TOU

Скарби К’япацци

Італійські народні казки

Край села К’япацци, де кінчається єдина його вулиця, височить чималий пагорб. На ньому стояв колись пишний замок, від якого залишились нині тільки величні руїни, де в темних баштах кричать пугачі й літають кажани. Але старе й мале в селі може вам нарозказувати про цей замок багато цікавих оповідок. Послухайте одну з них.

Років із сотню тому щодня рівно о дванадцятій годині скреготів грубий іржавий засув і рипіли, відчиняючись, важкі ковані двері замку. Тієї ж миті на поріг виходив старезний дідок із білою бородою, що сягала йому нижче пояса. Він був у дорогій куртці з пишними рукавами, в коротких штанях, у черевиках з пряжками, а на голові мав високого червоного каптурця. Крекчучи, дідок сідав на сходах і підставляв свої старі кістки сонцю. А вони таки справді були старі-старезні, бо ніхто не знав, скільки тому дідкові років. Навіть він сам давно вже збився з ліку.

На дванадцяту годину збігалися до замку діти з усієї К’япацци. Вони вилазили дідусеві на коліна, куйовдили йому бороду, стягували з голови червоний каптурець, а він і не думав за це на них сердитися. Іноді ж, як сонце особливо гарно гріло і в дідуся переставало судомити ноги, він лукаво підморгував дітям, і вони, пританцьовуючи, починали благати його:

— Дідусю, покажіть!..

— Дідусю, пустіть нас туди!

— Дідусю, поведіть нас погратися!

Дідок підводився, переступав поріг і зникав за дверима, а діти хутенько кидалися навздогін за ним. Вони навшпиньочки йшли лункими залами, склепінчастими коридорами й довго спускалися вузькими крутими сходами.

Дідок важко відсував залізні двері, діти переступали поріг, і двері вмить зачинялися за ними. Там у склепах зберігалися скарби К’япацци: купами лежали старовинні золоті й срібні монети, стояли відчинені скрині, вщерть повні найдорожчих самоцвітів. Від них ішло таке сяйво, що в темному склепі було видно, як удень.

Дідок давав дітям бавитись всіма коштовностями. Хлоп’ята грались у війну: одні нападали, вимахуючи мечами з золотими руків’ями, інші боронились, прикриваючись щитами, на яких красувалися химерні візерунки. Дівчатка вбиралися в самоцвіти і вдягались у дорогі шати, твердо вірячи, що вони й справді маленькі принцеси.

Дідок тішився, дивлячись на дитячі забавки. Коли ж настав час, він брав срібний дзвіночок і теленькав ним. Принцеси знов ставали вбогими дівчатками, а хоробрі воїни — простими хлопчаками. Всі хутенько клали коштовності на місце і виходили зі склепу. І ніхто з дітей ніколи не ховав і не виносив анінайменшого самоцвіта чи монетки. Тільки одного разу хлопчик-семиліток поклав собі в кишеню монету з квадратною дірочкою всередині: він хотів зробити з неї важок до своєї вудки. Та залізні двері не схотіли відчинятись, і дідок сказав:

— Хто взяв — нехай покладе.

Хлоп’я, зашарівшись, кинуло монету на ту купу, з якої взяло, і двері негайно відчинилися.

Та якось темної ночі до замку таки примудрилися залізти три злодії. Кожен із них хворів на ту хворобу, що зветься жадобою збагачення. Прибилися злодії здалеку, бо в тім краю, де вони народилися, вкрасти вже було нічого — там вони вже давно все покрали.

Були це дуже спритні злодії: вони вміли будь-які двері відімкнути так, що ніхто б не почув. Черевики свої вони пообмотували повстю, на обличчя понатягали маски. І все ж таки дідусь почув їх і прокинувся. Він вискочив злодіям назустріч і спитав:

— Чого вам тут треба, люди добрі?

Побачивши перед собою немічного старого дідка, злодюги нахабно спитали:

— Кажи, стариганю: тут справді заховані великі скарби?

— Так, справді великі, — відповів дідок. — А навіщо вони вам?

— Я поставлю собі палац на сто кімнат, найму собі сто служників і буду жити в ньому сам, — відказав перший злодій.

— А я куплю великий корабель і побуваю в усіх на світі країнах. І скрізь їстиму й питиму лише те, що їсть і п’є король, — відмовив другий.

— А я не буду такий дурний, не розтринькуватиму свого добра, — сказав третій злодій. — Я сховаю золото і милуватимусь ним потай від людських очей.

— А тепер слухайте, що я вам скажу, — мовив дідок. — Даремно ви ділите скарби, яких ніколи не побачите. А забирайтеся лишень звідсіля геть, доки я не розгнівався!

— Годі нам марнувати час, слухаючи теревені якогось старого луб’я! — крикнув перший злодій. — Що він, немічний, може нам заподіяти?

— А побачиш! — гнівно сказав дідок.

І злодій умить відчув, які могутні руки в цього начебто кволого старенького дідка: він згріб їх усіх трьох докупи, як мокрих курей, і витягнув за двері. Надворі дідусь так кидонув першим злодієм над собою, що той аж засвистів на небо. Якби був не схопився там за хмару, що саме пливла поруч, то хтозна, де й був би зараз. Аж за три дні, коли хмара линула дощем, його знесло на землю. Другого злодія дідок жбурнув ще далі — аж на блискавку. На ній він цілих сім днів ширяв по небу, доки вона не принесла його на собі на землю. А третього закинув так високо, що той і досі десь там літає.

Звідкіля ж узялися скарби в замку К’япацци? Що то за дідок стеріг все те багатство? І де воно потім ділось?

І про це розкажуть вам люди з К’япацци, коли їх гарненько попросити.

У давнину, як розповідають, замком К’япацци володів знатний рід багатих синьйорів. Та останній спадкоємець замку навідувався до нього тільки вряди-годи, і то ненадовго. Життя своє він проводив на коні зі списом у руках і в гарячих боях із ворогами: цей володар замку був воїном.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Італійські казки”
Видавництво “Країна мрій”, м. Київ, 2009р.
Автор – Італійський народ
Упорядкування і переклад – Ілько Корунець

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: