<

Скляні гори

Білоруська народна казка. Читати українською онлайн.

Жили- були собі селянин з дружиною. Був він роботящим, і вона неабияка була робітниця.

Якось жінка взяла серп і пішла жати

В неї було маленьке дитя в колисці, що вже навчилося повзати. Ось вона жне та жне, жне та жне, жне та жне, мале не плаче, і мати до нього не дивиться. Доти вона жала, поки прийшов час додому йти. Жінка до колиски – а дитини нема. Вона вже шукала-шукала, гукала-гукала – нема маляти. Взяла порожню колиску й пішла додому плачучи. А те маля виповзло з колиски і поповзло, і поповзло – поповзло в ліс. Зустрів його лісовий господар, узяв з собою і годує. Назвав його Іван Знайда. Чи довго, чи недовго часу минуло, от він і каже хлопчикові:

– Ну, йди тепер до свого батька, до своєї матері!

Іван пішов. Ішов, ішов бачить б’ються три завірюхи. Він до них:

– За що ви б’єтеся?

– А ось за що,– кажуть,– знайшли ми три речі: перша – летючий килим, друга – кожух-невидимка, третя – гаманець грошей. І ніяк не поділимо, тому і б’ємося!

– Ага,– каже,– ось за що б’єтеся. Ген там є гора високая-привисокая. Ви йдіть на ту гору, станьте пліч-о-пліч та й біжіть з гори. Яка перша прибіжить, та все й забере собі!

Пішли завірюхи на ту гору, а він ті три речі, взяв та й пішов. Але не пішов до батька, до матері, а пішов до того лісового господаря, що його вигодував. Той господар і питає:

– Ти чого повернувся?

– Повернувся, бо знайшов три речі!

– Які речі?

– А ось,- каже,– перша – летючий килим, друга – кожух-невидимка, третя – гаманець грошей!

– Що ж, добре! Тепер я тобі розповім, як знайти собі наречену:

– Будеш ти іти – летітимуть три голубки. І сядуть вони біля моря, підуть митися, дівчата такі, що замилуєшся. Як вони підуть митися – ти вибери зручну мить та в однієї одяг і забери. Забереш, тоді візьми її за праву руку і веди за собою, одружишся ти з нею, і таке тобі буде життя гарнеє! Тільки не пий нічого з її рук. А якщо поп’єш, то вона тебе покине!

Пішов Іван. Йшов та йшов, йшов та йшов і прийшов до моря. Прийшов до моря, сів на камінь і бачить – летять три голубки. Як летіли, так і впали біля моря; летіли голубками, а як сіли, стали дуже гарними дівчатами!

Ось тоді він повзком до їх одягу і забрав у однієї сорочку. Вони помилися; дві одяглися і полетіли, а одна кинулася – нема її одежі. Почала вона шукати. Вона і шукала, вона і гукала, вона і плакала – нема сорочки, та й годі! Тоді стала говорити:

– Хто тут є, хто з мене насміявся? Якщо старий – буде батьком мені рідним; якщо середній – буде дядечком; якщо нежонатий – буде чоловіком моїм вірним!
Іванко озвався. Вона підійшла до нього, бачить, що хлопець гарний.

– Гаразд,– каже, – будеш мені чоловіком, а я тобі дружиною,– віддай мою сорочку!

Він віддав сорочку, вона одяглася, він її за праву руку й повів. Приводить її до батька та матері.

А батько каже:

– Ой сину мій! Ти по світу ходив, яку полюбив, ту й привів. Ця з тобою жити не буде! Ось поїду до багатія, висватаю тобі жінку!

Але син просить батька, щоб одружив з тією, що привів, та й годі. Ну, й одружив його батько з цією, що він привів. Жив він з нею добре, поки з її рук не пив. А вона почала сварити його, що нічого з її рук не п’є.

Ну, й випив він з її рук. Та й заснув. А вона обернулася голубкою, покинула його, полетіла. Тільки сказала на прощання:

– Чи побачимося, чи не побачимося – в Скляних горах!

Крізь сон він це ніби чув. Ось він прокинувся – нема жінки. Він до батька.

– Нема,– каже, – моєї дружини, покинула мене!

– Хіба, сину мій, я тобі не казав? Хіба ж така в родині житиме?

Я піду її шукати, батечку!

– Ні, сину мій, ти не йди її шукати, я тобі висватаю кращу, із заможної родини.

– Ні, батечку, піду її шукати!

Та й пішов. Ішов, ішов та й зайшов до того лісового господаря, що його вигодував. Той і каже:

– А що, Іване Знайдо, чи я не казав тобі, не пий з рук дружини? А ти не послухав, ось вона тебе й покинула. Чи вона тобі щось казала, як виходила?

– Та тільки сказала, що чи побачимося, чи не побачимося – в Скляних горах!

– Показав би тобі, де ті гори, та сам не знаю!

Вийшов на ганок, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом – летять до нього птахи, скільки є на світі, всі злетілися. Він питає:

– Ви по світу літаєте, чи не чули, чи не бачили, де Скляні гори?

Вони кажуть:

– Ми весь світ облетіли, а Скляних гір ніде не бачили!
Тоді лісовий господар каже:

– Ну, от що, на тобі клубочок! Кинь цей клубочок: куди він покотиться, туди і йди. Прикотиться цей клубочок до мого середнього брата. Може, він покаже тобі, де Скляні гори!

Іван узяв клубочок, кинув перед собою. Клубочок покотився, і він пішов. Ось прикотився клубочок до середнього брата. А той брат як загримає на нього:

– А що, чи не казав тобі мій брат – не пий з рук дружини своєї? Ти не послухав! Що вона тобі казала, як виходила?

– Та тільки сказала, що чи побачимося, чи не побачимося – в Скляних горах!

Середній брат каже:

– Показав би я тобі, де ті гори, та сам не знаю, де вони!

Середній брат вийшов на ганок, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом – біжать до нього звірі, скільки є на світі, всі йдуть до нього, тільки одних вовків нема.

Він питає:

– Ось ви, звірі, світом ходите, чи не чули, чи не бачили, де Скляні гори?

Вони кажуть:

– Ми весь світ обійшли, Скляних гір не бачили!

– Сказав би я тобі, де Скляні гори,– каже середній брат,– тільки не знаю, де вони! На тобі клубочок, ти кинь перед собою. Куди клубочок покотиться, туди ти і йди! Прикотиться клубочок до нашого старшого брата. Може, він відає, де ті гори!

Ось Іван узяв цей клубочок, кинув перед собою. Клубочок покотився, а він іде слідом. Прикотився клубочок до старшого брата. Брат як загримає на нього:

– А що, Іване Знайдо, чи мій брат не казав тобі, щоб не пив з рук дружини? А ти не послухав, ось вона й покинула тебе!

Старший брат вийшов на ганок, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом. Аж біжать до нього вовки – скільки є на світі, всі йдуть. Тоді він питає:

– Ось ви, вовки, світом ходите, чи не бачили, чи не чули, де Скляні гори?

Той каже:

– Не бачив!

Той каже:

– Не чув!

Він як крикне на них:

– Не може такого бути! Ви по всьому світу бігаєте і нічого не знаєте? Чи всі ви, вовки, тут?

Глядь, глядь – одного вовка нема, кульгавого. Старший брат вийшов на ганок, як свисне – листя осипалося в лісі! Того вовка нема. Він удруге вийшов. Як свисне, то гілля поопадало! Шкутильгає нарешті вовк. Він до нього:

– Де ти ходиш? Ми давно на тебе чекаємо!

– А я,– каже,– далеко ходив!

– Куди ж ти далеко ходив?

– А я був,– каже вовк,– у Скляних горах!

– Тоді добре. Якщо ти був у Скляних горах, то відвези Івана Знайду в ті гори!

– Гаразд!

Іван всівся на вовка. А вовк кульгавий – кульг! кульг! кульг!

– Ой, вовче, ти ж кульгавий! Як на тобі їхати? Краще вже пішки йти!

– Тоді ти де верхи, а де пішки!

– Ні,– каже Іван,– у мене є річ така – Летючий килим: він швидше доставить.
– Ну, тоді сідай на цей килим,– каже вовк.– Вирви у мене поміж вухами кавалок шерсті. Якщо я буду потрібний, ти вогник висічи, шерсть ту припечи – я до тебе й з’явлюся!

І показав вовк йому дорогу.

Полетів Іван. І прилетів до Скляних гір. Дерся-дерся, дерся-дерся на гори, ніяк не вилізе. Висік вогнику, припік вовчу шерсть – чи не підкаже вовк, як видертися на гори? Аж біжить вовк до нього.

– Про що ти, Іване Знайдо, мене просиш?

– Та ось не можу на гори вилізти!

– А ти йди на базар, купи заліза, піди до коваля, хай він викує залізні кігті на руки й на ноги. Ти зійдеш на гору, зустріне тебе вартовий. Питатиме тебе, що ти за людина. А ти скажи, що кухар, що вмієш добре страви готувати панам. Тоді вони тебе приймуть. Там твоя жінка головною ключницею. Ось там ви й побачитеся!

Пішов Іван на базар і купив заліза та поніс до коваля, викував кігті на руки й на ноги і подерся на гору. І заліз. Зустрів його вартовий. І питає у нього:

– Хто ти такий?

– А я, каже Іван,– кухар: вмію добре страви готувати! О, нам такі люди потрібні! Йди до ключниці, вона скаже, що готувати.

Він прийшов до ключниці. І пізнав він її, а вона його – обнялися і поцілувалися.

– Ось я,– каже ,– казала тобі, що побачимося в Скляних горах, то й довелося!

От він живе там і день, і два, і три, і тиждень, і невідомо скільки вони там жили. Якось вона каже:

– Чоловіче мій любий, чоловіче мій вірний! Твій батько знає, що він тебе одружив зі мною, а мій не знає, що я за тебе заміж пішла. На тобі грошей, іди на базар і купи шестеро коней, які найкращі, карету, яка найкраща, фірманів, які найкращі!
Пішов Іван на базар і всього того накупив: і коней, і карету, і фірманів, чи там одного, чи двох. Їде він цією каретою. Приїхав, то вона й каже:

– Чоловіче мій любий, чоловіче мій вірний! Залишайся тут у Скляних горах, ходи, де тобі любо, пий і їж, що захочеш, тільки у хлівець ликом зав’язаний не заглядай! А я поїду до свого батька. Він як побачить, що добрі коні, карета гарна, то й подумає, що це сват приїхав.

От вона поїхала, а він ходив, ходив, і так кортить йому в хлівець той зазирнути. Так прикортіло йому, що таки відчинив і подивився: а там Кощій Безсмертний підвішений і кінь його підвішений.

Кощій каже:

– Гей, Іване Знайдо! Нагодуй мене! Я тебе тричі від смерті порятую!

– Чим же тебе годувати?

– Та принеси мені буханець хліба!

Іван пішов приніс буханець хліба. Кощій сам їсть і коня годує, сам їсть і коня годує.

Буханець хліба з’їв, другий просить. Іван пішов, другий приніс. Кощій сам їсть і коню дає, сам їсть і коню дає. З’їв два буханці, третій просить.

Іван пішов і третій приніс.

Кощій сам їсть і коня годує, сам їсть і коня годує. Поїв.

– Нагодував,– каже,– тепер і напій. Принеси мені відро води!

Іван приніс. Кощій сам п’є і коня напуває. Відро випив, друге просить. Іван пішов, друге приніс. Кощій сам п’є і коня напуває, сам п’є і коня напуває. Випив два відра, третє просить. Іван приніс. Кощій сам п’є і коня напуває, сам п’є і коня напуває. Напилися. Тоді Кощій осідлав коня, сів на нього.

– Так ось,– каже,– дякую за твій хліб-сіль, але, Іване Знайдо, жінка моя, а не твоя!

Сів і поїхав. І зустрів він Іванову жінку, взяв з собою і повіз у інші Скляні гори. Лишився Іван один у цих горах. Ходив він, ходив, нудився-нудився: «Що тут робити? Піду її шукати!» Знову ж: де шукати її? Де ж ті Скляні гори? Згадав про вовка, вогника розклав, вовчу шерсть припік – шкутильгає вовк до нього.

– Про що ти мене, Іване Знайдо, просиш?

– Та ось, – каже,– знайшов був дружину, та знову загубив!

– То ти ж не послухав її – подивився у той хлівець! Вовк йому знову показав, де ті гори Скляні. А Кощій Безсмертний понаставляв багато вартових на тій Скляній горі.

Іван сів на летючий килим і полетів. Прилітає на ту гору й одягнув кожух-невидимку. Як одягнувся він, то його і не бачить ніхто. Він поминув варту, став питати, де Безсмертний Кощій. І тут сказали йому, що Кощій поїхав кудись. Іван знайшов дружину і забрав її. Сів знову на летючий килим, дружину посадив, і полетіли.

Зустрічаються в дорозі з Безсмертним Кощієм. У того кінь заіржав. Кощій питає:

– Чого ти, коню, заіржав?

– А того,– каже,– що Іван Знайда украв твою жінку!

– Тільки й усього! Ми зараз поїдемо додому, вирубаємо галявинку, на ній посіємо пшеницю, з тої пшениці наваримо пива, пива нап’ємося, його доженемо і жінку відберемо!

Ось вони поїхали додому, вирубали галявинку, посіяли пшеницю, з тої пшениці наварили пива, напилися і поїхали. Івана догнали й жінку відібрали. Ось і каже Кощій Іванові:

– За твій хліб-сіль прощаю тебе! Я б тебе вбив, та прощаю. Пам’ятай, що один раз я тебе вже від смерті врятував!

Іван залишився знову сам. Думав, думав: «Що тут робити? Піду знову по дружину!»

Ну, тепер він уже знає: сів на летючий килим і полетів. А Кощій поставив варту: раніше була щільна, а тепер ще щільніша. Та що Іванові ця варта, коли він у кожух невидимку одягнувся, то його ніхто не бачить. І пройшов мимо. Пройшов і розпитав:
– Де тут Безсмертний Кощій?

– Він був,– кажуть,– та полетів у інше царство!

Іван до дружини. Забрав її, посадив на килим, сам сів, і полетіли. І їдуть. Знову зустрілися з Безсмертним Кощієм. Кінь його заіржав.

– Чого ти, коню, заіржав?

– Та,– каже кінь,– Іван Знайда знову вкрав твою жінку!

– Пусте! Ми ж поїдемо додому та вирубаємо галявинку, на ній посіємо пшеницю, з тої пшениці наваримо пива, пива нап’ємося, його доженемо і жінку відберемо!

Поїхали додому, вирубали галявинку, посіяли пшеницю, наварили пива, напилися і поїхали. Догнали їх, Кощій жінку відібрав.

– Ну, пам’ятай же: я тебе двічі від смерті врятував. Я б тебе тепер убив, та за твій хліб-сіль прощаю! Але коли вже за третім разом приїдеш – уб’ю!

Лишився Іван сам. Що тепер робити? Думав-думав – на смерть іти! «А, піду знову по дружину!» Сів на летючий килим і полетів. Та варта ще щільніше поставлена. А що Іванові варта, коли в нього є кожух – загорнувся, то його ніхто й не бачить. Пройшов повз варту. Зайшов у місто і питає:

– Де тут Кощій Безсмертний живе?

– А він був,– кажуть,– та полетів у інше місто!

Іван зайшов до дружини і каже:

– Розпитай ти в Кощія, де він взяв такого коня.

– Гаразд, я розпитаю. Тільки йди ти поки що з цього міста, бо він тебе вб’є!

Іван пішов. Кощій приїхав; вона до нього.

– Де,– питає,– ти собі такого коня взяв?

– О, де взяв? Ти гадаєш, що  твій Іван Знайда дістане? Ні, не дістане! У тридев’ятій землі, у тридесятому царстві живе Баба Яга. А у неї сто кобилиць. Хто відпасе тих кобилиць три дні, тому дасть на вибір найкращого жеребця. Але в неї вже всі кілки,– на плоті,– обвішані головами: як не випас хтось три дні, тому голову з пліч та на кілок. Тільки один кілок лишився. Коли піде Іван Знайда коня заробляти, то на тому кілку його голову повісять! Ось Кощій побув трохи і знову поїхав кудись. Іван Знайда знову пішов у місто, розпитав:

– Чи був тут Кощій?

– Був!

– А тепер удома?

– Ні, поїхав кудись!

То Іван до дружини.

Ну, що,– каже,– чи питала?

– Питала!

– Ну, що сказав?

– А сказав,– відповідає,– що за тридев’ять земель, у три-десятому царстві живе Баба Яга. Є у неї сто кобилиць. Хто тих кобилиць випасе три дні, тому дає на вибір найкращого жеребця. Але всі кілки,– на її плоті обвішані головами: хто не випасе три дні, голову з пліч. Тільки один кілок лишився. Коли піде твій Іван Знайда коня зробляти, то на тому кілку його голову і повісять!
Іван думав, думав, що тепер робити? Чи на смерть іти? «Ну, хоч що б там було, а жеребця піду добувати!»

Кинув він і той килим, і кожух і пішов пішки.

Ішов, ішов і приходить до моря. Лежить на березі рак. Узяв Іван кілок.

– Вб’ю зараз цього рака та й з’їм!

А рак каже:

– Гей, Іване Знайдо, не вбивай ти мене! Відколупни з мене лушпинку і візьми в кишеню. Коли я тобі потрібний буду, то ти вогнику висічи і лушпинку припечи, я до тебе і з’явлюся – я тобі знадоблюся! А кілком цим візьми та зіпхни мене назад у воду!

Іван зіпхнув рака у воду, той поплив. Лишився Іван голодний. Зайшов у ліс на дереві тутукають дятли. Він подумав: «Полізу заберу цих дятлів та й з’їм!»

А тут летить старий дятел.

Гей, Іване Знайдо, не губи моїх діток! Ти в мене вирви пір’ячко і поклади в кишеню! Коли я тобі потрібний буду, ти висічи вогнику, моє пір’я припечи. То я до тебе з’явлюся,– я тобі згоджуся.

Пішов Іван, знову не ївши. Ішов, ішов – повзе мурашка через дорогу.

– Візьму я кілок і вб’ю цю мураху, та й буде що їсти! Мураха каже:

Не вбивай ти мене, Іване Знайдо! Ти в мене вирви лусочку і поклади в кишеню! Коли я тобі потрібний буду, ти висічи вогника і припечи мою лусочку. Я тобі двічі в пригоді стану!

Знову Іван голодний пішов. Уже він приходить до тої Баби Яги, куди йшов, будить її:

– Добрий день, бабусю!

А, Іване Знайдо, добрий день! Чого прийшов?

– Та ж жеребця заробити!

– Чудово. Я таких людей чекаю давно! Якщо ти в мене три дні випасеш кобилиць, віддам жеребця на вибір.

Одразу йому вечерю приготувала, нагодувала, ліжко постелила, ліг він спати. Назавтра вона встала, піч затопила, обід приготувала, млинців напекла, у кошик поклала і будить його:

– Вставай, Іване Знайдо, пора кобилиць гнати в поле! Він устав, умився, кошик на плечі, сів на кобилицю і погнав табун у чисте поле. Пасе коней до полудня. Захотілося йому пополуднувати. Він кошик відкрив і млинці з’їв. Як з’їв, одразу і заснув. Бо вони, млинці,– сонні. Вони ж, кобилиці, й поховалися.

Приходить Баба Яга до нього і будить його:
– Іване Знайдо, ти що, моїх кобилиць прогавив? Га? Ну й конюх! Оце-то напас!

Думав він, думав: що робити? Де шукати? Думав він, думав.

Казали і той, і той, що я тобі стану в пригоді. І згадав він про вовка. Ось він вогник висік, припік вовчу шерсть, шкутильгає вовк до нього.

– Про що ти мене, Іване Знайдо, просиш?

– Ось пас кобилиць, та не знаю, де вони поділися?

– Дарма,– каже,– це ж уже в тебе в кишені! Тепер вони сховалися в море, то їх рак вижене! А другий день пастимеш, вони сховаються на дереві, то тоді дятел вижене. А третій день ховатимуться в землі, то тоді мураха вижене! Ну бувай на тому!

Досі вовк йому служив, тепер уже не буде! Ось тоді Іван вийняв ракову лушпину й припік. Повзе рак до нього.

– А що, Іване Знайдо, що б ти тепер робив, якби мене вбив? Я казав, що стану тобі в пригоді! Так воно і є! Ти йди, стань там і там, а я піду в море, зберу всю свою силу – і вижену їх. А ти стій та лічи! Як останню порахуєш, то мерщій сідай на неї і жени додому!

Іван так і зробив. Приганяє кобилиць. Баба Яга стоїть на воротах і ніби радіє: от конюх, так конюх, молодець! Тепер вона на кобилиць злиться. То ж усі її дочки! Взяла металевого прута і пішла їх бити.

– А,– каже,– кляті дівки, ви з ним знюхалися, від нього не поховалися!

І набила їх. Потім вечерю йому приготувала, він повечеряв і ліг спати. Баба Яга стала вдосвіта, піч затопила, млинців напекла, поклала в кошик і будить його:

– Встань, Іване Знайдо, вже час кобилиць гнати в поле!

Він устав, умився, кошик за плечі – і погнав табун у чисте поле. Пасе він їх до полудня. Захотілося йому пополуднувати. Він кошик відкрив і з’їв млинці. Як тільки ті млинці з’їв, так і заснув. Приходить бабця знову до нього, будить його:

– Встань, Іване Знайдо!

Він прокинувся.

– А де моїх кобилиць прогавив? От конюх!

А він уже осмілів, то він на неї цитькнув.
– Що ти,– каже,– Бабо Яго! Що ти мені дорікаєш – вдень не пасеш! Нехай ходять, де хочуть. Якщо ввечері не прижену, тоді я винен буду!

– Ну, добре, знайду я тебе і ввечері!

Тепер він висік вогнику, припік пір’я. Летить дятел до нього:

А що, Іване Знайдо, що б ти робив тепер, якби моїх діток з’їв? Ти б тепер сам загинув! А я ось тепер прислужуся тобі. Ну, йди ж ти стань ось там і там, а я зберу свою силу – я їх повиганяю!

Іван і став там за його порадою. А дятел зібрав свою силу. Як почав їх дзьобати, почав довбати – падали вони, падали, нікуди їм уже подітися! Почали вистрибувати. Вони по дуплах ховалися. А він підраховує. Дорахував до останньої і погнав додому. Це вже два дні пропас. Приганяє табун додому, Баба Яга стоїть на воротах.

– От молодець конюх! Два дні пропас! Ще день пропасеш – одержиш жеребця!

А на кобилиць сердиться, що не сховалися від нього. Взяла металевого прута і давай їх шмагати. Тоді приготувала йому вечерю, він повечеряв і ліг спати. Баба Яга встала вдосвіта, піч затопила, млинців напекла, у кошик наклала і будить його:

– Вставай, Іване Знайдо, пора кобилиць гнати в поле!

Він устав, умився, кошик на плечі, сів на кобилу і погнав табун у чисте поле. Пасе кобилиць до полудня. Захотілося йому полуднувати. Він кошик відкрив, з’їв млинці. Як тільки з’їв, так і заснув. Тільки він заснув, Баба Яга приходить до нього знову. І будить його:

– Іване Знайдо!

Він як підхопиться!

– А де ти моїх кобилиць подів? Я на тебе сподіваюся, а їх нема?

А він на неї:

– Чого ти мені дорікаєш – удень вони самі пасуться, аби до вечора я пригнав їх! Якщо ввечері не прижену, тоді я буду винний!

– Ну, гаразд, ввечері побачимо!

Баба Яга вже не сподівалася, що він знайде їх. Вона знає, де кобилиці. Іван узяв висік вогника, припік лусочку мурашину. Повзе мураха до нього.

– А що, Іване Знайдо, що б ти тепер робив, якби мене з’їв? Ти 6 тепер сам пропав! Я ж казала, що прислужуся тобі. Ну, йди ж стань ти ось там і там, я зберу свою силу і їх повиганяю. А ти стій і лічи.

Він пішов і став. Мураха зібрала свою силу і вигнала їх з-під землі. Він дорахував до останньої і погнав табун додому – там Баба Яга в очі йому ніби радіє.

– Ну, Іване Знайдо, молодець! Три дні пропас! Завтра жеребця одержиш!

А сама сердиться на кобилиць. Узяла залізного прута і давай їх шмагати. Потім йому вечерю приготувала, він повечеряв і ліг спати. На ранок устав, умився. А вона просить уже його:

– Іване Знайдо, служив ти мені добре три дні, пропас моїх кобилиць – зроби послугу мені: розсій коробочку маку!

То він і подумав: «Не таку службу служив! Ця служба за іграшки!» Взяв цю коробочку маку і посіяв. А вона каже:

– Та розсіяти я й сама розсіяла 6, а ось як його зібрати, щоб знову повна коробочка була?

Тепер він розізлився:

– Що таке? Загадувала розсіяти, а тепер збирати треба!

– Ні, я не буду чекати, поки він виросте, збери зараз! А не збереш – не одержиш жеребця!

Тепер він думав, думав:

«Скільки служив, і ось тобі – не одержиш жеребця!» І згадав він про мураху: «Вона ж казала, що двічі стане мені в пригоді!» Висік вогника, припік мурашину лусочку. Мураха до нього:

– А що, Іване Знайдо, що б ти тепер робив, якби мене з’їв? Ти б тепер сам загинув!

Постав ти цю коробочку посеред галявини, а я зберу всю свою силу.

Він поставив цю коробочку, мурахи як поповзли, то вмить зібрали – повна коробочка. Приносить він коробочку до неї.

– На тобі, Бабо Яго!

Ну, день минув, треба ночувати. Він заночував. А була в неї служниця. А та служниця знала все-все, що баба відібрала силу в усіх жеребців та віддала одному. Той кінь такий сильний, що не може силу втримати, то лежить під яслами.

– Не бери ти найгарнішого, а візьми ти найпрудкішого, що під яслами! – каже служниця.

Наступного дня Іван устав, умився. Приходить Баба Яга.

– Ну, Іване Знайдо, вже час жеребця вибирати!

Пішли вибирати. Вже як йому було сказано, то пішов одразу просто до того негарного, що лежить під яслами. Кінь хоп-хоп – піднявся і  встав. Іван Знайда його за гриву взяв і потягнув за собою. Інші коні такі гарні, гарцюють, що аж танцюють. А він тягне того негарного. А Бабі Язі не хочеться, щоб Іван цього коня брав!

– Ех,– каже,– Іван Знайдо, ти в мене був добрим конюхом, добре пас коней, а береш негарного! Ти візьми ось цього, он як витанцьовує!

– Е,– каже,– я, бабусю, який сам чоловік, такого і коня беру! Візьму доброго, то він мене  скине і кудись забіжить! Домовлено ж на вибір!

От вивів він його. Кінь каже:

– Ну, сідай на мене!

Іван сів і поїхав. Приїжджає до міста на Скляній горі, і розпитує:

– Чи вдома Безсмертний Кощій?

– Ні,– кажуть,– він був, та кудись поїхав!

Іван Знайда взяв дружину, сам сів на коня, її посадив і поїхав звідти. Їхав-їхав, їхав-їхав, зустрічається з Безсмертним Кощієм. Тут кінь і заіржав. Кощій питає:

– Чого ти, коню, заіржав?

– Бо,– каже кінь,– твою жінку вкрав Іван Знайда!

– О! То ти цього злякався? Ми ж поїдемо додому, та вирубаємо галявинку, та посіємо пшеницю, з тої пшениці наваримо пива, того пива нап’ємося, Івана доженемо й жінку відберемо.

Кінь каже:

– Ні, господарю, ми тепер жінку вже не відберемо!

– Як так не відберемо?

– А так,– каже кінь,– він уже заробив жеребця. Тепер ми вже не відберемо в нього жінку.

Ніколи Кощію вже їхати додому, та вирубувати галявинку, та сіяти пшеницю, та варити пиво – повернув за Іваном.

Кінь Іванів іде тихою ходою, а Кощія летить – піт піною кривавою, ніяк не дожене. Кінь з конем говорить:

– Чого ти доганяєш мене? Хочеш битися зі мною чи хочеш їхати з Іваном Знайдою?

– Ні, брате, як же мені з тобою битися – я тобі нерівня!

– А якщо хочеш з Іваном Знайдою їхати, то ти свого господаря підніми під хмари та й скинь його з себе – хай він удариться об сиру землю, об білий камінь, нехай він розсиплеться дрібніше за мак!

– Ох, мені шкода,– каже,– свого господаря: він добре мене годував!

– Нічого, тепер тебе Іван Знайда годуватиме!

Кінь підняв Кощія під хмари і скинув його з себе. Кощій ударився об сиру землю, об білий камінь – розсипався дрібніше за чорний мак! А Іван Знайда поїхав далі з дружиною. Тільки невідомо, куди він поїхав: чи в Скляні гори, чи до батька з матір’ю. Я був за Києвом і питав, та не допитався.

 

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Білоруські народні казки”
Видавництво “Веселка”, м. Київ, 1987р.
Упорядкування – Григорій Півторак.
Ілюстрації – Катерина Штанко

Залишити коментар