ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Щоденник Фокса Міккі

Саша Чорний

Розділ 1. Про Зіну, їжу, корову і т.п.
Моя господиня Зіна більше схожа на фокса, ніж на дів­чин­ку: вищить, стрибає, ловить руками м’яч (бо ж ротом не вміє) і гризе цукор, зовсім як собача. Все гадаю — чи є в неї хвіст? Ходить вона зав­жди у своїх дівчачих плахточках, а до ванної кімна­ти мене не пускає — а то б я точно підгледів.

Учора вона нахвалялася: бачиш, Міккі, скіль­ки в мене зошитів? Арифметика — диктуван­ня — твори… А ось ти, цуцику нещасний, ні говорити, ні читати, ні писати не вмієш.

Гав! Я вмію думати — а це ж найголовніше. Що краще: фокс, який думає, чи папуга, який розмовляє? Ага!

Читати я трохи вмію — дитячі книжки з найбільшими буквами.

Писати… Смійтеся, смійтеся (ненавиджу, ко­ли люди сміються) — писати я також навчився. Щоправда, пальці на лапах в мене не загина­ють­ся, я ж не людина і не мавпа. Але я беру олівця у па­­щу, на­ступаю лапою на зошит, щоб він не ковзав, — і пишу.

Спочатку букви були схожі на розчавлених дощових черв’яків. Але фокси значно на­­по­­лег­ли­віші за дівчаток. Тепер я пишу не гір­ше, ніж Зі­на. Ось тільки не вмію заточувати олівців. Ко­ли мій затуплюється, я біжу тихенько в кабінет і тягну зі столу заточені людьми недогризки.

* * *
Ставлю три зірочки. Я бачив у дитячих книжках: коли людина робить стрибок до нової думки, вона ставить три зірочки…

Що найважливіше у житті? Їжа. Нічого прикидатися! У нас повен дім людей. Вони розмов­ляють, читають, плачуть, сміються — а потім сі­­­да­ють їсти. Їдять уранці, в полудень, їдять увече­­рі. А Зіна їсть навіть уночі — сховає під подушку бісквіти й шоколадки та нишком цямкає.

Як же багато вони їдять! Як довго вони їдять! Як часто вони їдять! І ще кажуть, що я ненажера… Тицьнуть кісточку від телячої котлетки (котлетку ж самі з’їдять!), наллють півблюдця молока — і все.

Хіба я чіпляюся, хіба прошу ще, як Зіна та інші діти? Чи я їм солодке: клейстер, який називаєть­ся кисіль, або рідку гидоту із чорносливу та ро­дзинок, чи холодне жахіття, яке вони ­назива­ють морозивом?

Я делікатніший за всіх інших со­бак, бо я породистий фокс. Погризу кісточку, з’їм, обережно взявши із Зіниних рук, бісквіт — і все.

А вони… Навіщо всі ці супи? Хіба свіжа вода не смачніша?

Навіщо ці горошки, морквинки, селерки і все інше неподобство, яким вони псують печеню?

Навіщо взагалі варити і смажити?

Я он недавно спробував шматочок сирого м’я­са (упав на кухні на підлогу — мав цілковите пра­во його з’їсти!)… Запевняю вас, воно було наба­гато смачніше за всі оті розпечені на ско­вороді котлети…

І як було б чудово, якби не варили і не пек­ли. Не було б куховарок: вони взагалі не вміють поводитися з порядними псами. От якби все на підлозі, без посуду, — мені було б веселіше. А то все сидиш під столом, серед чужих ніг. Штовхаються, наступають на лапи. Подумати, як весело!..

Або ще краще — на траві перед будинком. Кожному по сирій котлетці.

А по обіді всі би борюкалися і вищали, як Зіна зі мною… Гав-гав!

Мене називають ненажерою (випив ковток молока з кицьчиного блюдця, подумаєш)…

А самі… Після супу, печені, після компоту, після сиру — вони ще п’ють різнобарвні штуки: червону — вино, жовту — пиво, чорну — каву… Для чого? Я позіхаю під столом до сліз, звик вештатися коло людей, а вони все сидять, сидять, сидять… Гав! І все говорять, говорять, говорять, ні­би в кожному грамофон завели.

* * *

Три зірочки.

Нова думка. Наша корова — дурепа. Чому во­на дає стільки молока? В неї один син — телючок, а во­на годує весь дім. І щоб давати стільки молока, вона цілісінький день їсть, їсть свою траву, навіть жаль бере дивитися. Я б не витримав. Чому коняка не дає стільки молока? Чому кицька годує своїх котенят і більш ні про кого не дбає? Невже балакучий папуга спроможний на таку думку?

І ще. Чому кури несуть стільки яєць? Це жахливо. Ніколи вони не веселяться, ходять, як сон­ні мухи, літати геть розучилися, не співають, як інші птахи… Це все через ті нещасні яйця.

Я яєць не зношу. Зіна — також. Якби я міг поспілкуватися з курми, я би їх відрадив нести стільки яєць.

Добре все-таки бути фоксом: не їм супу, не граю на цій клятій музиці, по якій Зіна бігає пальцями, не даю молока «і таке інше», як каже Зінин тато.

Трах! Олівець надломився. Треба писати обережніше — кабінет на замку, а там усі олівці.

Наступного разу напишу собачі вірші — дуже це мене цікавить.

Фокс Міккі,

перший собака,

що вміє писати

Розділ 2. Вірші, кошенята і блохи
Дорослі завжди читають мовчки. Нудні люди — ці дорослі, точ­нісінько як старі пси. А Зі­на читає вголос, на розспів, і постійно крутиться, ляскає себе по колінцю та показує мені язика. Звісно, так веселіше! Я лежу на килимкові, слухаю і ловлю бліх. Як же це під час читання приємно…

І от я помітив, що є деякі штучки, що їх Зіна цілком по-особливому читає — так, наче котлет­ки рубає. Передихне, язиком прицмокне і знову затарахкотить. А наприкінці кожного рядка — вухо в мене тонке — схожі один на одного шматочки звучать: «діти — вітця, сіті — мерця»… ось це і є вірші.

Учора цілий день пролежав під диваном, навіть схуд. Усе хотів одну таку штучку скласти. Склав — і страшенно пишаюся.

По веранді вітер дикий

Гонить листя, все підряд.

Я веселий фоксик Міккі,

Наймудріший із звірят!

Чудово! Склав і так хвилювався, що навіть не міг обідати. Подумайте лишень! Це перші у світі собачі вірші, а я ж не вчився ні в ґімназії, ні в «цеху поетів»… Хіба наша кухарка складе такі вірші? А їй же сорок три роки, коли мені тільки два. Гав! Зіна, ця пампушка, навіть не підозрює, хто живе у її домі. Спеленала мене в серветку, тицьнула в коліна і робить мені замшевою шматинкою манікюр. Мовчу і зітхаю. Хіба дівчинка щось пут­­­нє вигадає?

І от, лежачи, намагався прочитати про себе свої вірші навпаки. Тяв! Можливо, це ще дзвінкіше?

Дикий вітер веранді по

Підряд все листя гонить.

Міккі, фоксик веселий я

Звірят із наймудріший!

Ой-ой-ой! Що ж це таке?

Кошенята! Скажіть, будь ласка!.. Їхня матір, хитра звірина, щезає в парку на весь день: шмиг — і нема, як комар в ялині. А я маю бавити її дітей. Один лиже мене в ніс. Я так само його лизнув, хоча зуби в мене чомусь клацнули… Другий смокче моє вухо. Мамка я йому, чи що? Третій лізе до мене на спину і так дряпається, наче ме­не теркою шкребуть. Р-р-р-р! Тихше, Міккі, тихше… Зіна хихоче, аж захлинається: ти, каже, їхній двою­рід­ний татко.

Я не серджуся: треба ж їм когось лизати, смоктати і дряпати. Та чому це дівчисько сміється?

Ах, як дивно, як дивно! Сьогодні безсовіс­на кицька повернулася нарешті до своїх дітей. І знаєте, коли вони покинули мене і полізли всі під свою маму — я глянув з-під скатертини, затремтів цілою шкурою від заздрощів і нервово схлипнув. Неодмінно напишу про це вірша.

Пішов на алею. Не хочу більше гратися з кошенятами! Вони не оцінили мого серця. Не хочу більше гратися з Зіною! Вона вимастила мені носа губною помадою…

Стану диким фоксом, житиму на каштані і ло­­витиму голубів. У-у-у-у!

* * *
Бачив на грамофонній платівці надряпану картинку: фокс сидить перед трубою, схилив голову набік, звісив вухо і слухає. Нісенітниця! Жоден порядний фокс не слухатиме цю хрипу­чу, безум­ну машину. Якби я був Зіниним татом, то вже б краще тримав у вітальні корову. Вона ж так само мукає і реве, та й доїти її зручніше вдома, аніж бігати у хлів. Дивні люди…

Із Зіною помирився: вона катала по паркету іграшкову кегельну кулю, а я її з усіх лап ловив. Ех, як я люблю все кругле, все, що котиться, все, що можна ловити!..

Але дівча… завжди лишається дівчам. Сіла на підлогу і позіхає: «І як тобі, Міккі, не набридне сто разів робити те саме?»

Так? У неї лялька, і книги, і подруги, тато її ку­рить і грає в якісь дурноверхі карти і читає газети, мама її весь час одягається і роздягається… А в мене лише моя куля — і мені ще випоминають!

Ненавиджу бліх. Не-на-ви-джу. Могли би, здається, кусати кухарку (Зіни мені шкода), так ні ж — цілісінький день гризуть мене, ніби я цук­ровий… навіть з кошенят на мене перескочили.

Ну й нехай! Піду до передпокою, ляжу на шорст­кий килимок спиною донизу і так їх ро­зітру, що вони умліють. Гав-гав-гав!

Розпалили в каміні. Дивлюся на вогонь. І що таке вогонь — нікому не відомо.

Фокс Міккі,

cобака-поет,

мудрішого за нього іще не бачив світ

Розділ 3. Різні запитання. Мій сон і мої собачі думки
Питанням називається такий ря­­док, наприкінці якого стоїть ри­бальський гачок — знак пи­тан­ня. Мене непокоять п’ять запитань. Чому Зінин тато ска­зав, що в нього «очі полізли на лоба»? Нікуди вони не полізли, я сам бачив. Навіщо ж він го­во­рить дурниці? Я прокрався у шафу, сів перед дзеркалом і з усієї сили закотив догори очі. Дурниці! Лоб угорі і очі на своєму місці.

Чи живуть на Місяці фокси, що вони їдять і чи виють на Землю, як я інколи на Місяць? І куди вони діваються, коли місячна тарілка раптом зникне на багато днів не знати куди?.. Міккі, Міккі, ти коли-небудь з’їдеш з глузду!

Навіщо риби лізуть у порожню сітку, що називається вершею? Як не вмієш жити над водою, то й сиди собі тихо в ставку. Дуже мені їх шкода! Вранці плавали і пускали бульбашки, а ввечері переварюються в темному та тісному людському шлунку. Та ще паскудна кицька всі тельбухи по саду розтягала…

Чому Зінина бонна* завжди була чорнявкою, а сьогодні в неї волосся — як солом’яний сніп? Зіна порснула сміхом, а я злякався і подумав: добре, Міккі, що ти пес… А то б оженили тебе на такій-от папужці: у вівторок вона чорна, в сере­ду — пома­ранчева, а в четвер — блакитна з зеленими смужками… Фу! Навіть температура піднялася.

Чому, коли я себе погано поводжу, на мене надівають намордник, а садівник двічі на тиждень напивається, буянить, мов скажений бик, — і хоч би що!

Зінин дядечко каже, що садівник був контужений* і тому треба до нього ставитися по­блажливо. Обов’язково дізнаюся, що таке «кон­тужений», і так само контужуся. Хай до ме­не ставляться поблажливо.

Піду догризу кісточку (я сховав її… де?.. а от не скажу!). Потім знову попишу.

* * *
Ах, що я бачив уві сні! Ніби я директор собачої ґімназії. Собаки сидять по класах і вчать «історії знаменитих псів», «правила доброї собачої поведінки», «як треба їсти мозкову кістку» і подібні підходящі для них штуки.

Я увійшов до молодшого класу і сказав: «Добридень, цуцики!» — «Тяв-тяв-тяв, пане директоре!» — «Ви задоволені ними, містере Мопс?»

Містер Мопс, учитель мелодекламації*, зробив ре­веранс* і буркнув: «Скаржитись не буду. Стараються». «Ну добре. Наказую моїм іменем відпустити їх на півгодини».

Боже мій, що тут зчинилося! Малюки ки­ну­лися на мене всією ватагою. Звалили на підлогу… Один вилив на мене чорнильницю, другий вколов мене пером у кінчик хвоста — ой! Третій став тягнути моє вухо вбік, ніби я гумовий… Я завищав, як паровоз, — і прокинувся. Місяць уповні. На підлозі сидить тарган і під’їдає покинутий Зіною бісквіт. За вікном ляскає віконниця. Уй-юй-юй!..

Зінина кімната зачинена. Я прокрався в закапелок за кухнею і згорнувся на килимку біля кухарчиного ліжка. Звичайно, я її не люблю, звичайно, вона хропе так, що банки бряжчать на полиці, звичайно, вона висунула з-під ковдри свою товсту ногу і ворушить пальцями… Але що поробиш?

Вікно побіліло, а я все лежав і думав: що означає мій сон? У кухарки є обшарпана книга — «Сон­ник». Вона часто її гортає пухкими пальцями і все вичитує по складах про якогось-там жениха. Подумаєш, хто на такій пательні жениться?..

Та що мені «Сонник»? Собачих снів у ньому все одно нема… А може, сон був мені в руку? Тобто в лапу.

* * *
Думки.

Вода замерзає взимку, а я кожного ранку. Найогидніший людський винахід — нашийники, обтягнуті собачою шкірою. Навіщо наш сусід оре землю і сіє хліб, якщо неподалік є хлібний? Коли щеня зробить зовсім крихітну калюжку на підлозі — його тицяють в неї носом; коли ж те саме зробить Зінин молодший братик, пелюшку вішають на мотузочку, а його цілують у п’ятку… Як тицяти — то всіх! Бився з їжаком, але він нечес­ний: сховав голову й зі всіх боків у нього колю­чий зад. Р-р-р-р! Що ж це за бійка?..

Їв ковбасу і проковтнув ненароком ковбасний шнурочок. Невже в мене буде апендицит?!

Зіна пахне мигдалевим молоком, її мама — теп­лою булкою, тато — старим портфелем, а кухар­ка… три крапки…

Більше думок нема. Взик! Чому ніхто не здо­гада­єть­ся дати мені грудочку цукру?

Фокс Міккі,

котрому по-справжньому

пасувало би бути професором

Розділ 4. Осінній гармидер
Осінь. Хлюпає дощик. Як йому не набридне цілий день хлюпати? Жовте листя все падає, і скоро дерева стануть зовсім лисі. А потім підуть тумани — великий пес залізе в буду і хропітиме від ранку до вечора. Я іноді ходжу до нього в гості. Та він дурний і неосвічений: коли я з ним граюся і обережно кусаю його за хвіст, він б’є мене лапою по голові і хапає зубами впоперек живота. Село!

Тумани — тумани — тумани. Грязюка — грязюка — грязюка. І раптом потягне теплом. Налетять звідусіль шалені птахи. Небо стане, як випрана Зінина блакитна спідничка, і на чорних пали­-цях з’являться зелені грудочки. Потім вони лус­нуть, розгорнуться і зацвітуть… Ох, гарно! Це називається — весна.

Дерева, он навіть старі, молодіють щовес­ни. А люди і дорослі пси — ніколи. Чому? От Зінин дядь­ко зовсім лисий, уся шерсть з голови об­ліз­ла, точнісінько більярдна куля. А якби раптом у нього навесні на черепі зелена травичка ви­росла? І квіточки?

Або щоб у кожного собаки у квітні на кінчи­-ку хвоста пуп’янок розпускався?..

Все б я на світі переінакшив. Але що під силу маленькому фоксу?

А в домі — гармидер. Ух, як від нього чхаєш! Я вже до кімнат і не заходжу. Лежу на веранді а лапою тру носа. Адже я завжди ходжу босоніж, до лап і пристає. Просто нещастя!

* * *
Зіна збирає свої книжки і нявчить. Братик її лежить у своєму возику перед клумбою і вищить, немов цуценя. І лише я, фокс Міккі, кашляю, як людина, скромно і ввічливо: у мене бронхіт. Хай, хай збирається. Нізащо я в Париж не поїду. Ну що там у Парижі, подумайте? Був одного разу, возили до собачого лікаря. Вулиць — мільйон, а мільйон — це більше, ніж десять. Куди не глянеш — ноги, ноги і ноги. Автомобілі, як п’яні носороги, летять, хриплять — і всі на мене!.. Я вже Зіниної спідниці із зубів не випускав. Ланцюжок тягне, намордник тисне. Як вони можуть жити в такому карусельному місті?!

Нізащо! Щоб я сидів біля вікна і дивився на вивіску з дамською ногою? Щоб мене консьєржка називала «поросятком»? Щоб мене ганяли з крісел і з дивана?! Щоб мені нагадували, що я розводжу в домі бліх?! Я ж їх не фабрикую — вони самі розводяться…

О, які там паскудні собаки! Бульдоги з розчепіреними лапами, вивернутими мордами і за­ку­шеними язиками; смугасті доги, схожі на м’яс­ників; мопси на подобі жаб, зашитих у собачу шкуру; болоночки — волохаті комахи з обвислими вухами і мокрими очима…

Фу! Гав-гав! Чому ці собаки такі різні, а кішки всі на один фасон? І знаєте — це, зрештою, Зі­на сказала, — вони всі схожі одне на одного: хазяї на своїх собак і собаки на своїх хазяїв. А Міккі та Зіна? Що ж, і ми схожі, лишень бантики у нас різні: у неї зелений, а в мене жовтий.

Ох, як із дверей дме! Пальто на дивані, а вкри­тися не вмію. Ні, що не кажи — руки іноді річ потрібна.

Вантажівка забрала речі. У їдальні — папери та сміття. Навіщо ці люди переїжджають з місця на місце? Справи, уроки, квартира… «Собаче життя!» — каже Зінин тато. Та ні, собаче краще, дозвольте мені про це міркувати.

Мене залишають. Подружуся з дворовим псом, нічого не поробиш. Зіна каже, щоб я не пла­кав, обіцяє раз на тиждень приїжджати, як­що я буду себе добре поводити. Буду! Дуже її люб­лю: я її сьогодні лизнув просто в око, а вона ме­не в ніс. Чудесна дівчинка!

Садівнику наказали мене годувати. Хай спробує не годувати — я йому всі пляшки переб’ю! Та й м’ясник мене любить: кожного разу, коли приїжджає, що-небудь дасть. Кошенята виросли, швид­ко це в них робиться… Зовсім мене забули і ганяють по парку як оглашенні* (що це таке «огла­шенні»?). Доведеться з ними подружитися…

Та найобразливіше — закінчується мій останній огризок олівця. А з письмового столу все при­брали. Ах, чому я не здогадався взяти про запас! Прощавай, мій щоденнику…

Я вже Зіну так благав, так благав — за сукню смикав, перед письмовим столом служив, та во­на не розуміє і все мені шоколадки в писок тицяє, от лихо! Без рук важко, без язика — як без лап!..

Мій золото-срібно-діамантовий зошит. Засуну тебе під шафу, лежи там до наступної весни… Ай-ай! Гав! Зіна помітила, що я пишу… Іде до мене! Відніма…

Розділ 5. Я сам
В домі нема нікого. У всі щілини дме собачий вітер (чому собачий?). Взагалі, вітер дурень: дме в безлистім парку, а там і зірвати нема чого. Надворі ще якось із ним даю собі раду: стану спиною до віт­ру, головою донизу, ноги розставлю — і «начхати», як каже садівник. А в кімнаті від цього бан­дита не сховатися. Вривається з-під дверей, крізь віконні щілинки, крізь камінний комин, і так пищить, і так скулить, і так підвиває, наче його мама була собакою. Ні морди, ні пельки, ні живота, ні задка в нього нема. Чим він дме — не втямлю… Залізаю під диванну подушку, закриваю очі та намагаюся не слухати.

Віддав би цілу чашку з вівсянкою (жахлива бридота!), якби мені хтось пояснив, навіщо осінь, навіщо зима? На алеї така непролазна багню­ка, яку я бачив лише під носорогом у зоологічному саду. Мокро. Голі гілки ляскають одна об одну і чхають. Ворона, облізле опудало, дражниться: кра! — чому тебе не взяли до міста?

Тому, що сам не захотів! А тепер шкода, але тримаюся молодцем. Учора лишень поплакав біля каміна, дуже вже гидко в темряві і сирості. Свічку знайшов, а засвітити не вмію. У-у-у-у!

* * *

Шкребуться миші. Хоча фоксам це не годиться, але я дуже люблю мишей.

Чим вони завинили, що такі маленькі і завжди хочуть їсти?

Учора одне мишеня вилізло і стало катати по підлозі минулорічний горіх. Я ж так само люблю катати все кругле.

Дуже хотів побавитися з ним, але стримався: лежи, дурню, тихо! Ти ж великий, як слон, — злякаєш малюка, і він більше не прийде. Хіба я не розумник?

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Щоденник Фокса Міккі”
Саша Чорний
Видавництво: “Ранок“
2021 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: