Сім бажань

Казка Альфреда Смедберга. Читати українською онлайн.

Якби ти побачив, як Улле Ніклассон стоїть зі своєю в’язкою хмизу в лісі і погладжує вогненно-руде, схоже на щетину волосся, ти реготав би до упаду.

Справа в тому, що Улле Ніклассон був не таким, як інші хлопчики. Його волосся було схоже на висушений сонцем і літньою спекою ялівцевий кущ, ніс нагадував картоплю, а щоки – капелюшки пухких мухоморів.

Та якби тільки його потворне обличчя! Але він до того ж, ще був так ледачий, що не давав собі праці встати, якщо падав, і був такий дурний, що не міг відрізнити ворону від білки.

Коли він, звісивши вниз руки і роззявивши рот, шкандибав лісом, можна було швидше прийняти його за мавпу, ніж за людину. Він був так потворний і поводився так нерозумно, що сороки і ті сміялися над ним.

І ось, як уже говорилося, він стояв зі своєю в’язкою хмизу і чухав потилицю. В’язка була така мала, що навіть семирічному хлопчикові під силу було пробігтися з нею. Але Улле, якому виповнилося цілих тринадцять років і який був сильний, як ведмідь, стояв цілу годину і розмірковував, чи зможе він підняти в’язанку собі на плече.

Він стояв в таких глибоких роздумах, що не відразу побачив гадюку, яка розтягнулася на землі зовсім поруч з ним. Змія не відриваючи очей пильно дивилася на щось перед собою. Простеживши за її поглядом, Улле побачив, що це жаба і що вона повільно повзе прямо в відкриту пащу змії.

Не будь Улле такий дурний, він би зрозумів, що змія своїм важким поглядом зачарувала жабу і та не може позбутися від мари і змушена повзти вперед, поки змія не проковтне її.

– Ось такі справи! – здивовано промовив Улле.

Роззявивши рот, він дивився на обох, але був занадто ледачий, щоб схопити палицю і вбити змію.

Тим часом жаба все ближче і ближче підповзала до отруйної пащі змії. І як не дурний був Улле, він все ж нарешті зрозумів, що жаба налякана. Вона тремтіла всім тілом і часом видавала тихий жалісний стогін.

Широко розкривши свої дурні очі, Улле підійшов трохи ближче.

– Послухай, ти, маленька товстухо! – глузливо сказав він. – Ну й дурна ж ти, коли не тікаєш. Хіба ти не бачиш, що ця довга чорнуха хоче тебе з’їсти?

Довше цього речення Улле не вимовляв за все своє життя, і воно до того втомило його, що хлопчикові довелося зняти шапку і витерти піт з чола.

Тим часом жаба все ще продовжувала повзти вперед, і вже тільки один крок відділяв її від змії. Та продовжувала пильно дивитися на неї, і бідна жаба тремтіла від страху і жаху.

Тут вже Улле розсердився і підняв із землі палицю.

– Ти, дурна маленька товстуха! – сказав він. – Невже мені й справді доведеться тобі допомогти?

Він підштовхнув жабу палицею, і вона опинилася в траві, там, де змія її вже не бачила.

Розлючена змія засичала і згорнулася кільцем. Улле був занадто ледачий, щоб затоптати її своїми дерев’яними черевиками, але тим не менше жаба врятувалася. Вона зробила кілька швидких стрибків і – раз! – опинилася на в’язці хмизу, зібраного Улле; сівши зручніше, вона стала дивитися на хлопчика своїми прекрасними виразними очима. Здавалося, вона хотіла подякувати своєму рятівнику.

– Це що ж, тепер мені на додачу і тебе тягнути? – невдоволено буркнув Улле. – В’язка і без того важка.

Але жаба продовжувала сидіти на купі хмизу, причаровуючи Улле сяючим, лагідним і теплим поглядом. Зачарований, Улле все стояв і стояв, не наважуючись прогнати жабу геть. Тим часом змія, примирившись з невдачею, звиваючись, зникла в траві.

Тоді жаба несподівано розсміялася дзвінким як срібний дзвіночок сміхом і зістрибнула з в’язанки. І в ту ж мить вона перетворилася на прекрасну маленьку лісову ельфу з рум’яними щічками, небесно-блакитними очима і золотисто-жовтими хвилястим волоссям.

– О-о! О-о-о-о!

Тільки і зміг вимовити здивований Улле:

– Спасибі, друже, що ти врятував мені життя! – сказала ельфа голосом високим і ніжним, як звуки арфи.

– О-о! О-о-о-о-о-ох! – все не міг прийти в себе Улле.

– Ти навіть не знаєш, який великий подвиг ти зробив, – знову сказала фея. – Як бачиш, я зовсім не жаба. Я королева ельфів. Мій маленький кришталевий палац – в струмку, який тече через луг.

– О-хо-хо! – Улле продовжував дивитися в усі очі на чарівну крихітну істоту.

– Ти, видно, дивуєшся тому, – продовжувала фея, – що я тільки що, була жабою. Гаразд, я тобі скажу. Вчора опівдні я сильно згрішила, посміявшись над маленькою жабкою, яка повзла в пащу величезної змії. Я не розуміла, що жаба була зачарована змією і не могла звільнитися від її чар, і мені було смішно, що вона не змогла поскакати геть. Я поступила погано, і в покарання мені самій довелося пробути жабою цілих двадцять чотири години. Ще десять хвилин, і я знову стала б ельфою, але тут з’явилася змія і зачарувала мене своїм поглядом. Як би ти не прийшов і не спас мене, змія мене б проковтнула. Тепер ти розумієш, який великий подвиг ти зробив?

– Ox-ox-ox! – повторив Улле і ще ширше розкрив рот.

– А тепер я хочу винагородити тебе за твою доброту, – продовжувала фея. – Ти можеш сім разів загадати бажання.  Але тільки стережись загадувати нерозумні бажання, інакше доведеться тобі про це пошкодувати. Прощай!

І з цими словами ельфа зникла на стежці, що веде до струмка.

– Ox-ox-ox! – сказав Улле і вщипнув себе за лікоть. – Ну і чудеса! Тільки чого б я хотів? Ага, тепер знаю. Хочу, щоб в’язка хмизу побігла додому сама, а я б їхав на ній верхи.

Не встиг Улле вимовити ці слова, як плюхнувся животом на купу хмизу. В’язка негайно ж пустилася в дорогу через ліс, та так, що тільки тріски і гілки, мох і камені вихором закружляли в повітрі. Переляканий Улле щосили вчепився руками в хмиз, щоб утриматися. Ну і ну! В’язка мчала вперед, як скажений кінь. Вона галопом мчала між пагорбами і пустками. Улле, немов тріску, кидало туди-сюди, все його обличчя було подряпано гілками кущів і дерев, і він ревів, як бик.

За кілька хвилин в’язка домчала до маленької селянської халупи, де жив Улле. З шаленою швидкістю влетіла вона через хвіртку на подвір’я. Тут вона так різко зупинилася біля порога, так що Улле, стрімголов пролетівши в сіни, набив собі величезну гулю на лобі.

– Ой ой ой! – застогнав Улле і насилу піднявся на коліна.

Мама Улле, яка вирішила, що в сіни залізло порося, вискочила з кухні з мітлою в руках. Улле нічого толком не міг пояснити, він тільки ойкав і ахав. У нього так паморочилося в голові, так що він начисто забув про жабу зі змією. Матінці стало шкода бідного хлопчика; вона побігла і купила йому пакетик мигдальних карамельок. Але вже якщо Улле діставалося які-небудь ласощі, він їв їх без міри. Ось і зараз він сів на порозі хатинки і став ковтати цукерки одну за одною.

– Це було … ось це, – промимрив нарешті він, коли в пакетику нічого не залишилося, і облизався, – Хочу, щоб у мене була величезна миска солодощів і щоб я міг їсти їх стільки, скільки душі заманеться.

Мить – і миска з білими і червоними цукерками вже стоїть у нього на колінах.

– Ось це так! – захоплено сказав Улле, цілими жменями захоплюючи карамельки з миски.

Він так жадібно їв, що ти б здригнувся, якщо б побачив це: він широко роззявляв рот і жував, і ковтав, і все їв і їв. Від напруги він аж упрів. Через чверть години миска спорожніла, але зате Улле став товстим і пухким, як ковбаса, нафарширована крупою.

Ну а ти, може бути, знаєш, що в мигдалі міститься трохи отрути, і якщо мигдалю з’їсти занадто багато, можна захворіти. Ось це і довелося Улле випробувати на собі.

Дуже скоро він уже лежав на дивані і корчився, як гусінь метелика-капустянки. Тримаючись руками за живіт, він верещав гірше поросяти, якого замкнули в хліві.

Добра його матінка послала за лікарем. Він змусив Улле випити цілу пляшку проносного, яке за годину вивело отруту.

Хлопчик знову став худим, як мисливський пес. А коли він одужав настільки, що міг розповісти, як було діло, то отримав від тямущого лікаря доброго прочухана за допомогою горіхової лозини.

Через кілька тижнів матінка послала Улле прополоти моркву в їх маленькому саду. Улле похмуро поплентався до грядок і приліг посеред моркви – трохи перепочити.

А в саду росло чудове вишневе дерево, з великими-превеликими червоними вишнями. Вони висіли так високо, що їх можна було дістати тільки залізши на дерево.

Моторний і розумний хлопчик  здогадався би приставити до дерева драбину, щоб дістатися до соковитих ягід. Але Улле був занадто дурний, та й занадто ледачий, щоб навіть подумати про що-небудь подібне.

Він тільки лежав і злився на ворон і сорок, які вилися між гілок і скльовували одну ягоду за одною.

– Ну ну! – сказав він і почмокуючи товстими губами. – Хотів би я опинитися там, на вершечку.

І тут немов вихор відірвав його від землі – він миттю злетів на верхівку дерева і опинився на одній з найвищих гілок.

– Ось це так! – в захваті вигукнув Улле і почав рвати ягоди і ласувати ними.

Якби він не був так ледачий і закрив хвіртку, яка вела в сад, може, все і обійшлося б. Але оскільки хвіртка стояла відкритою, в сад зайшло порося і почало тертися об стовбур вишні. Що з цього могло вийти, ти сам легко вгадаєш. Улле розгойдувався взад-вперед, немов сорока на верхівці берези в сильну бурю. Під кінець він втратив точку опори і безпорадно полетів вниз. Падаючи, він ламав гілки і сучки і, страшно перекидаючись, впав на спину поросяті.

Важко сказати, хто з цих бідолах закричав сильніше, порося чи хлопчик. Але вже напевно порося ніколи більше не сміло тертися об вишневе дерево, де на верхівці сидів хлопчина. А Улле ще цілих вісім днів ходив з подряпаними руками, розпухлим носом і червоними саднами на щоках.

Можна було подумати, що Улле ніколи більше не наважиться загадувати такі дурні бажання. Але не тут-то було! Адже він був нітрохи не краще, ніж інші ледачі і невиховані хлопчики. Він пам’ятав про свою біду до тих пір, поки не зникли подряпини на руках.

Таким чином, пройшло не більше двох тижнів, як з Улле сталося нове пригода.

В один прекрасний день він дістався до самого селища. Рідко бувало, щоб лінь не завадила йому зайти так далеко; але ось він уже стояв тут, видивляючись на велосипедиста, який їхав по дорозі попереду.

– Ox, ox! – сказав Улле. – Хотів би я так само прокотитися по всій окрузі.

В ту ж мить він уже сидів на велосипеді, який помчав на божевільній швидкості. Звідки він взялася і як Улле на ньому опинився, сам він толком зрозуміти не міг. Але у всякому разі він сидів на велосипеді і крутив педалі з такою силою, ніби поспішав на пожежу. Улле взявся волати на все горло. Він ніколи раніше не катався на велосипеді, тим більше так, як зараз. Якби його велосипед чинно розкочував по звичайних дорогах, таке б куди не йшло. Але цей пустун-велосипед так і норовив об’їздити всю округу – як того побажав Улле – і тому їхав самим незвичайним чином, не розбираючи дороги. Люди сахалися від нього в різні боки, а домашні тварини майже вистрибували з-під його коліс.

Наляканий до смерті велосипедист намагався зупинитися, але це було абсолютно неможливо. Його ноги, крутили і крутили педалі. Немов порив бурі, нісся. Улле по горбах і горбистих лугах, полях, засіяних хлібом і картоплею, пролітав через огорожі, канави, кошари і кам’яні стіни. Хвацький велосипедист губив посіви і тварин, тиснув на смерть поросят і лякав коней. Вівці вистрибували із загород, а кури з кудкудаканням злітали на дахи стаєн.

– О-хо-хо! Ой ой ой! – лунало по окрузі. – Зупиніть мене! Зупиніть мене!

Тут вже мешканці похапали палиці і кілки і поспішили назустріч Улле на чолі з усіма шанованими парафіянами, але перепинити шлях не вдалося. Велосипед Улле кинувся на них, як скажений бик, збив капелюх з церковного служки, обдер шкіру на ногах у паламаря, а найбагатшому селянинові завдав такий сильний удар, що у того обидва чоботи полетіли в повітря.

Улле і сам уже був ні живий ні мертвий. Він абсолютно не міг зрозуміти, що ж це за чудовисько, на якому він сидить.

– Хочу, щоб цей негідник розлетівся на друзки, – сказав він.

Велосипед тут же кинувся на кам’яну стіну і розбився вщент.

Улле шкереберть перелетів через стіну і впав прямо в  кропиву.

Люди негайно поспішили туди, щоб дати Улле доброго прочухана за все, що той наробив. Мало того, що він завдав шкоди на полях і городах, так він ще на смерть задавив трьох поросят і чотирьох курей.

Але коли селяни побачили, як наляканий і змучений сам Улле, вони опустили свої кийки.

– Шкода бідолаху, – сказали вони. – Адже він такий дурний, що зовсім не відає, що творить. І це зовсім не дивно, раз він навіть не навчився читати.

Відпущений з миром, Улле пошкандибав додому. Все тіло його нило. Покректував від болю, він став роздумувати над тим, що говорили йому люди:

– Невже я й справді дурний тому, що не вмію читати? Ось чудно! Може, тому мені так і не щастить. Хочу навчитися читати.

Улле треба було це сказати тоді, коли він в самий перший раз загадував своє бажання. Тоді б він вчинив розумно і уникнув багатьох бід.

А з тим даром, який маленька ельфа дала Улле, справа йшла непросто. Якщо хлопчик задумував якусь дурницю, то бажання його негайно ж збувалося. Але якщо він, навпаки, загадував щось розумне, бажання його збувалося лише поступово. Тому він зовсім не відразу навчився прекрасного мистецтва читання. Зате у нього з’явилося таке палке бажання вчитися, що він трудився з ранку до ночі.

І все ж пройшло не так багато часу, як Улле вмів уже прочитати будь-яку книгу, яка тільки траплялася йому під руку. І чим більше він читав, тим краще розумів, як він був дурний, коли не хотів працювати. Адже він частину свого життя бив байдики. Ось він і став тепер старанним і допомагав своїй матінці в будь-якій роботі по господарству.

І ось коли він одного разу пішов в ліс, то зустрів там маленьку королеву ельфів. Він одразу впізнав її і пригадав історію зі змією і жабою. Адже тепер, коли він навчився читати і працювати, у нього і пам’ять стала краще.

– Добрий день, дорогий Улле! – ніжно вимовила ельфа. – Ти шість разів загадував бажання і отримував все, що хотів, але тільки останнє бажання було розумним. Тепер у тебе залишилося всього одне бажання, але перед тим добряче подумай, адже це в останній раз! Потім вже не в моїй владі буде допомагати тобі далі.

Улле дуже довго стояв у роздумах. Завдяки книгам і праці він тепер став куди розумніший і боявся згадати що-небудь дурне. Нарешті він сказав:

– Хочу стати корисною і доброю людиною.

– Кращого ти не міг побажати, – радісно відгукнулася маленька ельфа. – Тому ти отримаєш те, що загадав, але тільки за допомогою власної праці. Адже те, що людині дається легко, не багато коштує. Прощай!

І з цими словами маленька ельфа зникла. А Улле пішов додому. Він назавжди запам’ятав все те, що вона йому сказала. Завдяки книгам і праці він згодом став і розумним, і корисним, і добрим, так що всі люди полюбили його. І ставши  добрим, він став  і гарним, тому, що тільки ліниві і злі люди є потворними.

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Рейтинг: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар