Сказання про Крабата

Жив у одному селищі у Верхніх Лужицях хлопчик на ім’я Крабат. Були в нього мати та вітчим. Хоч і не рідний батько, а не гірший за рідного, добра людина попалася, нічого не скажеш.
Тільки не щастило їм, бідно вони жили. Ось Крабату і довелося змалку по людях шукати роботу, а коли роботи не знаходилося, то під чужими вікнами шматок хліба просити.
Якось ходив він, блукав дорогами, і донесли його ноги до Чорного Пагорба, де стояв водяний млин. Чув Крабат про цей млин, про його хазяїна недобре.
Говорили, ніби той мірошник чаклун і ворожбит, нечисті справи там творяться. Але голод не тітка! І Крабат — хлопчина не з полохливих.
Мельник добре його прийняв, нагодував, напоїв, розпитав, хто він, звідки та скільки років. А Крабату якраз чотирнадцять виповнилося. Почув це мірошник і каже:
— Чи не хочеш до мене в учні-підмайстри? Є в мене одинадцять учнів, дванадцятого не вистачає. Ситий будеш, одягнений, і вчити тебе стану такому, чому ніхто інший не навчить.
Крабат за один хліб був готовий працювати, а тут ще й на науку беруть. Не роздумував хлопчина, одразу погодився. Мельник каже:
— Запам’ятай: я тебе не примушував, і не заставляв. Ти сам з доброї волі прийшов до мене. З цього дня, з цієї години ти мені душею і тілом належиш. І ти мусиш мені в тому розписку дати і своєю кров’ю підписатися.

Ось тут Крабат задумався. Значить, недарма погана чутка про мельника йде. Моторошно йому стало. Треба, думає, з млина забиратися, поки цілий. Та якраз у той час у двері кішка прокралася, в зубах у неї горобець.
Почала вона його їсти, і побачив Крабат, що крапелька крові на підлогу впала. Жваво збагнув наш хлопець, що до чого.
— Неси, — каже мірошнику, — свій папір. Дам тобі розписку, яку вимагаєш.
Поки мірошник за папером ходив, Крабат вмочив свій палець у кров бідолашного горобця. Цією кров’ю і розписався.
Так він вперше чаклуна перехитрив.

Зажив Крабат на млині, сказати добре – не скажеш, сказати погано – язик не повернеться. Товариші-підмайстри веселі, добрі. Їсть Крабат досхочу, спить досхочу, і навчання йому подобається, хоч і навчали тут не на мельника, а таємного чаклунського ремесла.
Мельник-чарівник нахвалитися новим учнем не міг – на льоту все хапає, всі чаклунські штуки миттю переймає.
Крутяться жорна на млині, зерно мелять, і час перемелюється — тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Незабаром рік Крабатового навчання закінчиться.

Бачить Крабат — щось примовкли його друзі підмайстри, пісні не співають, жарти не жартують. Став Крабат у них випитувати-допитувати, а вони наче води в рот набрали. Та від нашого хлопця так швидко не відчепишся. Ну, один із них уночі потай від усіх ось, що йому розповів.
Раз на рік збирає чаклун-чорнокнижник своїх учнів навколо великого млинового колеса, а на тому колесі намальована стріла та таємні чаклунські знаки. Розкрутить господар колесо, воно покрутиться, покрутиться та зупиниться. І на кого стріла вкаже, той ранком кудись без сліду зникає.
Куди подінеться, що з ним робиться – нікому невідомо, залишається одинадцять підмайстрів, хоч рахуй, хоч перелічуй. І тоді мірошник-чарівник бере собі нового учня. Незабаром той страшний час настане, тому й невеселі друзі-товариші.
Почув це Крабат і подумав:
«Е, видно, настав час виносити звідси ноги!»
Правдою-неправдою відпросився він у господаря на деньок додому, рідних відвідати. Відпустив його мірошник.
Мати йому зраділа, не знає, куди посадити, чим почастувати. Та недовго тішилася: дізналася, де він рік пропадав, хто його господар, злякалася, розплакалася. Крабат їй каже:
— Не плач, матінко, краще вислухай мене. Ти сама можеш визволити мене, від лиха врятувати.
І навчив її, що робити.
Повернувся Крабат до млина, як ні в чому не бувало, господаря слухається, у всьому йому догоджає.

Через три дні загавкав на млині чорний пес, заухала сова на горищі — почули, що Крабатова мати прийшла. Просить вона мірошника сина відпустити.
Мельник відповідає:
– Будь по твоєму. Немає такої сили, щоб була сильніша за материнську любов. Коли впізнаєш сина з-поміж інших учнів, відпущу його з тобою.
Привів він її до темної кімнати, а там сидять на жердинці дванадцять воронів — усі, як темна ніч, чорні, у всіх дванадцяти крила синім відливають, у всіх у лівий бік дзьоби повернуті.
— Ось, — сказав мірошник, — якщо справді така велика твоя материнська любов, знайди, вгадай, хто з них твій син.
Дивиться мати у всі очі. Схожі між собою ворони, немов із одного гнізда вилетіли. Де тут вгадати? Раптом один ворон дзьобом під правим крилом почухав.
Згадала мати, що їй син наказував, сміливо на того ворона показала.
— Ось моя дитина, що я під серцем носила.
— Чи правду ти кажеш, я й сам не знаю, — відповідає мірошник.
Доторкнувся до ворона, заклинання промовив і став перед ними не чорний ворон, а юний Крабат, його улюблений учень.
Заскрипів чарівник зубами, але робити нічого. Довелося відпустити Крабата.

Так Крабат врятувався від мірошника. Та не тільки сам живий пішов, а ще головну чарівну книгу потай із собою прихопив.
А яка сила у чарівника без тієї головної чорної книги? Хіба півсили лишилося! І присягнув чарівник знищити молодого Крабата, став його ворогом не на життя, а на смерть.
Вдома застав Крабат старих постояльців — лихо з нуждою. Грошей ні копійки, хліба ні крихти, навіть солі мало, а картопля без олії та без солі тільки горло дере. Не до такого життя звик Крабат на млині.
Ось і каже він одного разу вітчиму:
– Хочеш не хочеш, а доведеться мельниковою наукою скористатися. Завтра в Кулеві весняний ярмарок, худоби на продаж наженуть багато. Обернуся я на огрядного вола, а ви мене на той ярмарок ведіть.
Тільки не продавайте доброму чоловікові, продайте злому та хитрому кам’янецькому купцю. І просіть якомога дорожче. Одне запам’ятайте — мотузку собі залиште, бо не зможу я прийняти людську подобу, волом на забій до м’ясника попаду.

Сказав так і вийшов із хати. Мати та вітчим за ним вибігли. Бачать — стоїть у дворі віл, гарний, ситий, роги розлогі. Мати плаче, вітчим боїться та робити нічого. Повели вола на торг у Куліво.
Купці, як побачили того вола, трохи між собою не побилися, ціну один перед одним набивають. Стільки грошей відвалили, скільки вітчим і в житті не бачив. Заховав він гроші краще, мотузку через плече перекинув і додому пішов.
А купці погнали вола до Кам’янця. Дорогою зупинилися в корчмі, за звичаєм добру покупку обмити та перекусити трохи. Вола поставили до стайні, самі сіли за стіл частуватися. П’ють, їдять, потім і про худобу згадали. Наказали служниці дати волу сіна.
Ось входить служниця в хлів з оберемком сіна. А віл нагнув рогату голову, вклонився. І раптом сказав людським голосом:
— Спасибі тобі, але я не люблю сіна. Принеси мені краще смаженого м’яса.
Злякалася дівчина, сіно розсипала, кинулася з усіх ніг геть із хліва.
Вбігла в корчму і заголосила:
– Ой, не піду я більше до стайні! Не просіть, не наказуйте! Там ваш віл по-людськи говорить, сіна не хоче, смаженого м’яса просить.
Сміються купці – треба ж! Таке дівці здалося!. . А той, що вола купив, занепокоївся, встав із-за столу, у хлів пішов.
Ледве двері прочинив, злетіла над його головою ластівка. А вола ніби й не бувало.
Швидко ластівка гострими крилами махає – це юний Крабат додому поспішає. Раніше вітчима встиг. Вдарився об землю – сам собою став.

Добре зажили. Тільки всьому кінець приходить, закінчилися і гроші, що за вола отримані. Тут якраз осінній торг настає. Знову говорить Крабат вітчиму:
— Тепер поведеш на торг у Куліво не вола, а коня. Дивись, вуздечку не віддавай.
Як задумав Крабат, так і вчинив. Обернувся гарним конем, копитами б’є, шия крута, боки сріблом відливають. Не кінь, а чудо!
Дістався вітчим до Кульова. Купці, побачивши коня, натовпом його оточили. Сперечаються один з одним, ціну набивають. Поки купці між собою лаялися, якийсь поважний дід із сивою бородою всіх розштовхав і кинув господареві гаманець із золотом. Ніхто й схаменутися не встиг, як вирвав він з рук вітчима вуздечку, скочив на коня і поскакав.
Вітчим кричить:
– Віддай вуздечку! Без вуздечки кінь продається!
Та куди там! Зник з очей старий, тільки хмара куряви здійнялася.
А це був не простий старий — смертний Крабатів ворог, чорнохолмський мірошник.
Натерпівся Крабат і страху, і болю. Гнав його старий по полях і лісах, по чагарниках і тернях, батогом нещадно круті боки хльостав.
Нарешті вони прискакали до закопченої кузні на краю якогось села. Зстрибнув чаклун з коня, прив’язав його до конов’язі і каже ковалю:
— Кінь у мене молодий, жодного разу не кований. Підкуй його розпеченими підковами.
Здивувався коваль, пожалів коня та змовчав: хто скрипаля найняв, той і музику замовляє. Знизав плечима і сказав:
— Заходь, пане, до кузні, вибери сам підкови.
А поки чародій із ковалем підкови вибирали, кінь повернув голову і сказав ковалевому помічникові, що поруч крутився:
— Зніми з мене вуздечку через ліве вухо!

Послухався хлопчик, зняв вуздечку. Тільки зняв і рота з подиву відкрив — зник кінь, ніби в повітрі розтанув. А над головою хлопця жайворонок дзвінку пісеньку заспівав.
Вийшов із кузні чаклун, глянув на конов’язь — немає коня! Почув жайворонкові переливи — миттю зрозумів, у чому справа. Став яструбом; здійнявся вище жайворонка. Але жайворонок склав крила і впав каменем униз, прямо в глибокий колодязь. Пірнув у темну воду, обернувся сріблястою рибкою.
Яструб по небу кругами літає, хоче в колодязь кинутися, та не може: якраз у той час молода дівчина над колодязем, нахилилася води набрати. А рибка підстрибнула, стала золотим перстеником, і одівся той перстеник на палець дівчині. Дівчина зраділа, залюбувалася перстеником, додому поспішила похвалитися матері.
Раптом, звідки не візьмись, став перед нею старий із білою бородою. Просить продати перстень, срібло і золото їй обіцяє. Вона й чути не хоче, так їй перстеник сподобався.
А силою взяти чаклун не може: як над материнською любов’ю немає йому влади, так і над дівочим серцем.
Увійшла дівчина до хати і невдовзі вийшла з фартухом, повним зерна — курей годувати. Непомітно зісковзнув з її пальця перстеник і впав на землю зернятком. А лиходій чаклун тут як тут, півнем серед курей красується, землю гребе, наставив дзьоб, щоб те зернятко склювати.
Миттю зернятко лисицею обернулося. Схопив лис півня гострими зубами і розірвав на шматки. Ось і кінець прийшов чаклунові з Чорного Пагорба.
Пізніше розповідали люди, що того дня, того часу зайнявся млин вогнем, полум’ям спалахнув, вщент згорів. А Мельникові учні, всі одинадцять, по білому світові розбіглися-розсіялися.
Ну, а Крабат до матері та вітчима повернувся. З того часу в їхньому будинку в усьому удача була. Землі прикупили, худобу завели.
Крабат у всьому батькові з матір’ю допомагав.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода”
Збірка сербо-лужицьких казок
Переклад – Д. Меденцій
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1991 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: