TOU

Сяєво дружби

Марія Дем’янюк

У небі над містом на синій хмарині живе Вечірній ельф. Це особливий ельф – сяйливий. Удень він солодко спить, щовечора прокидається і запалює ліхтарі. Тоді над вечірнім містом спалахують вогники і місто від того ясніє. Люди усміхаються, вітаючи вечірні вогники, і їх усмішки підсилюють це сяйво. Місто ясніє вечірніми ліхтарями і усмішками… Є у Нічного ельфа подружка – Яскринка. Вона завжди прилітає на сяйво, і вони разом залюбки кружляють навколо вечірніх ліхтарів. Та якось Темна Злюка вирішила зробити так, аби темінь проковтнула вечірнє місто. «Що ж таке придумати, – гадала вона і зрештою придумала.

– Треба спіймати й зачинити Вечірнього ельфа, щоби він не зміг запалювати ліхтарі міста».

Отож, якось надвечір, коли ельф прокинувся й вже збирався запалювати ліхтарі, а Яскринка ще не прилетіла до свого друга, Злюка перейняла його і притворно заплакала. «Ельфе, – слізно благала вона, – у моїй домівці темно. Свічка згасла і я не можу її запалити. Допоможи мені». Звичайно, добрий Вечірній ельф миттю відгукнувся на прохання Злюки. Не минуло й десяти хвилин, як він уже був у її оселі. «Дійсно темно, – озираючись, мовив про себе і обережно підлетів до свічки, щоби запалити її. Коли вогник затанцював у свічці, він вдоволено усміхнувся: «А от і все!» і прудко подався до дверей. Чуйний ельф уже всім серцем відчував, що вечірнє місто вже тихенько кличе його. Та раптом ельф спантеличено зупинився, бо двері оселі були замкнені. Темна Злюка таки зачинила його.

Він збентежився і від того вогник свічки злякався й припинив свій яскравий танок і вщух. «Тепер ніхто й ніколи у цій дрімучій темряві не зможе мене відшукати», – бідкався ельф.

Над містом запанувала надзвичайна темінь. «Щось скоїлося!», – турбувалася занепокоєна Яскринка. Час минав, а Вечірній ельф не прилітав. Тоді відчайдушна Яскринка вирішила діяти самотужки. «У такій темряві я ельфа не відшукаю. Отож, треба зробити так, щоби ліхтарі засяяли», – вирішила вона і хутко підлетіла до ліхтаря. Марно вона намагалася його запалити. Та зрештою, коли вклала у свій подих всю силу теплих почуттів, які відчувала до ельфа, ліхтар запалав. «Ось так! Тепер я знаю, як запалювати ліхтарі, – радо вигукнула вона, – силою своїх почуттів!». І полетіла далі.

Один за одним спалахували ліхтарі, й містом розлилося ніжне вечірнє сяйво. Зрештою, це сяйво дісталося й домівки Злюки, зазирнуло через віконечко до ельфа, який похнюпливо склав крильця. Щойно побачив Вечірній ельф те сяйво, як від радості заяснів і сам. Тоді Яскринка помітила його, підлетіла і відчинила двері. За мить радісно затанцювали вони у небі, а місто весело усміхалося двом мерехтливим вогникам.

«А Злюка? Мабуть, сердиться?», – запитаєте ви. Та ні ж бо! Сидить біля домівки й роздумує про те, що дружбу жодна темінь ніколи не переможе. Бо там, де дружба, там завжди тепло й сяйво почуттів, від яких з’являється сила-силенна вогників довкола.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 26

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки”
Автор – Марія Дем’янюк
м. Хмельницький, 2020 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: