TOU

Скупий Джульфа і плішивий

Азербайджанські народні казки

Хтось був, когось не було, жив колись плішивий ткач, якого звали Джульфа. Був цей ткач такий скупий, що пошкодував би дати людині копійку або шмат хліба. Була у Джульфи жінка, яку звали Фатьма. Людина вона добра, щедра, милосердна.
У тому місті, де жив ткач із жінкою, був собі хлопчик-сирота. Звали його Теймуром. Теймурового батька свого часу знали всі, бо робив він людям завжди добро. Фатьма змалку осиротіла. Теймурів батько дав їй притулок, доглядав дівчинку, як рідну дочку.
Минали роки, Фатьма підросла. Джульфа посватався до неї. Теймурів батько підготував для Фатьми посаг, видав її заміж, як рідну дочку.
Сталося так, що вмер Теймурів батько, потім вмерла мати. Теймур залишився круглим сиротою. Не було в Теймура близької рідні, яка б піклувалася про нього. Нікого він не знав, окрім Фатьми. Він мав Фатьму за сестру і тому часто навідувався до неї.
Ткач був дуже невдоволений, що Теймур ходив до них. Він завжди сердився, бурчав. І все тому, що Фатьма, коли приходив Теймур, годувала хлопця.
Нікому було доглядати Теймура, на голові в нього з’явиласяплішина. Усі звали Теймура не інакше як плішивий. У Фатьми душа боліла за нього. Вона знаходила його на вулиці, приводила в хату, коли Джульфи не було дома, вмивала хлопчика, чистила йому одяг.
Якось Теймур дуже зголоднів. «Піду до сестри,— надумав він,— попрошу в неї кусень хліба». Прийшов, бачить: ткач дома, готує тканину на шаровари. Не зайшов Теймур у хату, став на порозі.
Джульфа, тільки-но побачив Теймура, одразу скривився. А Фатьма стала думати, як би нагодувати хлопчика, щоб чоловік нічого не сказав. Думала вона, думала, нарешті придумала:
— Теймуре, побався з малим, поки я сходжу до сусідки. Повернуся, дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
— Г аразд.
Ткач, почувши жінчині слова, зиркнув спідлоба:
— Не треба. Поклади дитину в колиску, прив’яжи мотузку до колиски, а другий кінець прив’яжи до моєї руки. Коли я працюю, рука моя рухається то в один бік, то в інший, колиска похитається, і дитина засне.
— Гаразд,— сказала Фатьма.
Поклала вона дитину в колиску. Принесла довгу мотузку. Прив’язала один кінець до колиски, а другий — до чоловікової руки. Почав ткати ткач, і загойдалася колиска.
Побачила Фатьма, що нічого в неї не вийшло, і сказала:
— Теймуре, там є трохи необдертого рису, я його висиплю на даху сушити, ти полізь, доглянь його, щоб горобці та кури не подзьобали. А потім я тобі дам поїсти.
Теймур відповів:
— Добре, посиджу.
А Джульфа каже сердито:
— Не треба. Іди краще та принеси бамбукову тичку, просунь її у димар, а нижній кінець прив’яжи вірьовкою до другої руки. Обидві мої руки рухаються то в один бік, то в інший, коли я пряду. Тичка захитається, і горобці та кури й близько не підступлять до зерна.
Нічого не вдієш. Пішла Фать-ма, принесла довжелезну бамбукову тичку. Просунула її в димар, а нижній кінець прив’язала мотузкою до другої чоловікової руки. Почав прясти ткач і зарухалася тичка.
Побачила Фатьма: і тут у неї нічого не вийшло. Але все-таки вирішила будь-що нагодувати хлопчика. Подумала трохи та й каже:
— Теймуре, тут є трохи сметани, вона ось-ось скисне.
А мені ніколи. Я наллю її в масничку, а ти сколоти масло. Тільки-но сколотиш, дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
— Гаразд, зараз сколочу.
Джульфі вже зовсім увірвався терпець, і він крикнув:
— Не треба! Встань, злий сметану в масничку, а масничку прив’яжи до моєї спини. Я й так, коли працюю, згинаюсь і розгинаюсь. До вечора масло сколочу.
Фатьма сказала:
— Г аразд.
Вона злила сметану в масничку. Прив’язала масничку до чоловікової спини. Став прясти ткач, загойдалася колиска, зарухалася тичка, захиталася масничка.
Побачила Фатьма, що знову нічого не вийшло, та й каже:
— Теймуре, заміси трохи глини, треба обмазати вогнище. Потім дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
— Гаразд, замішу.
Джульфа зовсім розлютував:
— Ах ти, дочко лиходія, ти що, збиткуєшся з мене? Принеси сюди пригорщ глини та глек води. Сип глину мені під ноги, полий її водою. І так, коли працюю, піднімаю одну, опускаю другу ногу. Я тобі скільки захочеш глини замішу.
Фатьма мовила:
— Г аразд.
Принесла вона пригорщ глини та глек води. Висипала глину, налила води під чоловікові ноги. Став ткати ткач, загойдалася колиска, зарухалася тичка, захиталася масничка, почала міситися глина. Бачить Фатьма: чоловік трохи не лусне зі злості. Скаже хоч одне слово — поб’є її. Замовкла жінка.

Та й Теймур відчув: не зможе Фатьма дати йому шмат хліба. Не став він більше чекати, пішов на вулицю.
Іде Теймур, а сам думає: «Ет, добре було б провчити цього скнару-ткача».
Подався Теймур на базар. Ще не дійшов до нього, бачить: люди йдуть у ту сторону, звідки сонце сходить. Теймур побіг за юрмою, став розпитувати людей:
— Куди це всі так поспішають?
Ніхто йому не відповів. Нарешті Теймур зустрів Алі, сусідського хлопця, і спитав у нього. Той сказав, що падишах виходив до фортечної брами, а коли повертався, загубив камінь з персня. Тепер він наказав оповісникам оголосити, що хто знайде дорогоцінний камінь, той отримає стільки золота, скільки сам важить.
Теймур та Алі теж заходилися шукати камінець, який випав з персня. Зрештою люди розійшлися, хто куди, ніхто того камінця не знайшов. Алі сказав Теймурові:
— Ходімо й ми.
А Теймур відповів:
— Ні, я ще пошукаю.
Шукає він, шукає, а сам думає: треба ще пошукати на узбіччі. Пішов він на узбіччі шукати. Походив трохи, глядь — зблиснуло щось на землі. Придивився: коштовний камінець. Узяв його в руку й побіг чимдуж до падишахського палацу.
Біля брами його зупинив стражник.
— Ти куди, плішивий?
Теймур відповів:
— Відчиняй браму, я знайшов камінь з персня.
Стражникові заманулося видурити камінець у Теймура. Він спитав:
— Де камінь? Дай-но, я гляну.
Теймур відповів:
— А мені не треба, щоб ти його дивився.
Стражник попросив:
— Гей, плішивий, віддай камінець мені. А я тобі що захочеш дам.
А Теймур каже:
— Ні, я сам його віднесу падишахові.
Стражник сказав погрозливо:
— А я тебе не пущу.
А Теймур йому:
— Краще не знущайся з мене, бо так закричу, що шах сюди сам прийде. Не чіпай мене, пропусти.
Стражник побачив, що нелегко обдурити плішивого, і пропустив його. Теймур побіг, думав, що попаде одразу до падишаха. Але біля внутрішніх воріт його зупинив другий стражник.
— Стій! Хто ти? Що тобі треба?
Теймур пояснив:
— Я знайшов камінь, який випав з шахового персня.
І цей стражник спробував відібрати у Теймура камінець.
Теймур попередив:
— Пусти мене, бо закричу так, іцо падишах сам сюди вийде.
Стражник зрозумів, що жарти з цим плішивим кепські, отож сказав йому:
— Постій тут, а я піду та скажу шахові.
Невдовзі стражник повернувся і сказав, щоб Теймур ішов услід за ним. Стражник привів хлопця в покої візира. Візир глянув і очам не повірив: плішивий хлопець таки знайшов камінець! «Як відібрати в нього цей камінець?» — подумав візир. Став він думати та гадати, як це зробити.
— Ти, хлопчику, що за цей камінь хочеш? — почав він здалеку.
Теймур відповів:
— Нічого.
Візир перепитав:
— Як це нічого? Яке в тебе діло до мене?
Теймур відповів:
— У мене немає ніякого діла до тебе.
Візир знову питає:
— А до кого в тебе є діло?
Теймур відповів:
— До падишаха.
Візир не вгавав:
— А ти хто такий? Яке в тебе може бути діло до пади¬шаха?
Теймур сказав:
— Ти мене краще пусти до падишаха, а яке діло — потім довідаєшся.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – В. Ціпка
Видавництво: “Веселка”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: