Снігова баба і горобець
Казки Святослава Мінкова
Жив собі горобчик, який з ранку до вечора цвірінькав у садку біля хатинки й був дуже щасливий. Безжурно підстрибував він на гілках великих старих дерев, весело виспівував, а зголоднівши, злітав на землю і скік-підскік, скік-підскік до курника, де завжди можна знайти трохи ячменю.
А в курнику жили чотири курки й півень. Одна курка була біла-біла, друга — жовтенька, третя — сива, четверта — чорна. А півень був пістрявий, мав великий червоний гребінь і прегострі шпори, яких побоювались усі сусідські півні. На світанку, коли селяни ще спали, він злітав на паркан, лопотів крилами і кричав:
— Ку-ку-рі-ку-у-у!
Тоді вже всякий сонько розплющував очі, підводився з лавки і брався до роботи. Отже, півень той міг би справедливо називатись будильником, хоча в нього не було ані стрілок, ані дзвіночка, і не був він куплений у годинникаря, а вилупився із звичайнісінького яйця.
Якось жовта курка помітила горобчика, який тинявся навколо курника, шукаючи поживи. Вона від гніву настовбурчила пір’я і сердито сказала:
— Терпіти не можу цього дармоїда! Подивіться на нього: нічогісінько не робить, одне собі знає — їсть!
— Еге ж, — підхопила біла курка. — А його ще на дитячих букварях малюють, неначе він хтозна-що за птиця.
— Ні, якщо так буде й далі, я перестану нести яйця! — розкудкудакалась сива курка.
— І я теж! — кричала чорна.
— Та годі бо! — втрутився півень. — Якщо ви не вгамуєтесь, погано вам буде! Не думайте, що горобчик живе лише для того, щоб їсти. А не було б його — хто рятував би дерева від гусені, га?
— Велике діло, аякже! — вигукнули в один голос усі чотири курки і розкудкудакались так голосно, що в півня урвався терпець, — він злетів з сідала і почав їх скубти.
Та маленький горобчик не розумів курячої мови і спокійно скакав собі навколо курника, покльовуючи розсипане по землі зерно.
Уночі пішов сніг, і вся земля вкрилася пухнастою сніговою пеленою. Білі дерева стали схожі на великі цукрові букети, маленькі хатинки ще більше похилились, а на вікнах зірочками заблищала паморозь.
Вранці горобчик вилетів із своєї схованки під стріхою і сів на паркан.
— У-у-у, яка люта зима! — сказав він і настовбурчив пір’я від холоду.
А біла курка, прокинувшись і виглянувши з курника, радісно закудкудакала. Їй здалося, що земля побіліла від її пір’ячка, і від цієї думки вона раптом стала поважна-поважна, як індичка.
— Йдіть собі! Не торкайте мене! — сокотіла вона своїм подругам, а ті потихеньку сміялись і нічого не відповідали.
Тільки чорна курка глибоко зітхнула, і з її очей потекли сльози. Прикро їй стало, що земля вкрита не її чорним пір’ячком.
Незабаром у садочок вибігла гарненька дівчинка з чорними очицями і рум’яним личком.
— Братік зробить мені снігову бабу! — загукала вона і весело заплескала у долоні.
Вийшов її брат і почав качати по землі сніжну кульку, яка ставала все більшою й більшою. Нарешті вона перетворилася у чудову снігову бабу з довгою мітлою в руках, з червоним носом з моркви і двома чорними вугликами-очима. Цілий день маленька дівчинка стрибала навколо снігової баби і раділа їй.
Надійшов вечір, і хатина заснула глибоким сном. Поснули і курки в курнику.
Лише бідний малий горобчик не спав, бо був голодний з ранку. Сніг засипав ячмінне зерно, а іншої поживи він не зміг відшукати. Коли на небо зійшов ясний місяць, горобчик виліз із-під стріхи, пурхнув і сів на плече сніговій бабі.
— Ану, приятелю, забирайся звідси, бо як махну мітлою, знатимеш! — закричала снігова баба, і чорні вуглини на її обличчі заблищали, як людські очі.
— Ти не можеш махнути мітлою, бо ти не справжня людина, — процвірінькала голодна пташина.
— Я не справжня людина? Хто тобі таке сказав?
— Я бачив, як тебе робили з снігу, — відповів горобчик. — Не сердься на мене! Я не зроблю тобі ніякого зла. Я трошки посиджу на твоєму плечі і полечу собі. Мені хочеться тільки поскаржитися тобі, бо я сьогодні ще не мав у роті ані макової зернинки, а курям дали цілу миску кукурудзяної каші!
Серце снігової баби стиснулось від болю. їй стало шкода бідної пташини, яка тремтіла від холоду у неї на плечі; вона прокашлялась і сказала:
— Ти дуже голодний, горобчику?
— Ой! — зітхнув горобчик. — Помираю з голоду!
— Знаєш що? — сказала снігова баба. — Поклюй мого носа, він з моркви. Наїсися трішки. Тільки дивися, не з’їж усього носа!
— Яка ти добра! — радісно зацвірінькала голодна пташка і скакнула на держак мітли. Потяглася маленькою голівкою і клюнула смачну морквину.
— Ех, чи знаєш ти, як гарно у небі — там, високо! — замріяно сказала снігова баба. — Усі сніжинки, з яких я тепер зроблена, були дрібними дощовими краплинками. Одірвавшись від хмари, вони блищали, наче алмазне зерно, та потім дощові краплинки замерзли, зліпились одна з одною і впали на землю густим лапатим снігом…
«Яка солодка морква», думав горобчик, не чуючи, що говорила йому снігова баба. Він з’їв уже кінчик носа і клював далі, та раптом його злякав скрипучий голос:
— Агов, що ти робиш? Годі вже! Ще залишиш мене без носа!
Маленький горобчик перестав їсти, поцілував у лоба снігову бабу і сів знову їй на плече.
— Дуже тобі дякую! —сказав він. — Якби не ти, я помер би з голоду.
— Йди тепер спати! — сказала снігова баба.
— На добраніч! — вигукнув горобчик і полетів під стріху.
Так маленька сіра пташка і снігова баба стали друзями. Кожного вечора горобчик сідав на держак мітли. Снігова приятелька розповідала йому про дивне життя в небесній височині, а він клював солодку моркву і думав, що на землі життя було б непогане, якби не такий холод.
Нарешті морквина скінчилась, і снігова баба залишилась без носа. Але брат маленької дівчинки причепив до її обличчя іншу морквину; ще більшу і ще солодшу, ніж перша.
Потім — третю, четверту, п’яту, шосту. Горобчик їв досхочу.
Минуло багато днів. Якось уранці на небі засяяло сонце, і сніг під гарячим його промінням почав танути. Мітла випала з руки снігової баби, потім відпали й самі руки, скотилась і голова з двома вуглинами та недогризочком моркви, яка була її останнім, десятим носом. Земля всотала розталий сніг, і від снігової баби не лишилось нічого.
Лише там, де розтало її біле добре серце, незабаром розквітли три чудові маленькі проліски.
Джерело:
“Цар Безсонько”
Святослав Мінков
Переклад з болгарської – О. Шпильової
Видавництво: “Дитвидав УРСР”
м. Київ, 1959 р.