TOU

Сіль дорожча за золото

Казки Божени Немцової

Жив собі колись один король, і було в нього три дочки, яких він гаряче любив і беріг, наче ока в лобі. І от, коли сивина білим снігом припорошила йому скроні й снага до життя стала полишати його, король почав замислюватися над тим, котра із доньок гідна після його смерті стати королевою. Вирішити це було не так вже й легко, бо всіх трьох король любив однаково. Думав він, думав і нарешті надумав, що зробить королевою ту з дочок, яка любить його найдужче. Покликав тоді він їх до себе та й каже:

— Любі мої! Я вже старий і не знаю, скільки ще проживу на світі. Отож хочу на одну з вас лишити королівство. Але спершу, діти мої, я повинен дізнатись, як ви мене любите. Скажи ти, найстарша моя доню, як ти любиш свого старенького батька?

— Ой таточку, ви дорожчі мені за золото,— відповіла найстарша дочка й ніжно поцілувала батькові руку.

— Гаразд. А ти що скажеш, моя середульша доню?

— Ох, любий мій таточку! Ви дорожчі мені за мій вінок весільний! — запевнила середульша дочка, лестячись до батька.

— Так, так. А ти ж як мене любиш? — запитав король свою найменшу дочку, яку звали Марушка.

— А я, таточку, люблю вас, як сіль! — відповіла та й ніжно глянула на батька.

— Ах ти, негіднице, ти любиш свого батька, як сіль?! — напустились на неї сестри.

— Еге ж, як сіль,— підтвердила Марушка, ніжно поглядаючи на батька.

Але король теж страшенно образився на найменшу доньку, що вона любить його, тільки як звичайнісіньку сіль.

— Іди геть з моїх очей, якщо ти прирівняла мене до звичайнісінької солі! — закричав він на Марушку й додав: — Тільки тоді, коли настане час, що сіль і справді буде дорожча за золото й самоцвіти, тільки тоді ти можеш вернутися до мене!

Але король вірив, що такого не буде ніколи.

Марушка звикла у всьому коритись батькові, отож, не гаючись, покинула замок. Вона гірко плакала, серце її краялося від жалю. Дівчина тяжко каралася, що батько вигнав її, не зрозумівши, що вона любить його не менше, ніж сестри. Не знаючи, куди їй, бідоласі, податися, пішла вона світ за очі, вслід за вітром, через гори й долини. Ішла вона, йшла і нарешті опинилася в густому лісі. Раптом перед нею, не знати звідки, з’явилася стара бабуся. Марушка чемно привіталась до неї, старенька їй відповіла і, побачивши на очах у дівчини сльози, спитала, чого вона плаче.

— Ой бабусю, навіщо я вам це казатиму, ви все одно нічим мені не зарадите,— відповіла дівчина.

— А ти все-таки розкажи про своє горе, дитино, може, я зумію дати тобі якусь пораду, недарма ж кажуть: «Одна голова — добре, а дві — краще».

Тоді Марушка про все й розповіла старенькій. Ридаючи, вона сказала, що зовсім не бажає бути королевою, а тільки хоче, аби батько пересвідчився: вона теж любить його не менше, ніж сестри. Бабуся повірила Марушці: вона ж бо знала наперед, що дівчина їй розказуватиме, бо була не проста жінка, а мудра віщунка.

Взяла вона Марушку за руку й запитала, чи не хоче дівчина найнятись до неї на службу. Марушка охоче погодилась, бо їй не було де прихилити голову. Віщунка відвела її до своєї лісової хижки, нагодувала, напоїла. Коли Марушка втамувала свій голод і спрагу, бабуся запитала її:

— Ти овець пасти вмієш? А доїти їх умієш? А пряжу прясти і полотно ткати?

— Ні, не вмію,— відповіла Марушка,— але якщо ви мені покажете, як це робити, я швидко навчуся.

— Гаразд, покажу, тільки ти у всьому слухайся мене. А коли настане твій час, усе це тобі знадобиться,— сказала віщунка.

Марушка пообіцяла у всьому її слухатись, а що була вона дівчина працьовита й слухняна, то зразу ж узялася до роботи.

А тим часом старші Марущині сестри веселилися в палаці та розважались. Вони лащилися і підлабузнювались до батька, щодень канючили в нього то нову сукню, то черевички. Найстарша сестра тільки те й робила, що наряджалася в дорогі шати і прикрашалася золотими оздобами, а середульша знала лиш танці та розваги, і бенкети в замку не вщухали.

Незабаром король зрозумів, що найстаршій дочці золото дорожче, ніж батько, а середульшій — її весільний вінок. Тепер він дедалі частіше згадував Марушку, згадував, як вона любила його, як завжди про нього піклувалася, і був уже не від того, щоб зробити її королевою. У такі хвилини король охоче послав би по неї, якби хоч приблизно знав, де вона. Але від Марушки не було жодної вісточки.

Одного дня в замку знов готувалися до пишного бенкету. Раптом прибігає до короля захеканий і переляканий кухар.

— Найласкавіший володарю, в нас велика неприємність! — забідкався він.— Уся сіль розтала. Чим я тепер солитиму страви?

— А хіба не можна привезти сухої? — запитав король.

— Ні, мій володарю, вже пізно, бо поки валка повернеться з далеких країв, мине багато часу.

— То посоли страви чимось іншим.

— Найласкавіший володарю! Ніщо в світі не може замінити сіль! — мало не заплакав з відчаю кухар.

Та король не знав, що відповісти, бо йому ніколи навіть на думку не спадало, що без солі людині не прожити. Розгніваний, він прогнав кухаря, звелівши йому готувати страви без солі.

«Якщо король хоче, щоб я варив усе без солі, то хай так і буде»,— подумав кухар. Він наварив несолоних страв, але такий бенкет нікому не сподобався. Гостям ніщо не смакувало.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: