Солдат і русалка

Казки Саші Чорного

Послав фельдфебель солдата літньої місячної ночі раків за табором у річці половити. Запалив солдат скіпку, іскри так і стрибають, – тухле м’ясце на палиці-кривульці у воду опустив, жде-че-кає здобичі. Закопошилися раки, з нір полізли, навколо палиці сваряться, м’ясцем пахучим не щоночі поласуєш…

Тільки був солдат пристосувався чорних квартирантів сачком піддати, на вільне повітря видерти, – шасть! хтось його з води за чобіт ухопив. Тягне з усієї сили, просто зовсім ногу з коренем рве. Вперся солдат розкарякою, вербу-матінку за волосся вхопив, – нога самому ж потрібна… М’ясо живе так-сяк з чобота випростав, а чобіт у воду рибкою пішов…

Схопився він напівозутий, глянув униз. Бачить, русалка з води вихлюпнулася, чоботом його дражнить, регоче:

– Щастя твоє, кавалер, що нога в тебе слизька! А то б не утік…

– Сподобався ти мені дуже! Морда у тебе в ластовинні, очі сині.

Розсердився солдат, босою ногою тупнув:

– Віддай чобота, риб’яча кров!..

Відпливла геть, посеред річки на камінь сіла, чоботом себе, ніби віялом, від хвилювання обмахує.

Солдат мало не в плач:

– Віддай чобота, мимря! Нащо він тобі, один? А мені, напівроззутому, хоч і на очі взводному не потикайся… З’їсть без солі.

Зареготала вона, чобіт на хвіст підняла, – і одного їй досить, – та ще й помахує. Теж і у них, братці, не без кокетування…

Що тут поробиш? У воду стрибнеш – залоскоче, просити не впросиш – яке вже у неї, у русалки, серце…

А вона, з камінчика обернувшись, дещо й надумала:

– Давай, солдатику, наввипередки гнатися! Я плавом по воді, а ти берегом – он до тієї верби. Хто перший дістанеться, того й чобіт. Згода?

Усміхнувся про себе солдат: от дурепа!.. Невже по сухопуттю легкі солдатські ніжки нехристь плавучу не здолають?

– Згода! – каже.

Підпливла вона ближче, рівняння по солдатові зробила, а він другий чобіт з ноги геть, та під кущ і шваркнув. Щоб бігти зручніше було…

Свиснула русалка. Як побіжить солдат, – трава під ним надвоє, у вухах вітер попискує, серце – калаталкою, мідяки в кишені побрязкують… Вже й верба недалечко, – тільки попереду на воді, бачить він, вода штопором завирувала, і ніби риб’яча луска циганським моністом на місячній доріжці блищить… Добіг, штрик їй у спину! – хлюпочеться русалка проти верби, срібним голоском знущається:

– Що ж ви, солдатику, захекавшись? Сережку б із вуха вийняли, бігти б легше було… Ну що ж, давай повернемо! Солдатське щастя, мабуть, зі споду себе виявляє…

Обернувся солдат, і віддихатися не встиг, та як удруге побіжить: просто із шкіри рветься, ліктем піддає, головою лозу свердлить… Брешеш, бери твою душу, – вперше недоліт, удруге переліт, – різницею вдавишся!

Дістався первинного місця, глянув у воду, так кашкетом об землю й гепнув. Простяглася риб’яча дівка під кручею, хвіст у кільце звиває, солдатові зеленою зіницею підморгує:

– Доброго здоров’я помившись! Що ж ти сережку так і не зняв? Який ти, смарагд мій, нетямущий.

Сидить солдат над кручею, груди на всі міхи дихають. Виходить, казенному чоботу так і пропадати? Покаже йому тепер фельдфебель, де русалки зимують. Натягнув він другий чобіт, що для легкості розгону зняв, – чує, під онучею щось хрустить. Сунув він руку, – ах, біс! Та це ж губна гармонь, – за халявою вона у солдата завжди теліпалась… У коноплястого угорця, що мишоловками, носячи, торгує, у місті купив.

Приклався з горя солдат до дзвінких дірочок, дихнув, зліва-направо губами пройшовся, – русалка так і стрепенулася.

– Ах, солдатику! Що за штука така?

– Не штука, а музика… Пісню граю.

– Дай мені. Ну ж бо, дай!.. Я в очеретах ночами вашого брата приманювати буду…

«Бач, драглі холодні, чого вигадала! Щоб землякам на погибель солдат їй і спосіб дав!..» Одначе без хитрості й кози не видоїш. Грає він, на тихі голоски пісню виводить, а сам все обдумує: як би її, слизьку бабу, круг пальця обвести.

– Чобіт повернеш, тоді, може, й оддам…

Засміялася русалка, аж по спині у нього холодок вужем проповз.

– Зійди, солоденький, ближче. Дай гармонь у руках потримати, може й обміняю.

Так він тобі й зійшов… Дістав солдат з кишені волосінь, – не без запасу ходив, – крізь гармонь протягнув, здалеку русалці кинув.

– На, пограй… Я тобі, – дарма, що чортиця, – цілковиту довіру виявляю.

Вихопила вона з води іграшку, в місячній ручці затисла, та до губ, – очі так світляками й загорілись. Та ба, замість пісні бульбашки з хрипом уздовж гармоні біжать. Само собою: інструмент намок, та й вона, шкура, уявлення справжнього не мала… Дарма в одне місце дме – то в себе, то із себе слинку тягне.

– У чім, солдате, річ? Чому в тебе ладно, стібок у стібок, а в мене ніби жаба на місяць квокче?

– А тому, що довбешка у тебе дірява… Тями у тебе немає! Гармонь у воді набрякла, а я її завжди для сухості в халяві ношу. Сунь-но її у свій чобіт, та чим глибше запхни, – та на місячний камінь постав. Вона й одійде, солов’єм на губах заллється. А грати я тебе враз навчу, як інструмент підсохне.

Підпливла вона до камінчика, гармонь у чобіт, у самий носок чесно забила, – до бережка повернулася, хвостом, наче пес, розчулено крутить:

– Так навчиш, солдатику?

– Навчу, рибко! Козел у нас полковий, дуже до музики нездібний, а таку красуню як не навчити… Тільки що мені за науку буде?

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“100 чарівних казок світу”
Переклад – Володимир Верховня
Видавництво: “ Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»“
м. Харків, 2013 р.

2 коментарі
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: