Словесний двобій

Хорватські народні казки

В одного короля була дочка, яка славилася не тільки красою, а й своїм гострим язиком. Коли вона виросла, король оголосив по всій країні, що за того, хто її переговорить, віддасть свою дочку заміж, ще й половину королівства йому вділить.

Почув це один парубок, вівчар, який теж за словом у кишеню не ліз, і подумав собі: «А чого б і мені з королівською дочкою не позмагатися? Хіба я що?» Сказав і зробив. Розпродав овець, купив коня вороного, зброю крицеву й одяг багатий. Убрався, причепурився, гроші, які залишилися, поклав до кишені, щоб були про всяк випадок, скочив на вороного та й гайнув до королівського палацу. А коли приїхав туди, пришпорив добре коня й за чверть години п’ятнадцять разів навколо королівського саду об’їхав.

А з саду водила за ним очима дівчина-красуня й усе дивувалася з коня бистрого та хлопця сміливого. Коли він зупинився, щоб на сад подивитися, і дівчина побачила, що хлопець він нівроку, мов намальований, то їй забажалося з ним перемовитися словом. От вона й каже:

– Гей, хлопче, що конем гасаєш, чи гарний наш сад? Мабуть, такого ще, скільки живеш, не бачив?

– Дівчино-красуне,– відповідає їй хлопець,– хіба ваш сад – така дивовижа? От у мого батька був сад – так сад: перли родив.

– Може, ваш сад був і кращий, але не такий великий,– заперечила дівчина.

– Ще й який великий! – хлопець їй у відповідь.– Хіба то великий сад, якщо я за чверть години п’ятнадцять разів його об’їхав? У мого батька, щоб об’їхати сад, треба було доброму хлопцеві три роки верхи скакати.

– Може, й великий він, та в ньому капуста така не родить,– промовила дівчина, киваючи на свій город.

– Мій батько,– відказує їй хлопець,– не мав звички так багато капусти садити; він посадив три капустини – дві всохло, одна прийнялася та виросла такенна, що дванадцять робітників три роки рубали, поки повалили її, а качан у неї був такий широкий, що три ковалі на ньому кували, і від одного до другого звук не долинав.

– Ого, яка здоровенна капуста! То-то ви тішилися тим урожаєм, – дівчина йому.

– Не багато було втіхи,– каже їй хлопець.– Ми її пошаткували в діжки, а вона через місяць уся й зігнила.

– Ой лишенько! Таких збитків зазнати!

– Та не бідкайся, дівчино, ніяких збитків ми не зазнали. Навпаки, лише користь нам була, бо ми тою капустою землю гаразд угноїли.

– То добре вам вийшло, земля стала родючішою, більший урожай зібрали,– каже дівчина.

– Де там стала родючішою,– не погодився хлопець, ми помилилися, і гній увесь на сусідську землю покидали.

– Це погано! Велика втрата для вас і ніякого прибутку,– поспівчувала дівчина.

– До втрати, на щастя, не дійшло, – хлопець їй на те.– Ми з батьком швидко зметикували: схопили сусідську землю – він за один кінець, я за другий – і весь гній із неї на свою землю струсили. Земля наша від того стала плодючою, і ми посіяли на ній пшеницю.

– Добре тому, хто такий розумний,– мовила дівчина.– Багато пшениці матимете, білий хліб будете їсти.

– Ні пшениці, ні білого хліба нема! – зітхнув хлопець.– Посіяли пшеницю, а вродився ліс.

– Який жаль! Скільки збіжжя марно пропало!

– Але все повернулося на добре,– не вмовкає хлопець.– Дерева повиганялися високі та стрункі й іншим можемо дати, й самі не просимо.

– То ви щасливі: ні в чому нестатку не знаєте, ще й з іншими можете поділитися,– каже дівчина.

– Чом би не так! – відповідає хлопець.– Усі дерева поросли дуплясті, а який то пожиток з дуплястого дерева!

– Не щастить вам, хлопче! – співчуває дівчина.– Стільки праці – й усе надаремно!

– А чого ж не щастить! – відказує хлопець.– Побачиш: ніякої шкоди нам не було, а, навпаки, були самі прибутки. У кожному дуплі по дев’ять бджолиних роїв гуділо – доброго взятку ми сподівалися.

– Отже, багато меду ви мали, мабуть, і на базар возили.

– Аякже, возили! – не здавався хлопець,– Ведмідь занадився до нього й увесь забрав до рісочки.

– Ой бідолашні ж ви: невдача за невдачею, прикрість за прикрістю,– каже дівчина.

– Лихо не без добра, шкода не без користі,– відповідає хлопець. – Ведмідь мед виїв, але нам ціле кружало вощини залишилося, а в кружалі був схований лист.

– І що в тому листі було написано? – не втрималася королівна.

– У тому листі було написано, що твій батько був слугою мого батька – й до того ж найвірнішнм,– відповів хлопець.

Дівчина аж заніміла від цих слів: не знала, що й сказати. Розсердилася вона на хлопця й побігла до батька скаржитися.

– Любий тату, чи ти бачив таке? – обурювалася дівчина.– Приїхав хлопчисько на вороному коні, розбалакався зі мною та й переговорив мене,– І вона переповіла все, що хлопець їй казав і що вона йому казала, а нарешті мовила: – Оті його слова: «Твій батько був слугою мого батька і до того ж найвірнішим»,– так шпигонули мене, що я вже й змагатися з ним не схотіла. Та й спробуйте переговоріть такого, коли він меле язиком, як теля хвостом, і сипле брехнями, наче горохом з мішка.

– Поклич до мене цього розумника, нехай і я його послухаю,– зацікавився король.

Коли хлопець став перед королем і вклонився йому, король і каже:

– Відповідай тільки правду, коли я тебе питатиму!

– Найясніший королю,– відказує хлопець,– питай, відповідатиму тільки правду.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки народів Югославії”
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1983 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: