Смола-живиця

У великому хвойному лісі, де так густо росли дерева, що й шишці ніде було впасти, народилася Сосонка. Була вона схожа більше на травинку, ніж на дерево: на тоненькій стеблинці стирчало три голочки.
—    Ти хто така? І звідки ти взялася? — запитав Сосонку гриб Боровик, дивлячись на неї згори вниз. Бідна Сосонка, побачивши статечного пана в оксамитному брунатному капелюсі, з переляку нічого не відповіла, а Боровик ще дужче запишався, взявся в боки, глузує з Сосонки:
—    Яка мізерна травинка!
—    Я не травинка, я Сосонка,— несміливо заперечила вона насмішникові.
—    Ох, Сосонка! А може, й Сосна? Ха-ха-ха! — аж заливався Боровик.
Та не довго гриб потішався, він швидко ріс, товстішав. Брезклий і старий, він уже не сміявся, а бурчав:
—    Подумаєш, Сосна… Багато вас тут, і всі хочуть стати деревами.
Потім і зовсім замовкнув гриб: зігнив.
Стала  Сосонка  підростати. Сусідкою  у неї  була стара, мудра Ялина. Поважно стояла вона серед моху, і під її густими лапами навіть найжаркішого полудня був присмерковий холодок.
—    Важко буде тобі, малеча. Бачиш, які великі дерева навколо? Якщо хочеш вирости, тягнися до світла, а то захирієш у затінку,— повчала Ялина Сосонку.
Сосонці й самій рости хочеться. Подивилася вона вгору, а там, поміж крон дерев, неба шматочок блакитніє і вабить до себе. Птахи казали, що велике воно,— от якби самій подивитися! Тягнеться, тягнеться Сосонка до світла та й росте помаленьку. Другого року з’явилися в неї парні голочки, а третього стала вона схожа на справжню Сосну, дуже маленьку, але справжню: ніхто вже не називав її травинкою Ще за декілька літ стала Сосонка доганяти інші дерева,— не марно поривалася до світла,— і сусід Кедр шанобливо назвав її Сосною.
Одної непогожої осінньої ночі в лісі розбушувався Вітер.
—    3-з-зірву   з  вас  листя!   3-з-зламаю   гілля! — свистів бешкетник, накидаючись на дерева. Увесь ліс стогнав і жалівся, тремтіла з ляку папороть,  тужливо   зітхали   кущі.
—    Не бійся, люба, запусти коріння глибше у землю — нічого він тобі не зробить,— навчала Ялина свою молоду сусідку. Сусідку навчала, а сама не вбереглася. Загинула тієї страшної ночі бабуся Ялина — з корінням вирвав її Вітер.
—    Як же я буду без тебе, бабусю? — тяжко переживала втрату Сосна, та не плакала, тільки сумно погойдувалася.
Розізлився Вітер: всі дерева перед ним тремтять, лише з Сосною ніяк не справиться.
—    Почекай, ти мені ще заплачеш,— засвистів він, відлітаючи.
Багато чи мало часу сплило, аж якось ранньої весни бачить Сосна: летить Вітер. Зашелестіли, зашептали дерева:
—    Що це за хмару жене на нас Вітер?
—    Ні, це лапатий сніг летить,— захвилювалися кущі.
—    Звідки взятися снігові навесні? — заспокоїла їх Сосна.
Вона тепер була найвища в лісі і роздивилася, що не хмару й не сніг приніс Вітер на своїх крилах. Безліч білих метеликів він струсив на ліс. Літали метелики навколо Сосни — здавалося, що в лісі падає лапатий сніг. Вивели метелики гусінь. Що то були за потвори! Кудлаті, волохаті, поспіль в червоних та сірих бородавках. А які ненажерливі! Так і на кинулись на глицю. Мало їм глиці, взялися кору гризти, до самого тіла добралися. Не витримала горда Сосна тортур, заплакала. І тоді сталося диво, її сльози перетворилися на жовту прозору смолу. Покотилася смола сльозинками по стовбуру, залила, загоїла рани, затопила гусінь.
Сосна й зараз живе, і в застиглій її смолі сидять вороги дерева: жучки, метелики, гусінь. А смолу з того часу в народі називають «живицею».