Слонятко, що любило танцювати

Жило собі в зоопарку Слонятко. Воно мало великі грубі ноги й маленького хвостика. Про хобот я вже не кажу: він був смішний.

А очі Слоняткові завжди із заздрістю дивились на сусідню огорожу, де жила Страусиха із своїми страусенятами — найкраща танцюристка в зоопарку.

Неподалік від зоопарку стояв дім, звідки часто линула гарна музика.
Почувши музику, Страусиха говорила своїм страусенятам:

— Нумо всі до танців! Жвавіше підіймайте ніжки! Вище!

Ой, як заздрило страусенятам Слонятко! Воно ладне було й цукерок зректися, аби навчитися й собі до ладу вимахувати ніжками й легко присідати і обертатись навколо себе.

І вночі, щоб ніхто не бачив, Слонятко стало вчитися танцювати.
Але це не сподобалось лютій мавпі Горилі.

— І чого ти гупаєш своїми ножиськами! — сердилась вона.— Сон мені такий цікавий про африканські джунглі перебив. Танцюєш, як Слон!

І Слонятко, тяжко зітхнувши, кинуло танцювати.
Але одного дня воно таки зважилось і попрохало найкращу в зоопарку балерину Страусиху:

— Чи не могли б ви й мене навчити танцювати?

Страусиха прискіпливо оглянула пухкенького Слоника й промовила:

— Стань-но на одну ногу, а другу зігни в коліні.

— А третю ніжку? Що мені з третьою ніжкою робити? — занепокоїлося Слонятко.

— З якою третьою? — розгнівалась Страусиха.

— Ось із цією! — Слонятко підняло третю ніжку.— У мене ж іще одна ніжка є,— боязко зауважило воно, тупцюючи всіма своїми чотирма ногами.

— Ох,— розгнівалась Страусиха.— Кому потрібні чотири ноги! Ти тупцюєш, як Слон! Он глянь, як танцюють страусенята!

Слонятко мало не заплакало… Але жоден Слон іще ніколи не зрікався того, що намірився зробити. І наше Слонятко теж, хоч і мале було, та вперте. Придивилося воно, як сторож увечері зачиняє за ним велику клітку… І якось на світанку зняло хоботом защібку й нищечком вийшло з клітки.

Боязко озираючись, щоб часом хто не помітив його, Слонятко подалося в той бік, де стояв великий дім із широкими вікнами і звідки з ранку до вечора лунала музика. Якби воно вміло читати, воно помітило б напис: «Балетна школа».

Слонятко поторсало хоботом ручку на дверях. Не відчиняються…

«Мабуть, ще рано, почекаю в скверику»,— вирішило воно.

І коли нарешті почулась музика, Слонятко подалося до будинку.

Серце в нього калатало… Але що це? Воно не могло втиснути в двері навіть голову!

Спробувало повернутись — але пройшов лише куценький хвіст!

Яка невдача!

Що ж робити?

Слонятко зазирнуло у велике вікно до кімнати. Там під музику танцювали дівчатка, і кожна трималась довгої жердини вздовж стіни, то присідаючи, то підіймаючи стрункі ніжки.

Слонятко й собі стало присідати, по черзі підіймаючи ноги, йому навіть краще було тут, на вулиці,— вільно, і така гарна музика линула з вікна!

Слонятко озирнулось — чи бачить хоч хтось, як гарно воно танцює!

Справді, неподалік стояли хлоп’ята з портфелями— тільки вони реготали:

— Ой, яке Слоненя!

— Гляньте, воно танцює! Як смішно!

Слонятко знітилося і попленталося в зоопарк до своєї клітки. А вночі, коли всі звірі й птахи поснули, воно гірко заплакало.

А потім довго тяжко зітхало й витирало хоботом сльозинки, аж поки не розвиднілось.

А вранці до його клітки підійшов чоловік, що був найголовнішим у зоопарку,— всі його завжди слухалися.

Він був не сам, а з сивим невеличким дядечком у брилі.

Слонятко злякалось. Може, найголовніший у зоопарку чоловік вже знає, що вчора воно без дозволу ходило до міста, і гнівається?

Поки Слонятко розмірковувало, дядечко в солом’яному брилі взяв його з клітки і повів з собою. Вони йшли містом, і всі давали їм дорогу — навіть тролейбуси, що були високі й товсті, наче дорослі слони.

«І як воно так сталось? — здивовано думало Слонятко.— Куди ж це ведуть мене?»

Воно не знало, що Сивий Чоловік ще вчора помітив його з вікна трамвая, коли воно танцювало, і довго розшукував його…

І ось Слонятко побачило величезний будинок — круглий, навіть даху не видно. Слонятко вільно пройшло у ворота. Там, всередині, у клітках сиділи гривасті леви, смугасті тигри, бурі ведмеді. Вони цікаво й доброзичливо оглядали Слоника і вурчали. То в них було за вітання.

За хвилину Слонятко стояло на круглій площадці, всипаній піском, як африканська пустеля. Площадку огороджувала низенька стінка, а за нею на всі боки аж під самісіньку стелю підіймались крісла.

— Ти в цирку. І зараз ми почнемо урок! — сказав Чоловік, що привів його, і дав знак музикантам.— А ти, Слонятку, слухай уважно музику і роби, що я тобі казатиму. Спочатку навчись згинати правильно ніжку…

Так наше Слонятко стало жити і вчитись у Сивого Чоловіка. Ох, і нелегко ж йому було, хоча воно й дуже любило танцювати. Сивий учитель якось навіть розсердився на нього. Це було тоді, коли Слонятко навчилося ставати на дві передні ноги, а задніми метляти високо в повітрі. Слониняткові здавалося на радощах, що воно може й на голову стати. І справді, зробило так!

Але тієї ж миті з таким гуком гепнулося на спину, що музиканти кинули грати і злякано позбігалися вниз. Ой, як боляче і соромно було Слоняткові, воно навіть очі звести боялося.

— Хто ж це, танцюючи, стає на голову? — дорікав йому Сивий Чоловік.— Це дуже негарно! Я тебе вчу танців, а не акробатичних вправ. Адже скоро в нас прем’єра.

Сторінки: 1 2