<

Що важливіше

Італійська народна казки. Читати українською онлайн.

Сперечалися якось двоє друзів: від чого залежить щастя.

– І думати тут нічого! – вигукнув один. – Щастя приносять гроші. Ти ж знаєш, як я став поетом. Ніхто не хотів друкувати моїх віршів. А ось померла моя тітонька, залишила мені спадок, я сам їх надрукував. З тих пір від видавців відбою немає. Якби не тітчині гроші, ніхто і зараз би не знав, що я поет.

– Дурниці, – перебив його другий. – Все вирішує доля. Я тепер вважаюся кращим співаком Італії. А недавно мене і слухати ніхто не хотів. Ось я і співав тільки рибам на березі моря. Доля так розпорядилася, щоб сам граф Луїджі плив в цей час на човні. Граф почув мене і запросив співати на балу в честь його нареченої. З цього все і пішло. При чому ж тут гроші? Доля, друже мій, доля.

Сперечалися, сперечалися поет і співак, ні до чого не досперичалися і пішли гуляти.

Вийшли вони з дому, і пішли, світ за очі. На самій околиці міста вони побачили напіврозвалену хатину.

На порозі хатини сидів юнак, весь в лахмітті, і грав на гітарі.

– Послухай, приятелю, ти, я бачу, дуже весело живеш! – гукнув юнака поет.

– Які тут веселощі, – відповів той, – коли людина другий день нічого не їла.

– Так навіщо ж ти граєш на гітарі? – запитав співак.

– Та бачите, гітара – це все, що мені залишив у спадок батько!

Друзі перезирнулися, обидва разом подумали: «Це, мабуть, те, що нам потрібно! Тут ми і дізнаємося, що важливіше ».

Кожен витягнув з кишені по п’ятдесят золотих монет і віддав їх гітаристу.

– Цілих сто ескудо! – вигукнув юнак. – Спасибі вам, добрі синьйори.

– Прибережи свою подяку. Рівно через рік ми прийдемо дізнатися, чи допомогли тобі ці гроші, – сказали друзі і пішли назад.

Тільки вони зникли за поворотом дороги, Альчиде – так звали хлопця – сказав сам собі:

– Для початку я куплю стільки сосисок, скільки поміститься в моєму животі. А потім вже подумаю, як розпорядитися несподіваним багатством.

Він поклав гроші за підкладку свого берета і пішов до крамниці.

Не встиг Альчиде пройти і десяти кроків, як раптом – нечувана річ! – з гілки оливкового дерева злетіла велика кудлата ворона, вчепилася пазурами в берет Альчиде і разом з беретом здійнялася вгору.

– Злодійка! Віддай гроші! Закричав бідолаха Альчиде.

Але ворона тільки швидше заплескала крилами і скоро зникла з очей.

Минув рік. Поет і співак знову прийшли до хатини Альчиде. Їм і стукати не довелося, тому що Альчиде, як і в перший раз, сидів на порозі і грав на гітарі.

– Як, – вигукнули друзі, – ти все ще бринькаєш на гітарі?

– А що мені залишається робити, – невесело сказав Альчиде, – якщо кудлата ворона забрала моє щастя разом зі старим беретом.

І він розповів коротку, але сумну історію.

– Ну, – повернувся до поета співак, – хіба я не казав, що щастя і нещастя посилає доля? Нехай якась ворона захотіла спати в гнізді не на голих гілках, а на м’якій ганчірці. Але поясни мені, чому їй знадобився берет Альчиде саме в ту хвилину, коли той поклав в нього гроші.

– Дурниці! – перервав співака поет. – Якби ворона не потягли гроші, Альчиде зажив би розкошуючи. Ні, друже, гроші – це все.

З такими словами поет поліз в кишеню, витягнув ще сто ескудо і простягнув Альчиде.

Альчиде взявся палко дякувати друзям, але ті махнули рукою, пообіцяли прийти рівно через рік і пішли.

На цей раз Альчиде вирішив бути розумніший. Перед тим як іти в крамницю за сосисками, не забувайте, що рік тому йому так і не вдалося поласувати сосисками, він засунув за щоку одну монету, а інші дев’яносто дев’ять гарненько приховав. Куди б ви думали – в старий черевик, що стояв в кутку.

– Вже тепер ніяка гава не добереться, – сказав він, дуже задоволений своєю хитрістю. – Та й злодій на такий мотлох не зазіхатиме.

А тим часом, поки Альчиде ходив до крамниці, сталося ось що: в хатину зайшла сусідська кішка, яку господарі годували тільки тоді, коли самі були ситі, а такого ніколи не траплялося. Кішка обнишпорила всю кімнату, але, зрозуміло, нічого їстівного не знайшла. Тут раптом з нірки вискочила мишка. Кішка за нею. Мишка заметушилася і заховалася в старий черевик. У той самий, де Альчиде приховав гроші. Кішка миттю перевернула черевик, монетки розкотилися по підлозі, а мишка заховалася в нірку. Тоді кішка почала бавитися монетами. Вона катала їх лапою до тих пір, поки не закотила всі до останньої в ту ж нірку, в яку сховалася мишка.

Коли Альчиде повернувся з крамниці, виявилося, що він не багатший, ніж був вчора, – пропали гроші, та й годі! Добре ще, що він встиг купити сосиски.

Тому немає нічого дивного, що співак і його друг, з’явившись через рік, застали Альчиде на порозі старої хатини за старим заняттям.

– Ну, – вигукнув поет, – це вже занадто! Може, ти станеш нас запевняти, ніби другі сто скудо потягли миші?

На жаль, мої добрі синьйори, – зітхнув Альчиде, – я не стану вас ні в чому переконувати, тому що сам не знаю, куди поділися гроші.

– Тепер ти, нарешті, переконався, – сказав співак поетові, – що все вирішує доля, а не гроші.

– Навпаки, – відповів поет, – я переконався ще більше, що тільки гроші роблять людину щасливою. Але доводити свою правоту я вже не стану. Це обходиться занадто дорого. Тепер доводь ти.

– Спробую, – сказав співак.

Він порився в кишенях і витяг невеличку свинцеву кульку. Зізнатися, співак і сам не пам’ятав, що це за кулька і як вона потрапила до нього в кишеню.

– Візьми, бідолаха, – сказав співак, простягаючи кульку Альчіде.- Може, вона тобі знадобиться більше грошей.

Друзі попрощалися і пішли.

Кулька довго лежала у кишені співака, але ще довше вона лежала в кишені Альчиде. Згадав він про неї тільки тоді, коли у нього зовсім скрутило живіт від голоду. Навіть гітара перестала його веселити.

Витягнув Альчиде кульку, покатав на долоні і задумався:

«Продати? Так за неї жодного сольдо не дадуть. Але раз хтось її зробив, – значить, вона на щось годиться ».

Тут Альчиде ляснув себе по лобі.

– Як же це я раніше не здогадався! Адже з неї вийде чудове грузило.

Він зрізав гнучку, довгу гілку з верби, зігнув шпильку гачком, підвісив на міцній нитці кульку … Словом, через годину Альчиде сидів на великому камені біля моря і ловив.

Тільки риба, як на зло, не клювала. Альчиде просидів на березі весь ранок і весь день. Інший би на його місці давно кинув цю затію. Але не такий був Альчиде. Якщо вже він за що брався, то тримався міцно. Альчиде вирішив не здаватися.

На заході сонця риба стала ловитися. Молодий рибалка тільки встигав витягувати і знову закидати вудку. Ох і смачна ж вийшла юшка. Нам би таку спробувати!

Риби було так багато, що половину її Альчиде рано вранці продав на базарі. Потім він знову побіг до моря.

Так і пішло: цілі дні Альчиде просиджував біля моря зі своєю вудкою. Через півроку він завів невелику мережу. Ще через півроку придбав човен і став справжнім рибалкою.

А що ж поет і співак? О, у них було так багато справ, що вони зовсім забули про бідолаху гітариста. Обидва поїхали в далекі подорожі – один на захід, другий на схід – і зустрілися в рідному місті тільки через п’ять років. Тут  вони згадали про Альчиде і вирішили його провідати.

Прийшли на старе місце. Дивляться – хатини немає. Замість неї гарний привітний будиночок. Біля будиночку бавляться двоє дітлахів. А з порога посміхається дітям молода господиня.

Підійшли друзі ближче і запитали жінки:

– Ви не знаєте, куди подівся гітарист Альчиде?

– Як не знати! – відповіла жінка, обернулася і крикнула: – Гей, чоловіче, до тебе тут в гості прийшли два важних синьйора.

Чоловік вийшов на поклик, і друзі побачили, що це і справді сам Альчиде. Почалися розпитування. Всі сіли на порозі, і Альчиде почав розповідати по порядку всю свою історію. Все з самого початку ми слухати не станемо, нам це вже відомо. А то, чого не знаємо, послухаємо.

– … Отже, дорогі синьйори, завів я собі човен і став справжнім рибалкою. Потім сподобалася мені Джованна, ну і я, звичайно, їй сподобався. Зізнатися, трошки в цій справі допомогла мені гітара. Словом, не минуло й трьох місяців, як ми одружилися. Ну, а молодій дружині жити в розваленій хатині не пристало. Задумали ми на цьому місці поставити будиночок. Стали ламати хатину … Слухайте тепер уважно, дорогі синьйори, це і вас стосується. У старій трубі виявилося кинуте вороняче гніздо, в гнізді берет, а в береті сто ескудо. І я дуже радий, що можу, нарешті, віддати свій давній борг.

Альчиде збігав в кімнату і приніс рваний берет, в якій подзвонювали монети. Він віддав співакові і поетові по п’ятдесят ескудо і продовжував свою розповідь.

– Це ще не все. Тільки в хатині зламали підлогу, як в кутку, в мишачій нірці, знайшлися дев’яносто дев’ять скудо. Один  ескудо я тоді встиг витратити на сосиски. Тепер я поклав цей ескудо назад.

По цих словах Джованна, дружина Альчиде, винесла гроші в красиво зв’язаному гаманці, і Альчиде віддав його поетові.

– Ну, а кульку, – сказав він, – я залишу собі на пам’ять.

Ледве Альчиде закінчив, між друзями розгорілася стара суперечка. «Доля!» – кричав співак. – «Гроші!» – перекрикував його поет. Пішли в хід всі старі аргументи – і спадок тітки і знатний вельможа граф Луїджі.

Альчиде слухав, слухав і, нарешті, втрутився в суперечку.

– Дозвольте і мені сказати своє слово. Гроші грошима, доля долею, але повірте мені, що головне – це праця і завзятість. Може бути, і справді тітчин спадок вам допоміг, синьйор поет, але ж довгі роки ви були бідні і нікому невідомі, ​​однак не кинули писати вірші. Вас, пане співак, прославив граф Луїджі, але ж ви не переставали співати свої пісні і до тої щасливої години, коли він проплив повз вас на своєму човні. А що до мене, то все, чого я досяг, – справа моїх власних рук.

Співак і поет помовчали трохи, потім разом вигукнули:

– Клянемося Мадонною, здається, він має рацію!

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар