TOU

Щасливий принц

Оскар Уайльд

Над містом на високій колоні стояла статуя Щасли­вого Принца. Він увесь сяяв, покритий тонкими листами щирого золота; замість очей у нього були два блискучі сапфіри, а на рукав’ї шпаги палав великий червоний рубін.
Усі були в захопленні від чудової статуї.
— Вона прекрасна, як флюгер-півень,— сказав міський радник, котрий прославився своїм художнім смаком. — Хо­ча, звичайно, користі з неї менше,— додав він, побоюючись, щоб його не запідозрили в непрактичності.
— Чому ти не такий, як Щасливий Принц? — скрушно зітхнула розсудлива мати над своїм маленьким синком, який плакав, просячи, щоб йому зняли місяць із неба. — Щасливий Принц ніколи не вередує.
— Як добре, що на світі є хоч хтось щасливий,— проше­потів, дивлячись на прекрасну статую, бідак, якому не по­велося в житті.
— Він точнісінько як ангел,— сказали діти з сирітського притулку, виходячи з собору в ясно-червоних накидках і біленьких фартушках.
— Звідкіля ви це знаєте? — запитав їх учитель матема­тики.— Ви ж ніколи не бачили ангелів.
— Ні, бачили,— хором відповіли діти.— Ми бачили їх уві сні.
— Учитель математики насупився і суворо глянув на них. Йому не подобалося, що дітям сняться сни.

Якось увечері над містом пролітала Ластівка. Її подруги відлетіли в Єгипет ще півтора місяці тому, але вона затри­малася, бо була закохана у гнучкий Очерет. Побачила вона його ще навесні, коли ганялася над річкою за жовтим мете­ликом. Її так привабив стрункий стан Очерету, що вона зупинилася.
— Ти дозволиш мені любити тебе? — запитала Ластівка, бо любила з’ясовувати все відразу. Очерет їй низько вкло­нився.
Отож Ластівка закружляла навколо Очерету, ледь чер­каючи крилами воду, так що по ній розходилися сріблясті хвилі. Так вона виявляла свою любов, і так тривало ціле літо.
— Знайшла кого любити,— щебетали інші ластівки.— Він же бідний, а родичів у нього сила-силенна.
І справді: очерет понад річкою ріс густо і рясно.
Потім настала осінь, і всі ластівки полетіли у вирій.
Коли вони відлетіли, Ластівка відчула себе самотньою, і їй почала набридати мовчазна любов.
— Він не вміє підтримати розмови,— казала Ластівка,— до того ж, здається, він дуже любить кокетувати, бо завжди бавиться з кожним вітерцем.
І справді, тільки-но подував вітер, Очерет щоразу зустрі­чав його, граційно вклоняючись.
— Треба віддати йому належне,— провадила далі Ластів­ка,— він завжди сидить удома. Але ж я люблю мандрувати, і йому належало б теж любити мандри.
— Ти згоден полетіти зі мною? — спитала вона в Очерета.
Очерет похитав головою: він нізащо не хотів розлучатися з своєю домівкою.
— Ти мене дурив! — вигукнула Ластівка.— Я полечу до пірамід. Бувай здоровий!

Вона летіла увесь день, а ввечері побачила місто.
— Де ж мені переночувати? — сказала вона.— Сподіваю­ся, городяни підготували для мене добру квартиру.
Раптом вона побачила статую на високій колоні.
— Отут я й переночую. Місце хороше, і скільки хочеш свіжого повітря.
І Ластівка сіла біля ніг Щасливого Принца.
— У мене золота спочивальня! — сказала вона, озирнув­шися довкола, і вже хотіла засунути голівку під крило; аж раптом згори на неї впала важка краплина.
— Що воно таке? — здивувалася Ластівка.— На небі ані хмаринки, яскраво сяють зорі, звідкіля ж дощ? Ну й клімат же тут, на півночі Європи! Моєму Очеретові дощ подобався, але тільки тому, що він був егоїст.
Згори впала ще одна краплина.
— Яка користь із статуї, коли вона навіть не може захис­тити від дощу? — сказала Ластівка.— Треба мені пошукати затишного димаря.
І Ластівка вирішила полетіти далі. Та не встигла вона розпростати крила, як згори впала третя краплина. Ластівка поглянула вгору і побачила… Що ж вона побачила?

Очі Щасливого Принца налилися слізьми, і сльози збігали по його золотих щоках. Його обличчя було таке гарне в мі­сячному сяйві, що серце Ластівки сповнилося жалю.
— Хто ти? — запитала вона.
— Я Щасливий Принц.
— То чому ж ти плачеш? Ти намочив мене своїми сльозами.
— Коли я був живий і мав людське серце,— відповів Принц,— я не знав, що таке сльози, бо жив у палаці Сан- Сусі, куди заборонено заходити журбі. Удень я розважався з своїми друзями в саду, а ввечері танцював на балу у вели­кій залі. Сад був обгороджений височезною стіною, але я ніколи не питав, що там за нею, адже навколо мене була така краса. Мої придворні називали мене Щасливим Принцем, і я справді був щасливим, коли вважати, що щастя в насолоді. Так я жив, так і помер. І от тепер, коли я неживий, мене поставили на цій колоні так високо, що мені стало видно лихо і злидні, які панують у моєму місті, і хоч моє серце із свинцю, проте я не можу стримати сліз.
«То він не весь із золота!» — подумала Ластівка, але, звичайно, вголос не сказала нічого, бо знала правила ввіч­ливості.

— Он там, далеко, — мовив Принц тихим, мелодійним голосом,— на маленькій вуличці стоїть бідний будиночок. Одне вікно в ньому відчинене, і крізь нього я бачу жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї виснажене, руки шорст­кі й червоні, поколоті голкою, бо ця жінка швачка. Вона вишиває квітами шовкову сукню для найвродливішої з коро­лівських фрейлін. Сукня має бути готова до придворного балу. В кутку на ліжку лежить її хворий синок. У нього га­рячка, і він просить апельсинів. А у матері нема чого йому дати, окрім річкової води, і хлопчик плаче. Ластівко, Лас­тівко, маленька Ластівко! Прошу тебе, віднеси їй рубін із руків’я моєї шпаги! Мої ноги прикуті до п’єдесталу, і я не можу зрушити з місця.
— Мене чекають у Єгипті,— сказала Ластівка.— Мої по­други літають над Нілом і розмовляють із великими квітами лотоса. Незабаром вони полетять ночувати в гробницю ста­родавнього царя. Він лежить у пофарбованому саркофазі. Тіло його сповите жовтим полотном і набальзамоване дух­мяними травами. На шиї в нього ланцюжок з блідо-зеленого нефриту, а руки схожі на пожовкле листя.
— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко! — сказав Принц.— Може, ти залишишся тут на одну ніч і будеш моїм посланцем? Спрага сушить хлопчика, а його матір сушить горе.
— Не дуже я полюбляю хлопців,— відповіла Ластівка.— Влітку, коли я жила біля річки, там було двоє хлопчаків- розбишак, синів мірошника. Вони завжди шпурляли в мене каміння. Звичайно, їм ні разу не вдалося влучити: ми, лас­тівки, літаємо так швидко, так що в нас не влучиш; до того ж весь мій рід дуже меткий. Але я образилась за те, що хлоп­чаки ставилися до мене без поваги.
Проте Щасливий Принц був такий засмучений, що Ластів­ці стало його жаль.
— Тут у вас дуже холодно,— сказала вона.— Але я за­лишуся з тобою на одну ніч і виконаю твоє доручення.
— Спасибі тобі, Ластівочко,— сказав Принц.
Отож Ластівка вийняла великий рубін із шпаги Принца і, гримаючи його в дзьобі, полетіла над містом.
Вона пролетіла повз палац, звідки линула весела музика. На балкон палацу вийшла дуже гарна дівчина і з нею її коханий.
— Яке диво — ці гарні зорі,— сказав він.— І яка диво­вижна сила кохання!
— Сподіваюся, моя сукня буде готова до балу,— відповіла дівчина.— Я звеліла, щоб на ній вигаптували квіти, але швачки такі ліниві.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки”
Збірка
Оскар Уайльд
Переклад з англійської – Олександр Тереха
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: