TOU

Щоденник Фокса Міккі

Саша Чорний

Розділ 1. Про Зіну, їжу, корову і т.п.
Моя господиня Зіна більше схожа на фокса, ніж на дів­чин­ку: вищить, стрибає, ловить руками м’яч (бо ж ротом не вміє) і гризе цукор, зовсім як собача. Все гадаю — чи є в неї хвіст? Ходить вона зав­жди у своїх дівчачих плахточках, а до ванної кімна­ти мене не пускає — а то б я точно підгледів.

Учора вона нахвалялася: бачиш, Міккі, скіль­ки в мене зошитів? Арифметика — диктуван­ня — твори… А ось ти, цуцику нещасний, ні говорити, ні читати, ні писати не вмієш.

Гав! Я вмію думати — а це ж найголовніше. Що краще: фокс, який думає, чи папуга, який розмовляє? Ага!

Читати я трохи вмію — дитячі книжки з найбільшими буквами.

Писати… Смійтеся, смійтеся (ненавиджу, ко­ли люди сміються) — писати я також навчився. Щоправда, пальці на лапах в мене не загина­ють­ся, я ж не людина і не мавпа. Але я беру олівця у па­­щу, на­ступаю лапою на зошит, щоб він не ковзав, — і пишу.

Спочатку букви були схожі на розчавлених дощових черв’яків. Але фокси значно на­­по­­лег­ли­віші за дівчаток. Тепер я пишу не гір­ше, ніж Зі­на. Ось тільки не вмію заточувати олівців. Ко­ли мій затуплюється, я біжу тихенько в кабінет і тягну зі столу заточені людьми недогризки.

* * *
Ставлю три зірочки. Я бачив у дитячих книжках: коли людина робить стрибок до нової думки, вона ставить три зірочки…

Що найважливіше у житті? Їжа. Нічого прикидатися! У нас повен дім людей. Вони розмов­ляють, читають, плачуть, сміються — а потім сі­­­да­ють їсти. Їдять уранці, в полудень, їдять увече­­рі. А Зіна їсть навіть уночі — сховає під подушку бісквіти й шоколадки та нишком цямкає.

Як же багато вони їдять! Як довго вони їдять! Як часто вони їдять! І ще кажуть, що я ненажера… Тицьнуть кісточку від телячої котлетки (котлетку ж самі з’їдять!), наллють півблюдця молока — і все.

Хіба я чіпляюся, хіба прошу ще, як Зіна та інші діти? Чи я їм солодке: клейстер, який називаєть­ся кисіль, або рідку гидоту із чорносливу та ро­дзинок, чи холодне жахіття, яке вони ­назива­ють морозивом?

Я делікатніший за всіх інших со­бак, бо я породистий фокс. Погризу кісточку, з’їм, обережно взявши із Зіниних рук, бісквіт — і все.

А вони… Навіщо всі ці супи? Хіба свіжа вода не смачніша?

Навіщо ці горошки, морквинки, селерки і все інше неподобство, яким вони псують печеню?

Навіщо взагалі варити і смажити?

Я он недавно спробував шматочок сирого м’я­са (упав на кухні на підлогу — мав цілковите пра­во його з’їсти!)… Запевняю вас, воно було наба­гато смачніше за всі оті розпечені на ско­вороді котлети…

І як було б чудово, якби не варили і не пек­ли. Не було б куховарок: вони взагалі не вміють поводитися з порядними псами. От якби все на підлозі, без посуду, — мені було б веселіше. А то все сидиш під столом, серед чужих ніг. Штовхаються, наступають на лапи. Подумати, як весело!..

Або ще краще — на траві перед будинком. Кожному по сирій котлетці.

А по обіді всі би борюкалися і вищали, як Зіна зі мною… Гав-гав!

Мене називають ненажерою (випив ковток молока з кицьчиного блюдця, подумаєш)…

А самі… Після супу, печені, після компоту, після сиру — вони ще п’ють різнобарвні штуки: червону — вино, жовту — пиво, чорну — каву… Для чого? Я позіхаю під столом до сліз, звик вештатися коло людей, а вони все сидять, сидять, сидять… Гав! І все говорять, говорять, говорять, ні­би в кожному грамофон завели.

* * *

Три зірочки.

Нова думка. Наша корова — дурепа. Чому во­на дає стільки молока? В неї один син — телючок, а во­на годує весь дім. І щоб давати стільки молока, вона цілісінький день їсть, їсть свою траву, навіть жаль бере дивитися. Я б не витримав. Чому коняка не дає стільки молока? Чому кицька годує своїх котенят і більш ні про кого не дбає? Невже балакучий папуга спроможний на таку думку?

І ще. Чому кури несуть стільки яєць? Це жахливо. Ніколи вони не веселяться, ходять, як сон­ні мухи, літати геть розучилися, не співають, як інші птахи… Це все через ті нещасні яйця.

Я яєць не зношу. Зіна — також. Якби я міг поспілкуватися з курми, я би їх відрадив нести стільки яєць.

Добре все-таки бути фоксом: не їм супу, не граю на цій клятій музиці, по якій Зіна бігає пальцями, не даю молока «і таке інше», як каже Зінин тато.

Трах! Олівець надломився. Треба писати обережніше — кабінет на замку, а там усі олівці.

Наступного разу напишу собачі вірші — дуже це мене цікавить.

Фокс Міккі,

перший собака,

що вміє писати

Розділ 2. Вірші, кошенята і блохи
Дорослі завжди читають мовчки. Нудні люди — ці дорослі, точ­нісінько як старі пси. А Зі­на читає вголос, на розспів, і постійно крутиться, ляскає себе по колінцю та показує мені язика. Звісно, так веселіше! Я лежу на килимкові, слухаю і ловлю бліх. Як же це під час читання приємно…

І от я помітив, що є деякі штучки, що їх Зіна цілком по-особливому читає — так, наче котлет­ки рубає. Передихне, язиком прицмокне і знову затарахкотить. А наприкінці кожного рядка — вухо в мене тонке — схожі один на одного шматочки звучать: «діти — вітця, сіті — мерця»… ось це і є вірші.

Учора цілий день пролежав під диваном, навіть схуд. Усе хотів одну таку штучку скласти. Склав — і страшенно пишаюся.

По веранді вітер дикий

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Щоденник Фокса Міккі”
Саша Чорний
Видавництво: “Ранок“
2021 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: