Скнара

Езопові байки (переказ Цімікалі П.)

Був собі колись один чоловік. Мав широкі
лани, пасовиська, сади й виноградники,
багато будинків, але жив самотньо. І над усе
на світі любив гроші.

Одного разу, обійшовши свої володіння, він
подумав:

– Розкидане моє багатство по всіх усюдах,
не можу його оком обняти, то й радості з
нього не маю. От коли б замість цього
господарства було в мене золото, я б його
тримав завжди при собі, тоді б уже мої очі
натішилися.

Та й продав чоловік всі будинки, крім
одного, найбільшого, в якому сам мешкав.
Купив собі зливок золота, приніс додому,
замкнув у скриню і почувся щасливим.
Відтоді щоранку, вставши з постелі, і
щовечора, облягаючись, діставав своє золото
й довго милувався ним.

Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в
будинок залізли злодії й украли золото.
Скочив переляканий чоловік з постелі й
кинувся [152] до скрині. Побачивши блиск
важкого зливка, заспокоївся. А скоро
подумав:

« Сон може й справдитись, всякого буває!
Дивись, і потягнуть у мене скарб. Треба його
сховати десь-інде, безпечніше, де ні руки
людські не дістануть, ні око не вздрить…
Але де?»

Довго він сидів, отак міркуючи, і думка
його снувала від одного кутка будинку до
іншого, від вогнища до порога. Нараз очі
йому спалахнули.

– В саду! – прошепотів.- Там надійніше! Там
ніхто не здогадається шукати.

І, взявши золото й лопату, подався в сад.
Вибрав у закутку під густим деревом місце,
викопав яму й поклав туди скарб. Сховав
добре, але заодно закопав у землю і розум
свій, і душу.

Позначив собі схованку і, заспокоєний,
вернувся до хати.

«Тепер злодії мені не страшні»,- подумав і
ліг спати.

Але тільки засіріло надворі – прокинувся
чоловік. Захотілося йому глянути на своє
багатство. Хутко побіг він у сад, розкопав
яму, дістав зливок, погладив його ніжно,
подивився якусь часинку та й поклав назад.
Відтоді так [153]і повелося: щоранку йде
щасливець у сад і милується золотом.

Неподалік саду стояв будинок. Якось
уранці майстер лагодив на ньому дах.
Багатій того не помітив. А майстер добре
бачив, як він видобув з землі щось блискуче,
довгенько дивився на нього, а тоді закопав
знову.

«Е,- думає майстер,- он де хова багатій свій
скарб! Ну, почекай!»

Вночі переліз він через огорожу,
пробрався нишком до того місця, знайшов
схованку й викопав зливок.

А вранці багатій розгріб яму – нема золота!
Перелякався, розкопав ще трохи – нема.
Глибше розкопав – нічогісінько! Немов скарб
став незримий!

– Ой лишенько! – вигукнув.- Яке ж бо лихо
мене спіткало! Все життя своє вклав я в той
зливок, і ось маєш! Пропало все! Що ж тепер
мені буде?

Та й заплакав, заголосив із розпуки.

Сусід багатія, минаючи його господу, почув
лемент.

«Що б то могло старому статися? Дай-но
подивлюся».

Зайшов у сад, побачив хазяїна й питає: [154]

– Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?

– Ох,- відповідає той,- не питай. Украли моє
золото, що я тут сховав. Те золото, до якого я
приходив щоранку, діставав з землі й тішив
ним своє серце. Ой, пропало моє золото… Що
тепер мені буде? Не жити мені, як його не
бачитиму. -**

Та й знову заридав-заголосив.

– Не плач і не сумуй, друже,- сказав сусід.-
Бо хоч і мав ти золото, насправді не мав
нічого. Ніякої користі воно тобі не давало.
Тільки б дивився та дивився… То візьми
якийсь камінь, поклади в яму і скажи собі, що
то золото. І буде тобі добре, як перше.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 

Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: