого, який вже має трьох дружин. Темної ночі я втекла. Нарешті дійшла до цього міста, увійшла в один будинок. Хазяїн почав мене розпитувати. Я розповіла йому про себе, він поклав мене в скриню, зробив у кришці маленький отвір і сказав: «Вивезу тебе, доню, на базар у закритій скрині. Можливо, його купить хороша людина, яка тебе ощасливить». Ось ти купив мене.

Шакірет засмутився.

—Що мені тепер робити? – сказав він. – Я сам собі не господар. Якщо правду сказати, то я справжній раб караванників, які врятували мене від смерті. Я не можу бути твоїм чоловіком, навіть не зможу сховати тебе. А завтра вранці караванщики вирушають додому, і мені треба їхати з ними.

— Вони, — відповіла дівчина, — неодмінно заберуть мене. Щоб цього не сталося, я лежатиму в скрині. Зараз ти мене добре нагодуй, потім поклади в скриню їжу, щоб вистачило на час подорожі. Коли по дорозі ночуватимете, ти потихеньку виводь мене з скрині, щоб я могла прогулятися. Розкажи мені про себе – хто ти і звідки, щоб я могла тебе розшукати, якщо трапиться біда. Коли приїдемо до міста, подумаємо, як бути далі.

Шакірет все зробив так, як сказала дівчина.

Наступного дня на світанку караванщики вирушили у зворотню дорогу.

Про дівчину в скрині ніхто не знав. Коли караванщики ночували, вона потихеньку виходила з скрині і прогулювалася.

На третій день увечері під’їхали до великої повноводної річки. Шакірет вимовив кілька незрозумілих слів, опустив мізинець правої руки у воду, тричі подув на нього. Річка одразу обміліла, відкрився брід, і караванники щасливо переправились.

Коли вони опинилися на протилежному березі, то пошепотілися між собою, оточили юнака і зажадали:

— Покажи нам, що ти везеш у своїй скрині.

Шакірет довго не погоджувався, але караванщики наполягли на своєму і змусили відчинити скриню. Вони побачили гарну дівчину, витягнули її з скрині, кинули туди юнака, закрили, міцно обв’язали арканом і кинули у воду.

— Цей юнак — великий чаклун, — сказав старший караванник, — і може нам зашкодити Він підкорив собі бурхливу річку, а з нами розправитися йому нічого не варто. Якщо хтось із нас захоче одружитися з цією дівчиною, решта залишиться в образі. Віддамо краще її в подарунок хану, а гроші, які отримаємо, розділимо порівну.

Приїхали вони до хана Шакіра. Не пошкодував хан грошей заради красуні. Залишилися караванщики дуже задоволені. Хан почав розпитувати дівчину, як вона потрапила до торговців.

Розповіла дівчина про себе, про юнака, який віз її в скрині, і про те, як з ним розправилися караванщики.

— Хто ж той хлопець, якого кинули в річку? – Запитав хан.

Тоді дівчина передала йому все, що Шакірет розповів про себе.

Вислухав її молодий хан, схопився з місця, покликав своїх джигітів і наказав їм:

— Скачіть до річки. Шукайте там скриню, що пливе. Поки не знайдете, не повертайтесь. У тій скрині знаходиться мій єдиний брат. Я гадав, що він давно помер. Це його караванщики поклали в скриню і кинули в річку. Я щойно про це дізнався. Хто знайде його та приведе живим, той отримає щедру нагороду.

Джигіти помчали виконувати наказ хана. Весілля Шакір вирішив відкласти до повернення джигітів.

Він викликав до себе старого та стару, які врятували Шакірета, а також Правосудів.

Правосуди визнали свою провину, і хан стратив їх. А караванщиків повернув, змусив повернути отримані гроші та кинув у підземелля.

У той же час у сусідньому ханстві по річці плив у човні старий рибалка. Цілий день він нічого не міг упіймати і був дуже сумний. Несподівано він помітив, що пливе скриня. Спіймав її старий, прив’язав до свого човна і потягнув до берега.

Скриня виявилася дуже важкою. Старий покликав сина.

— У скрині, мабуть, лежить щось дороге,— сказав він.— Віднесемо його до нашого хана. Нехай він сам відкриє і першим побачить, що знаходиться в скрині.

І понесли скриню до хана.

— Володарю мій, я зі своїм сином приніс цю скриню тобі в подарунок. Ми знайшли її в річці, але не відчиняли і не знаємо, що в ній лежить. Подивися сам.

Хан відкрив скриню і побачив гарного юнака, який лежав непритомний. Негайно з’явилися ханські лікарі і привели юнака до тями.

Хан почав розпитувати, хто він і звідки.

Юнак розповів про себе всю правду. Довелося йому говорити довго. Що довше він говорив, то веселіше ставало обличчя хана. Він щедро нагородив старого рибалку, скликав своїх наближених і сказав:

— Ви всі знаєте, що я ніколи не мав дітей і тому завжди жив у смутку. Тепер я вже старий, і цей хлопець буде моїм сином. Завтра, у базарний день, оголосіть усьому народові, що маю сина, він став моїм спадкоємцем, і я передаю йому свою ханську владу.

Наступного дня на базарній площі зібралося багато народу. Глашатаї оголошували всім, що хан має спадкоємця і передає йому своє ханство. Тут були джигіти хана Шакіра, послані на пошуки Шакірета. Вони також чули цю звістку. Почали розпитувати, хто цей юнак, якого всиновив хан, і довідалися, що його знайшов у скрині старий рибалка.

Вирушили вони до юнака, який уже став ханом. Увійшли до нього та розповіли, що його розшукує старший брат — хан Шакір.

Молодий хан Шакірет довго не вірив розповідям джигітів і пішов до свого прийомного батька, щоб порадитися з ним.

Батько викликав до себе джигітів і сказав їм:

— Мій син Шакірет тільки сьогодні став ханом. Я ще не встиг влаштувати на його честь бенкет. Потрібно почекати три місяці, потім Шакірет поїде до трьох пагорбів на кордоні між нашими ханствами. З ним тридцять джигітів. Нехай його брат теж приїде туди із тридцятьма джигітами. Якщо вони впізнають один одного, то їм треба буде вирушити до свого рідного міста і знайти старого батька та маленьку сестру. Зла жінка, яка є причиною всіх бід, могла знищити старого чоловіка та сирітку.

Джигіти вислухали хана та пообіцяли розповісти про все своєму хану Шакіру.

Через три місяці Шакірет у супроводі тридцяти джигітів вирушив до трьох пагорбів. Шакір прибув на умовне місце раніше і з нетерпінням чекав на свого молодшого брата. Вони одразу впізнали одне одного, міцно обнялися, від радості заплакали.

Наступного дня вони вирушили в далеку дорогу.

Далеко за містом Ош зустріли вони свою сестру.

Вона збирала в мішок хмиз і гірко оплакувала своїх зниклих братів. Худа й брудна, одягнена в лахміття, вона не впізнала своїх братів, навіть не подивилася на них. А брати впізнали її за сумними піснями. Голос дівчини м’який і сумний. Довго слухали її брати і плакали, нарешті, не витримали, зіскочили з коней, щоби обійняти її. Потім брати спитали, де їхній батько. Сестра розповіла, що зла мачуха вигнала її з батьком і тепер вони не мають навіть свого будинку.

Усі троє сіли на коней і поїхали до міста. За ними скакали шістдесят джигітів. Вони зустріли старого жебрака, який ходив вулицею з ціпком у руках, опустивши голову.

Зраділи сини, знайшовши свого старого батька. Потім поїхали до злої мачухи. Вирок їй ухвалив старший брат, який був першою її жертвою. Вони прив’язали її до хвоста необ’їждженого коня і пустили в поле.

Батько знову став ханом своєї землі.

Його діти Шакір і Шакірет жили у своїх ханствах, одружилися і часто їздили один до одного в гості.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Киргизские народные сказки”
Видавництво: “Кыргызстан”
м. Фрунзе, 1981 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: