ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Щасливий принц

Оскар Уайльд

Над містом на високій колоні стояла статуя Щасли­вого Принца. Він увесь сяяв, покритий тонкими листами щирого золота; замість очей у нього були два блискучі сапфіри, а на рукав’ї шпаги палав великий червоний рубін.
Усі були в захопленні від чудової статуї.
— Вона прекрасна, як флюгер-півень,— сказав міський радник, котрий прославився своїм художнім смаком. — Хо­ча, звичайно, користі з неї менше,— додав він, побоюючись, щоб його не запідозрили в непрактичності.
— Чому ти не такий, як Щасливий Принц? — скрушно зітхнула розсудлива мати над своїм маленьким синком, який плакав, просячи, щоб йому зняли місяць із неба. — Щасливий Принц ніколи не вередує.
— Як добре, що на світі є хоч хтось щасливий,— проше­потів, дивлячись на прекрасну статую, бідак, якому не по­велося в житті.
— Він точнісінько як ангел,— сказали діти з сирітського притулку, виходячи з собору в ясно-червоних накидках і біленьких фартушках.
— Звідкіля ви це знаєте? — запитав їх учитель матема­тики.— Ви ж ніколи не бачили ангелів.
— Ні, бачили,— хором відповіли діти.— Ми бачили їх уві сні.
— Учитель математики насупився і суворо глянув на них. Йому не подобалося, що дітям сняться сни.

Якось увечері над містом пролітала Ластівка. Її подруги відлетіли в Єгипет ще півтора місяці тому, але вона затри­малася, бо була закохана у гнучкий Очерет. Побачила вона його ще навесні, коли ганялася над річкою за жовтим мете­ликом. Її так привабив стрункий стан Очерету, що вона зупинилася.
— Ти дозволиш мені любити тебе? — запитала Ластівка, бо любила з’ясовувати все відразу. Очерет їй низько вкло­нився.
Отож Ластівка закружляла навколо Очерету, ледь чер­каючи крилами воду, так що по ній розходилися сріблясті хвилі. Так вона виявляла свою любов, і так тривало ціле літо.
— Знайшла кого любити,— щебетали інші ластівки.— Він же бідний, а родичів у нього сила-силенна.
І справді: очерет понад річкою ріс густо і рясно.
Потім настала осінь, і всі ластівки полетіли у вирій.
Коли вони відлетіли, Ластівка відчула себе самотньою, і їй почала набридати мовчазна любов.
— Він не вміє підтримати розмови,— казала Ластівка,— до того ж, здається, він дуже любить кокетувати, бо завжди бавиться з кожним вітерцем.
І справді, тільки-но подував вітер, Очерет щоразу зустрі­чав його, граційно вклоняючись.
— Треба віддати йому належне,— провадила далі Ластів­ка,— він завжди сидить удома. Але ж я люблю мандрувати, і йому належало б теж любити мандри.
— Ти згоден полетіти зі мною? — спитала вона в Очерета.
Очерет похитав головою: він нізащо не хотів розлучатися з своєю домівкою.
— Ти мене дурив! — вигукнула Ластівка.— Я полечу до пірамід. Бувай здоровий!

Вона летіла увесь день, а ввечері побачила місто.
— Де ж мені переночувати? — сказала вона.— Сподіваю­ся, городяни підготували для мене добру квартиру.
Раптом вона побачила статую на високій колоні.
— Отут я й переночую. Місце хороше, і скільки хочеш свіжого повітря.
І Ластівка сіла біля ніг Щасливого Принца.
— У мене золота спочивальня! — сказала вона, озирнув­шися довкола, і вже хотіла засунути голівку під крило; аж раптом згори на неї впала важка краплина.
— Що воно таке? — здивувалася Ластівка.— На небі ані хмаринки, яскраво сяють зорі, звідкіля ж дощ? Ну й клімат же тут, на півночі Європи! Моєму Очеретові дощ подобався, але тільки тому, що він був егоїст.
Згори впала ще одна краплина.
— Яка користь із статуї, коли вона навіть не може захис­тити від дощу? — сказала Ластівка.— Треба мені пошукати затишного димаря.
І Ластівка вирішила полетіти далі. Та не встигла вона розпростати крила, як згори впала третя краплина. Ластівка поглянула вгору і побачила… Що ж вона побачила?

Очі Щасливого Принца налилися слізьми, і сльози збігали по його золотих щоках. Його обличчя було таке гарне в мі­сячному сяйві, що серце Ластівки сповнилося жалю.
— Хто ти? — запитала вона.
— Я Щасливий Принц.
— То чому ж ти плачеш? Ти намочив мене своїми сльозами.
— Коли я був живий і мав людське серце,— відповів Принц,— я не знав, що таке сльози, бо жив у палаці Сан- Сусі, куди заборонено заходити журбі. Удень я розважався з своїми друзями в саду, а ввечері танцював на балу у вели­кій залі. Сад був обгороджений височезною стіною, але я ніколи не питав, що там за нею, адже навколо мене була така краса. Мої придворні називали мене Щасливим Принцем, і я справді був щасливим, коли вважати, що щастя в насолоді. Так я жив, так і помер. І от тепер, коли я неживий, мене поставили на цій колоні так високо, що мені стало видно лихо і злидні, які панують у моєму місті, і хоч моє серце із свинцю, проте я не можу стримати сліз.
«То він не весь із золота!» — подумала Ластівка, але, звичайно, вголос не сказала нічого, бо знала правила ввіч­ливості.

— Он там, далеко, — мовив Принц тихим, мелодійним голосом,— на маленькій вуличці стоїть бідний будиночок. Одне вікно в ньому відчинене, і крізь нього я бачу жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї виснажене, руки шорст­кі й червоні, поколоті голкою, бо ця жінка швачка. Вона вишиває квітами шовкову сукню для найвродливішої з коро­лівських фрейлін. Сукня має бути готова до придворного балу. В кутку на ліжку лежить її хворий синок. У нього га­рячка, і він просить апельсинів. А у матері нема чого йому дати, окрім річкової води, і хлопчик плаче. Ластівко, Лас­тівко, маленька Ластівко! Прошу тебе, віднеси їй рубін із руків’я моєї шпаги! Мої ноги прикуті до п’єдесталу, і я не можу зрушити з місця.
— Мене чекають у Єгипті,— сказала Ластівка.— Мої по­други літають над Нілом і розмовляють із великими квітами лотоса. Незабаром вони полетять ночувати в гробницю ста­родавнього царя. Він лежить у пофарбованому саркофазі. Тіло його сповите жовтим полотном і набальзамоване дух­мяними травами. На шиї в нього ланцюжок з блідо-зеленого нефриту, а руки схожі на пожовкле листя.
— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко! — сказав Принц.— Може, ти залишишся тут на одну ніч і будеш моїм посланцем? Спрага сушить хлопчика, а його матір сушить горе.
— Не дуже я полюбляю хлопців,— відповіла Ластівка.— Влітку, коли я жила біля річки, там було двоє хлопчаків- розбишак, синів мірошника. Вони завжди шпурляли в мене каміння. Звичайно, їм ні разу не вдалося влучити: ми, лас­тівки, літаємо так швидко, так що в нас не влучиш; до того ж весь мій рід дуже меткий. Але я образилась за те, що хлоп­чаки ставилися до мене без поваги.
Проте Щасливий Принц був такий засмучений, що Ластів­ці стало його жаль.
— Тут у вас дуже холодно,— сказала вона.— Але я за­лишуся з тобою на одну ніч і виконаю твоє доручення.
— Спасибі тобі, Ластівочко,— сказав Принц.
Отож Ластівка вийняла великий рубін із шпаги Принца і, гримаючи його в дзьобі, полетіла над містом.
Вона пролетіла повз палац, звідки линула весела музика. На балкон палацу вийшла дуже гарна дівчина і з нею її коханий.
— Яке диво — ці гарні зорі,— сказав він.— І яка диво­вижна сила кохання!
— Сподіваюся, моя сукня буде готова до балу,— відповіла дівчина.— Я звеліла, щоб на ній вигаптували квіти, але швачки такі ліниві.

Ластівка пролетіла над річкою і побачила ліхтарі на щог­лах кораблів. Нарешті вона підлетіла до бідного будиночка і зазирнула у вікно. Змучений гарячкою хлопчик метався у ліжку, а мати так втомилася, що міцно заснула. Ластівка поклала великий рубін на стіл біля наперстка жінки. Потім вона тихенько закружляла навколо ліжка, обмахуючи свої­ми крилами чоло хлопчика.
— Як добре! Прохолодно! — мовив хлопчик.— Мабуть, я вже видужую.
І він поринув у приємний сон.

А Ластівка повернулася до Щасливого Принца і розповіла про все.
— Дивно,— сказала вона,— хоч надворі стоїть холоднеча, але я зовсім не змерзла.
— Це тому, що ти зробила добре діло,— сказав Принц.
І Ластівка задумалася, але швидко заснула. Від думок її завжди кидало в сон.

Вранці вона полетіла до річки купатися.

— Справжнє тобі диво,— сказав професор-орнітолог, проходячи мостом.— Ластівка взимку!
І він написав у міську газету довгого листа. Всі цитували його, в ньому було повно слів, яких ніхто не міг зрозуміти.
— Увечері я відлітаю в Єгипет,— сказала Ластівка. Наст­рій у неї був пречудовий. Вона оглянула всі пам’ятки міста, посиділа на шпилі церкви. Скрізь, де вона бувала, горобці цвірінькали: «Яка знатна гостя!» І Ластівка пишалася цим.
Коли зійшов місяць, вона повернулася до Щасливого Принца.
— Я вже лечу в Єгипет! —вигукнула вона.— Може, у тебе є якісь доручення.
— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Чи не залишишся ти зі мною ще на одну ніч?
— Мене чекають у Єгипті,— відмовила Ластівка.— Завтра мої подруги полетять до другого порогу Нілу.В густих оче­ретах там причаївся бегемот, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Усю ніч він дивиться на зірки, а коли сходить ранкова зоря, він вітає її радісним вигуком І знову поринає в мовчання. Опівдні жовті леви ідуть до річки на водопій. Очі в них, як зелені смарагди, а їхній рик гучніший за ревіння річкового порога.
— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Он там далеко, на околиці міста, на горищі я бачу юнака. Він схилився над письмовим столом, де повно папе­рів, а біля нього у склянці зів’ялі фіалки. У нього каштанові кучері, вуста червоні, як гранат, а очі великі й мрійні. Йому треба закінчити п’єсу, але він так змерз, що не може писати. В холодному каміні немає вогню, і юнак, змучений голо­дом, от-от знепритомніє.
— Заради тебе я залишуся ще на одну ніч,— сказала Лас­тівка, бо в неї було добре серце.— Ти даси мені для нього ще один рубін?
— У мене вже немає рубінів,— сказав Принц.— Лишили­ся тільки очі. Вони зроблені з коштовних сапфірів, приве­зених з Індії тисячу років тому. Вийми один із них і віднеси юнакові. Він продасть його ювелірові, купить дрова і допише п’єсу.
— Любий Принце,— сказала Ластівка,—я не можу цього зробити.
І вона заплакала.

— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Зроби так, як я тобі велю.
І Ластівка вийняла в Принца око і полетіла до горища, де жив юнак. Залетіти всередину було дуже легко, бо в даху була велика діра. Юнак сидів, затуливши обличчя долоня­ми, і не чув, як повз нього пурхнули пташині крила, а по­дивившись, побачив на зів’ялих фіалках прегарний сапфір.
— Нарешті мене визнали! — вигукнув юнак.— Це дару­нок якогось багатого шанувальника. Тепер я зможу допи­сати п’єсу.
І він засяяв від щастя.

Наступного дня Ластівка полетіла в гавань. Вона сіла на щоглі великого корабля і стежила, як матроси піднімали з трюму канатами великі скрині.
— Ну ж бо, разом! — гукали вони.
— Я лечу в Єгипет! — кричала Ластівка, але ніхто її не чув, і коли зійшов місяць, вона повернулася до Щасливого Принца.
— Я прилетіла попрощатися з тобою! — вигукнула вона.
— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Чи не залишишся ти зі мною ще на одну ніч?
— Уже настала зима,— відмовила Ластівка,— і скоро за­мете холодна віхола. А в Єгипті гаряче сонце осяває зелене пальмове листя, і крокодили лежать у мулі, ліниво роздивляючися довкола. Мої товаришки будують гнізда по карни­зах Баальбекського храму, а рожево-білі голуби стежать за ними, воркують одне до одного. Любий Принце, я мушу за­лишити тебе, але я ніколи тебе не забуду і навесні принесу тобі два найкращих самоцвіти замість тих, що ти віддав. Рубін буде червоніший за червону троянду, а сапфір бла­китний, як неозоре море.
— На майдані, внизу,— сказав Щасливий Принц,— стоїть дівчинка, яка продає сірники. Вона впустила їх у риштак, і вони всі намокли й не годяться для продажу. Якщо вона не принесе додому грошей, батько її битиме. Бідолашна плаче. У неї нема ані черевиків, ані панчіх, і голівка нічим не покрита. Вийми моє друге око та віддай їй, і тоді батько не битиме її.
— Я залишуся з тобою ще на одну ніч,— сказала Ластів­ка,— але я не можу вийняти в тебе око. Тоді ти зовсім осліпнеш.
— Ластівко, Ластівко, маленька моя Ластівко, — сказав Принц.— Зроби так, як я велю тобі!
Отож Ластівка вийняла в Принца друге око й полетіла на майдан. Вона шугнула повз дівчинку і впустила самоцвіт їй у долоньку.
— Яка гарненька скляна скалочка! — вигукнула дівчин­ка й побігла, сміючись, додому.
А Ластівка повернулася до Принца.
— Тепер ти сліпий,— сказала вона,— і я залишуся з тобою назавжди.
— Ні, Ластівонько,— сказав бідолашний Принц.— Тобі треба летіти в Єгипет.
— Я залишуся з тобою назавжди,— повторила Ластівка і заснула біля ніг Принца.

Назавтра вона цілий день просиділа у нього на плечі, роз­повідаючи йому про те, що бачила в чужих землях. Вона розповіла про червоних птахів ібісів, які стоять довгими ря­дами на березі Нілу й ловлять своїм довгим дзьобом золотих рибок; розповіла про сфінкса, старого, як світ, що живе в пустелі й знає геть усе; про купців, що неквапно простують поряд із своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про царя Місячних Гір, чорного як ебенове дерево; про ве­лику зелену змію, яка спить на пальмі і якій прислуговують двадцятеро жерців, годуючи її медяниками; про пігмеїв, які плавають по озеру на великому пласкому листі й постій­но воюють із метеликами.
— Люба Ластівко,— сказав Принц,— ти розповідаєш мені дивовижні речі, але страждання людей — найдивовижніше з усього на світі. Політай над моїм містом, Ластівонько, і розкажи мені про все, що побачиш.

Ластівка полетіла над великим містом і побачила, що ба­гаті веселяться в своїх розкішних будинках, а вбогі просять милостині біля міських воріт. Вона політала по темних за­двірках і побачила бліді личка голодних дітей, що сумно дивилися на чорні вулиці. Під мостом два маленькі хлопча­ки лежали обнявшися, щоб зігрітись.
— Ой, як хочеться їсти! — шепотіли вони.
— Лежати тут заборонено! — крикнув їм сторож.
І вони пішли під дощ.

Ластівка вернулася до Принца і розповіла все, що ба­чила.
— Я вкритий листками щирого золота,— сказав Принц.— Зніми ці листки і віддай біднякам. Люди вважають, що зо­лото дає щастя.
Листок за листком щирого золота знімала Ластівка, аж доки Щасливий Принц став зовсім сірий і негарний. Листок за листком щирого золота відносила вона біднякам, і личка їхніх дітей рожевіли, вони сміялися й гралися на вулицях.
— Тепер у нас є хліб! — вигукували вони.

Пішов сніг, а потім ударив мороз. Вулиці заіскрилися, заблищали сріблом: з дахів звисали довгі льодяні бурульки, схожі на кришталеві кинджали; люди повдягали шуби, а хлопчаки в червоних шапочках ковзалися на ковзанах.
Холод дедалі дужче проймав бідолашну Ластівку, але вона не хотіла кидати Принца, бо щиро його полюбила. Вона підбирала крихти біля дверей булочної, ховаючись од хазя­їна, махала крильцями, щоб зігрітися.
Та ось вона відчула, що вмирає. У неї стало сили злетіти на плече Принца.
— Прощавай, любий Принце! — шепотіла вона.
— Я радий, що нарешті ти полетиш у Єгипет, маленька Ластівко,— сказав Принц.— Занадто довго ти лишалася в наших краях. Поцілуй мене в уста, бо я люблю тебе.
— Ні, я лечу не в Єгипет,— відмовила Ластівка.— Я лечу в дім Смерті.
І вона поцілувала Щасливого Принца в уста і впала мерт­ва до його ніг.

Цієї ж миті всередині статуї пролунав дивний звук,— наче щось луснуло. А сталося ось що: її свинцеве серце тріснуло і розкололося надвоє. Адже мороз був страх який лютий.
Другого дня зранку майданом ішов мер міста, а з ним міські радники. Проминаючи колону, мер подивився на ста­тую і вигукнув:
— О боже! Ви бачите, як убого виглядає Щасливий Принц!
— Ай справді вбого! — скрикнули радники, які завжди погоджувалися з мером. Вони підійшли ближче, щоб огля­нути статую.
— Рубін випав з його шпаги, очі десь поділися, і він уже не золотий,— зауважив мер.— Сказати правду — він мало чим відрізняється від голодранця.
— Еге ж — гірше голодранця,— підтвердили міські рад­ники.
— А біля його ніг лежить мертва пташка! — провадив далі мер.— Треба буде негайно прийняти постанову, що пташкам умирати тут забороняється.
Один з радників тут же занотував цю пропозицію.

І статую Щасливого Принца скинули з колони.
— Раз він позбувся своєї краси, то, значить, із нього не­має ніякої користі,— сказав, промовляючи в університеті, професор мистецтвознавства.
Статую розплавили, і мер скликав засідання, аби виріши­ти, що зробити з металу.
— Звичайно, треба відлити іншу статую,— сказав він.— І ця статуя нехай зображає мене.
— Ні, мене,— сказав кожен із радників.
І всі вони пересварилися. Наскільки мені відомо, вони сваряться й досі.
— Дивовижний випадок! — сказав майстер своїм горно­вим.— Це розколоте свинцеве серце не плавиться у горні. Треба його викинути.
І вони викинули серце Принца на смітник, де лежала мертва Ластівка.
І звелів бог ангелові своєму:
— Принеси мені дві найцінніші речі, які є в цьому місті. І приніс йому ангел свинцеве серце та мертву пташку.
— Ти правильно вибрав,— сказав бог.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки”
Збірка
Оскар Уайльд
Переклад з англійської – Олександр Тереха
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: