TOU

Сім бажань

Альфред Смедберг

Якби ти побачив, як Улле Ніклассон стоїть зі своєю в’язкою хмизу в лісі і погладжує вогненно-руде, схоже на щетину волосся, ти реготав би до упаду.

Справа в тому, що Улле Ніклассон був не таким, як інші хлопчики. Його волосся було схоже на висушений сонцем і літньою спекою ялівцевий кущ, ніс нагадував картоплю, а щоки – капелюшки пухких мухоморів.

Та якби тільки його потворне обличчя! Але він до того ж, ще був так ледачий, що не давав собі праці встати, якщо падав, і був такий дурний, що не міг відрізнити ворону від білки.

Коли він, звісивши вниз руки і роззявивши рот, шкандибав лісом, можна було швидше прийняти його за мавпу, ніж за людину. Він був так потворний і поводився так нерозумно, що сороки і ті сміялися над ним.

І ось, як уже говорилося, він стояв зі своєю в’язкою хмизу і чухав потилицю. В’язка була така мала, що навіть семирічному хлопчикові під силу було пробігтися з нею. Але Улле, якому виповнилося цілих тринадцять років і який був сильний, як ведмідь, стояв цілу годину і розмірковував, чи зможе він підняти в’язанку собі на плече.

Він стояв в таких глибоких роздумах, що не відразу побачив гадюку, яка розтягнулася на землі зовсім поруч з ним. Змія не відриваючи очей пильно дивилася на щось перед собою. Простеживши за її поглядом, Улле побачив, що це жаба і що вона повільно повзе прямо в відкриту пащу змії.

Не будь Улле такий дурний, він би зрозумів, що змія своїм важким поглядом зачарувала жабу і та не може позбутися від мари і змушена повзти вперед, поки змія не проковтне її.

– Ось такі справи! – здивовано промовив Улле.

Роззявивши рот, він дивився на обох, але був занадто ледачий, щоб схопити палицю і вбити змію.

Тим часом жаба все ближче і ближче підповзала до отруйної пащі змії. І як не дурний був Улле, він все ж нарешті зрозумів, що жаба налякана. Вона тремтіла всім тілом і часом видавала тихий жалісний стогін.

Широко розкривши свої дурні очі, Улле підійшов трохи ближче.

– Послухай, ти, маленька товстухо! – глузливо сказав він. – Ну й дурна ж ти, коли не тікаєш. Хіба ти не бачиш, що ця довга чорнуха хоче тебе з’їсти?

Довше цього речення Улле не вимовляв за все своє життя, і воно до того втомило його, що хлопчикові довелося зняти шапку і витерти піт з чола.

Тим часом жаба все ще продовжувала повзти вперед, і вже тільки один крок відділяв її від змії. Та продовжувала пильно дивитися на неї, і бідна жаба тремтіла від страху і жаху.

Тут вже Улле розсердився і підняв із землі палицю.

– Ти, дурна маленька товстуха! – сказав він. – Невже мені й справді доведеться тобі допомогти?

Він підштовхнув жабу палицею, і вона опинилася в траві, там, де змія її вже не бачила.

Розлючена змія засичала і згорнулася кільцем. Улле був занадто ледачий, щоб затоптати її своїми дерев’яними черевиками, але тим не менше жаба врятувалася. Вона зробила кілька швидких стрибків і – раз! – опинилася на в’язці хмизу, зібраного Улле; сівши зручніше, вона стала дивитися на хлопчика своїми прекрасними виразними очима. Здавалося, вона хотіла подякувати своєму рятівнику.

– Це що ж, тепер мені на додачу і тебе тягнути? – невдоволено буркнув Улле. – В’язка і без того важка.

Але жаба продовжувала сидіти на купі хмизу, причаровуючи Улле сяючим, лагідним і теплим поглядом. Зачарований, Улле все стояв і стояв, не наважуючись прогнати жабу геть. Тим часом змія, примирившись з невдачею, звиваючись, зникла в траві.

Тоді жаба несподівано розсміялася дзвінким як срібний дзвіночок сміхом і зістрибнула з в’язанки. І в ту ж мить вона перетворилася на прекрасну маленьку лісову ельфу з рум’яними щічками, небесно-блакитними очима і золотисто-жовтими хвилястим волоссям.

– О-о! О-о-о-о!

Тільки і зміг вимовити здивований Улле:

– Спасибі, друже, що ти врятував мені життя! – сказала ельфа голосом високим і ніжним, як звуки арфи.

– О-о! О-о-о-о-о-ох! – все не міг прийти в себе Улле.

– Ти навіть не знаєш, який великий подвиг ти зробив, – знову сказала фея. – Як бачиш, я зовсім не жаба. Я королева ельфів. Мій маленький кришталевий палац – в струмку, який тече через луг.

– О-хо-хо! – Улле продовжував дивитися в усі очі на чарівну крихітну істоту.

– Ти, видно, дивуєшся тому, – продовжувала фея, – що я тільки що, була жабою. Гаразд, я тобі скажу. Вчора опівдні я сильно згрішила, посміявшись над маленькою жабкою, яка повзла в пащу величезної змії. Я не розуміла, що жаба була зачарована змією і не могла звільнитися від її чар, і мені було смішно, що вона не змогла поскакати геть. Я поступила погано, і в покарання мені самій довелося пробути жабою цілих двадцять чотири години. Ще десять хвилин, і я знову стала б ельфою, але тут з’явилася змія і зачарувала мене своїм поглядом. Як би ти не прийшов і не спас мене, змія мене б проковтнула. Тепер ти розумієш, який великий подвиг ти зробив?

– Ox-ox-ox! – повторив Улле і ще ширше розкрив рот.

– А тепер я хочу винагородити тебе за твою доброту, – продовжувала фея. – Ти можеш сім разів загадати бажання.  Але тільки стережись загадувати нерозумні бажання, інакше доведеться тобі про це пошкодувати. Прощай!

І з цими словами ельфа зникла на стежці, що веде до струмка.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: