Сліпа лань

. Читати українською онлайн.

Жила собі колись одна олениця — власне, то була лань, — котра мала двійко дитинчат-близнюків, що серед ланей трапляється вельми рідко. Одне з дитинчат з’їла дика кішка, тож у матері залишилася тільки донечка. Інші лані дуже любили малу й завжди лагідно лоскотали їй боки.

Матір щоранку, щойно благослов­лялося на світ, наказувала маленькій лані повторювати заповіді всього оле­нячого роду. А йшлося в тих заповідях про таке:

1. Перш ніж їсти листя, треба добре його обнюхати, бо деяке листя отруйне.

2. Перш ніж спуститися до водопою, треба добре обдивитися річку та постояти якийсь час нерухомо, щоб упевнитися, що там немає крокодилів.

3. Кожні півгодини треба високо здіймати голову та нюхати повітря, щоб учути запах ягуара.

4. Коли їси траву, треба уважно дивитися, щоб упильнувати змію.

Це такий собі «Отче наш» усіх малюків оленячого роду. Коли маленька лань вивчила заповіді напам’ять, матір дозволила їй гуляти самій.

Аж якось надвечір, коли маленька лань блукала сельвою, смакуючи ніжним листям, в дуплі гнилого дерева вона зненацька уздріла безліч висячих гронами кульок. Вони були чорні, наче класна дошка.

«Що б то могло бути?» Маленькій лані стало трохи лячно, та вона полюбляла пустувати, тож, буцнувши головою кульки, кинулася навтьоки.

А коли озирнулася, то побачила, що кульки луснули і з них заструміли краплі. А ще повилазила сила-силенна золотавих тонкостанних мушок, що заметушилися біля кульок.

Лань наблизилася, і мушки її не покусали. Тоді сторожко, дуже сторожко лань покуштувала одну з крапель кінчиком язика і вдоволено облизнулася: то був мед, і до того ж смачний-пресмачний, бо чорні кульки насправді були стільниками, що належали невеличким бджілкам, які не мали жала. Є на світі такі бджоли.

За пару хвилин лань з’їла весь мед і, не тямлячись од радості, побігла до матері, щоб розповісти їй про цю пригоду. Але матір насварила її.

— Будь обережною з дуплами, де мешкають бджоли, — мовила вона. — Мед, звісно, смачний, але видобувати його небезпечно. Ніколи не займай бджолиного кубла.

А маленька лань радісно вигукнула:

— Але ж вони не кусючі, мамо! Ґедзі та блощиці кусаються, а бджоли — ні.

— Ти помиляєшся, доню, — правила своєї матір. — Сьогодні тобі просто пощастило. Існують дуже злі бджоли та оси. Пильнуй, доню, інакше ти завдаси мені великого горя.

— Гаразд, мамо! Гаразд, — відказала маленька лань. Та вже наступного ранку вона подалася до сельви прокладеною людьми стежиною, сподіваючись швидко розшукати бджолині кубла.

Нарешті вона знайшла одне таке кубло. Цього разу бджоли були темні з жовтою смужкою на талії — вони сновигали ззовні. Та й кубло виглядало інакше. Однак маленька лань вирішила, що, оскільки ці бджоли більші за попередніх, то й їхній мед має бути смачнішим.

Вона пригадала материну пораду, але подумала, що мама перебільшує, бо матері маленьких ланей завжди все перебільшують. І лань щосили буцнула кубло.

Краще б вона цього не робила! В ту ж мить із кубла вилетіли сотні ос, тисячі ос, які напосіли на лань і жалили все її тіло — голову, живіт, хвіст, але найгірше було те, що своїми жалами вони впивалися їй просто в очі. Понад десяток ос жалили її в очі.

Волаючи від несамовитого болю, маленька лань зірвалася з місця й побігла; вона бігла, аж поки спинилася, не бачачи перед собою нічого: вона осліпла, зовсім осліпла.

Повіки в лані страшенно набрякли, вона геть нічого не бачила. Маленька лань заклякла на місці, тремтячи від болю та страху, і тільки відчайдушно скімлила:

— Мамо!.. Мамо!..

Нарешті матір, яка вже пішла шукати дочку, оскільки та дуже спізнилася, знайшла її і також впала у розпач, бо ма­ленька лань осліпла. Матір повільно — крок за кроком — повела дочку додому, а та похилила голівку на материну шию, і всі звірі, що траплялися їм по дорозі, підходили й зазира­ли в невидющі очі маленької лані.

Матір не знала, що вдіяти. Та, хоча вона не мала ліків, проте пам’ятала, що в селищі за лісом мешкає один чоловік, у котрого було чимало ліків. Той чоловік був мисливцем і з-поміж іншої звіроти часом полював ланей, та все ж він був доброю людиною.

Матір боялася вести дочку до чоловіка, котрий полював ланей, однак із відчаю таки наважилася. Проте спершу надумала піти по рекомендаційного листа до мурахоїда, котрий приятелював із тим чоловіком.

Відтак, залишивши дочку в надійному сховку, лань побігла через усю сельву, дивом уникнувши дорогою ягуарових пазурів. А коли нарешті дісталася до оселі свого друга, то так втомилася, що не могла зробити більше ані кроку.

Тим другом, як уже мовилося, був мурахоїд — один із тих невеличких мурахоїдів, жовту шкурку яких прикрашає чорна майка, що тримається на двох лямках. Хвіст у них дуже чіпкий, адже живуть вони на деревах і чіпляються хвостом за гілля.

Як мурахоїд і мисливець зробилися добрими приятеля­ми? Ніхто в сельві цього не знав, але колись ми ще почує­мо про причину їхньої дружби.

Отже бідолашна матір прибігла до оселі мурахоїда.

— Тук! Тук! Тук! — постукала захекана лань.

— Хто там? — озвався мурахоїд.

— Це я, лань!

— Гаразд! А чого вам треба, пані лань?

— Я прийшла попросити, аби ви дали мені рекомен­да­ційного листа до мисливця. Моя дочка, маленька лань, осліпла.

— Маленька лань? — перепитав мурахоїд. — Вона добре створіння. Якщо йдеться про неї, я дам те, що вам потрібно. Писати нічого не варто… Покажіть йому це, і він вислухає вас.

І мурахоїд підчепив кінчиком хвоста й простягнув лані суху, зовсім суху зміїну голову з досі отруйними зубами.

— Покажіть йому це, — мовив мурахоїд. — Цього достатньо.

— Дякую, пане мурахоїде, — відказала зраділа лань. — Ви теж добре створіння.

І вона побігла геть, бо невдовзі світанок мав заступити ніч.

Забігши додому, лань прихопила дочку, яка не припиняла стогнати, і вдвох вони дісталися до селища, де мусили дибати дуже повільно, притискаючись до хатин, щоб їх не учули собаки.

Нарешті лані опинилися перед оселею мисливця.

— Тук! Тук! Тук! — загупотіли вони в двері.

— Хто там? — озвався зсередини людський голос.

— Це ми, лані!.. Ми принесли зміїну голову!

Матір квапливо проказала це, щоб чоловік зрозумів, що вони друзі мурахоїда.

— Он як! — чоловік прочинив двері. — А що сталося?

— Ми прийшли, аби ви вилікували мою дочку, маленьку лань, — вона осліпла.

І матір переповіла мисливцю всю пригоду з бджолами.

— Хм!.. Що ж, подивимося, що там у цієї панянки, — мовив мисливець. Він повернувся в дім, а тоді вийшов знову з високим стільцем і посадив на нього маленьку лань, аби, не надто нахиляючись, добре розгледіти її очі. Чоловік вдивлявся в них зблизька крізь якесь велике кругле скло, а матір-лань підсвічувала йому, почепивши на шию ліхтар.

— Пусте, — проказав нарешті мисливець, допомагаючи маленькій лані злізти зі стільця. — Однак треба набратися терпіння. Кожного вечора прикладайте їй до очей цю мазь і тримайте її двадцять днів у темряві. А тоді почепіть їй ці жовті окуляри, і вона одужає.

— Щиро дякую, мисливцю! — зраділа вдячна матір. — Скільки я вам винна?

— Нічого, — посміхнувся мисливець. — Тільки стережіться собак, бо тут неподалік живе чоловік, котрий тримає хортів, навчених переслідувати оленів.

Лані дуже перелякалися; вони ступали, ледь торкаючись землі, й раз по раз зупинялися. Та попри це собаки вчули їх і з півмилі гналися за ними вглиб сельви. Лані мчали широкою просікою, і маленька лань весь час мекала.

Лікування тривало за приписом мисливця. І одна лише матір знала, чого їй коштувало впродовж довгих двадцяти днів утримувати маленьку лань у дуплі величезного дерева. Там було темно-претемно. Нарешті одного ранку матір відсунула головою віття, яким затуляла дупло, і маленька лань у жовтих окулярах вибігла назовні й скрикнула:

— Я все бачу, мамо! Я все бачу!

І матір, прихилившись головою до якоїсь гілки, плакала від радості, що її дочка одужала.

Маленька лань повністю вилікувалася. Та хоч якою здоровою та щасливою вона почувалася, одна таємна думка змушувала її сумувати. А таємна думка була така: маленька лань будь-що хотіла віддячити чоловікові, котрий так добре повівся з нею, але не знала, як це зробити.

Аж раптом якогось дня їй нарешті сяйнула одна догадка. Вона стала блукати біля затонів та боліт, шукаючи пір’я ча­пель, щоб віднести його мисливцю. А мисливець також час від часу згадував маленьку сліпу лань, яку колись вилікував.

І ось одного дощового вечора чоловік щось читав у своїй кімнаті; він був у доброму гуморі, бо щойно полагодив стріху, і вона більше не протікала; отож він щось читав, коли зненацька почув, що в двері хтось стукає. Чоловік прочинив двері і побачив на порозі маленьку лань, котра тримала в зубах пук мокрого чаплиного пір’я.

Чоловік засміявся, і маленька лань соромливо пішла геть, бо вирішила, що мисливець сміється з її жалюгідного подарунка. Потім вона познаходила інше пір’я — велике, сухе та чисте і за тиждень знову прийшла до мисливця; чоловік, котрий минулого разу засміявся, бо його серце переповнювала ніжність, тепер не сміявся, адже маленька лань не розуміла його сміху. Натомість він дав їй змащену медом цукрову тростину, яку маленька лань з’їла, не тямлячись од радості.

Відтоді маленька лань і мисливець зробилися добрими друзями. Вона завжди приносила йому пір’я чаплі, що коштує купу грошей, і годинами балакала з чоловіком. А той завжди ставив на стіл полив’яний дзбан із медом і підсував своїй приятельці високий стілець. Іноді він пригощав її сигарами, які ланям дуже смакують і не завдають жодної шкоди. Вони подовгу сиділи так, дивлячись на домашнє вогнище, бо чоловік мав грубку й підкидав у неї хмиз, а тим часом знадвору вітер та дощ стрясали стріху.

Маленька лань боялася собак, тож приходила до мисливця лише непогідними вечорами. І коли сутеніло й починало дощити, мисливець ставив на стіл дзбан із медом і клав серветку, а тоді пив каву й щось читав, чекаючи, коли почується таке знайоме «тук-тук» його приятельки лані.

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Рейтинг: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар