Скиглій

Смітникар об’їжджав усі будинки зі своїм конем з візком і збирав відходи . Він був у чудовому настрої і співав пісеньку:

Як завжди, з моєю конячкою
До вас ми сьогодні прийшли.
Що, господині милі,
сьогодні мені віддасьте?
Від картоплі лушпиння
І від яблука шкірки?
Все кладіть мені у візок,
Де-небудь не кидайте!
Від картоплі лушпиння
І від яблук шкірки,
Щоб навколо було чисто
Все з собою заберу.

— Ой, — сказала одна господиня, яка чекала на порозі. — Ви знову так гарно співаєте! Як би мені хотілося, щоб і мій чоловік теж хоч іноді співав мені пісеньки, та хіба від нього дочекаєшся!
– Ваш чоловік ніколи не співає? — здивувався смітникар.
— Ніколи, — зітхнула господиня. — І скажу вам ще дещо по секрету.
Вона притягнула смітникаря ближче і сказала пошепки йому на вухо:
— Мій чоловік — скиглій.
– Хто ваш чоловік? — перепитав смітникар.
– Т-с-с, – шикнула господиня. – Нікому не розповідайте. Він — скиглій!
— А що таке «скиглій»? — запитав смітникар.
— Ви не знаєте, хто такі скиглії? Скиглії — це такі незадоволені люди, які постійно скаржаться, і бурчать, і ниють, і буркотять, , і лаються, і кричать, і голосять.
— Так-так, — сказав смітникар. — І багато таких скигліїв у вас у місті?
– Багато? – Здивувалася господиня. – Що значить багато? Тисячі, десятки тисяч, та ви добре прислухайтеся.
Двірник прислухався — і що він почув? З усіх боків до нього долинали скарги і бурчання скигліїв. Великих скигліїв і маленьких скигліїв. Скигліїв-тат, скигліїв-мам і скигліїв-діточок. Вони буркотіли і лаялися. Хникали і голосили. Так, якщо добре прислухатися, то скигліїв можна почути завжди. Вони хочуть:

не ходити до школи,
не ходити на роботу,
інше життя,
більше вихідних,
тиждень в Туреччині,
ніколи не їсти шпинат,
нову машину.

І ще цілу купу всього, чого їм хотілося, і купу всього, чого їм не хотілося.
— Господи,— сплеснув руками смітникар, коли все це почув,— як же я радий, що я не скиглій. Ну що ж, візок мій повний, поїду я додому.