TOU

Сліпий змій

Болгарські народні казки

Жив колись коваль. Добре йому жилося зі своєю жінкою та синочком. Молоток коваля дзвенів з ранку до вечора, а синочок все біля батька крутився — ремеслу навчався. Навіть викував собі залізний ножик. Але незабаром щастю коваля прийшов кінець. Захворіла його жінка і померла. Коваль одружився з іншою, і народилося в них багато дітей. Своїх дітей мачуха любила, а на пасинка дивилася косо і щодня говорила чоловікові:

— Прожени його з дому, поки він ще не підріс. Виросте, стане працювати в кузні і в братиків хліб забере: бачиш, які у нього вмілі руки.

Все село йому замовлятиме серпи та сокири, а братам голодувати доведеться.

— Куди ж я його діну? — питає коваль.

— Відведи до лісу, де водяться вовки, прив’яжи до дерева і залиши там.

— Ні, цього я не робитиму! — відповів коваль.

Але жінка коваля не заспокоїлася. Покликала вона потай від чоловіка його помічника і вмовила відвести хлопчика до лісу.

— Я тебе щедро нагороджу – сказала вона.

Той відвів хлопчика в дрімучий ліс, витяг з сумки мотузку і почав її розмотувати. Хлопчик дивився на нього, дивився та й питає:

— Навіщо тобі, дядечку, та мотузка? Помічник батька у всьому йому зізнався.

— Якщо ти добра людина і є в твоїм серці жалість, — промовив синочок коваля, — пожалій мене! Не прив’язуй, а залиш у лісі. А я вже сам про себе подбаю.

Помічнику стало соромно, і він зробив так, як просив хлопчик. Кинув мотузку в яр, а сирітку в лісі залишив. Озирнувся хлопчик і пішов через хащі. Весь день блукав, зайшов на козячу стежку і пішов нею.

– Піду туди, куди веде стежка, – вирішив він.

Йшов аж до вечора. І коли сонце закотилося, дістався чудового палацу. «Може прихистять мене люди, які тут живуть», — подумав він і зайшов у двір.

Але там не було жодної душі. Хлопчик усе обійшов, у всі куточки зазирнув, нарешті побачив у глибині двору старого сліпого змія, що сидів у кріслі перед великим казаном.

Навколо ліниво ходив кульгавий віслюк. Хлопчик навшпиньки наблизився до казана і зазирнув у нього. Він був порожній.

Та ось, почулися дзвіночки, і у двір зайшла череда кіз без пастуха. Сліпий змій підвівся, взяв відро, почав їх доїти, а молоко з відра виливати в казан. Видоїв усіх кіз, нахилився над казаном і став жадібно пити.

Хлопчик помирав із голоду. Дивився він, дивився, та й нахилився над казаном, напився досхочу. Але сліпому змію нічого не сказав, бо боявся, щоб той не з’їв його.

Минуло п’ять-шість днів. Щовечора змій лягав, не наївшись, бо хлопчик пив молоко і змію не вистачало.

«Що за диво, — подумав сліпий змій, — чому мені не вистачає молока, чи не п’є його хтось потай від мене? Потрібно дізнатися, в чому тут справа».

На другий день, коли змій почав пити молоко, він раптом простягнув лапи і почав нишпорити навколо казана. Хлопчик і озирнутися не встиг, як змій схопив його.

Злякався хлопчик, заплакав і почав просити:

— Відпусти мене, дядечко змій! Дуже прошу тебе! Якщо ти залишиш мене в живих, я працюватиму на тебе.

– Гаразд, – сказав змій, – це мені на руку. Я постарів, а кіз моїх доїти нікому.

Тепер ти їх доїтимеш, а молоко в казан зливати. Упораєшся з цією справою — будеш двір підмітати. Молока пий, скільки хочеш. Треба, щоб ти добре від’ївся, і тоді я з’їм тебе. Давно мені не доводилося ласувати людським м’ясом: відколи я осліп. А в молодості я з’їв стільки людей, скільки піщинок на морському дні.

— Як ти сюди потрапив? — спитав хлопчик.

— Я останній змій, нащадок гігантських чудовиськ, які давно населяли землю. Я дуже старий. Усі зуби у мене випали.

Змій відпустив хлопчика, і той почав працювати на нього. Він був працьовитим і спритним, то господар порожнього палацу незабаром звик до нього і одного разу сказав:

– Я задоволений тобою. Досі ти підмітав лише двір. Тепер я дам тобі ключі – підміти весь палац. Можеш відкривати всі кімнати, тільки в дві, останні, не заходь. Інакше погано тобі буде!

Хлопчик узяв ключі, відчинив всі кімнати, добре вимів їх і нарешті дійшов до двох останніх. Зупинився перед дверима і сказав собі: «Раз змій не дозволяє мені відчиняти їх, отже, за ними якесь диво заховано. Дай подивлюся!» І відчинив заборонені двері.

Зайшов у першу кімнату, бачить — б’є чудовий фонтан: замість води з нього ллється чисте золото. Хлопчик підставив руки під струмінь, і вони відразу ж пожовкли.

– Такий фонтан, – подумав він, – бачу я вперше в житті!

Увійшов у другу кімнату і бачить — стоїть у ній чудовий вороний кінь, а в кутку горить глиняний каганець. Як тільки хлопчик відчинив двері, кінь підняв голову і промовив людським голосом:

— Сідай на мене і помчимося, тут мені немає життя!

Тоді заговорив кінський хвіст, який був вірним слугою змія:

— Спробуйте тільки втекти, я скажу змію, і він вас з’їсть.

— Відріж мені хвіст! – наказав кінь. Хлопчик своїм ножем відрізав хвіст — лише одна волосинка від нього залишилася, — скочив на коня, а той каже йому:

— Візьми глиняний каганець, в якому горить вогонь, візьми мій гребінь, і помчимося через ліс!

Хлопчик зробив усе, що сказав йому кінь. Але тільки-но виїхали вони з палацу, невідрізана волосина з кінського хвоста як закричить, як запищає — на весь ліс. Змій почув шум. Тієї ж миті він схопився, виліз на свого кульгавого віслюка і погнався за втікачами. Віслюк хоч і був кульгавий, а мчав, як вітер. За лісом, де вже починалося чисте поле, змій почав наздоганяти вороного коня. Затремтів хлопчик зі страху.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Болгарские народные сказки”
Ангел Каралийчев
Видавництво: ”Видавництво літератури на іноземних мовах”
м. Софія, 1959 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: