Солодкий марципан

В Марципановій країні, у Солодкій долині був собі король Марципан — над усіма солодощами і чудесами пан.

Жив він у палаці, збудованому із смачних пірників. Ще там жили Перший і Єдиний міністр короля — Трюфель, королівський кухар добрий Медяник та королівська донька мала Марципанка. А охороняли той палац цукеркові солдати — льодяники. Були вони невеличкі на зріст, але дужі і суворі.
Коли вранці король прокидався, Перший і Єдиний мі-ністр Трюфель питав його:

— Чи солодко спалося вашій ясновеличності?

— Со-олодко! — мружився король.
— А які вам сни снилися?

— Соло-одкі! — усміхався король. І вже сам питав:

— А як живуть піддані моєї країни?

— Ой, солодко! — відказував, низенько вклоняю¬чись, Перший і Єдиний міністр.

Тоді король виймав з великої скрині смачного марципанчика, а міністр знімав з голови свій корковий капелюх і простягав його назустріч подарункові. Король кидав марципанчик у капелюх. Перший і Єдиний міністр радісно вигукував, тричі підстрибуючи на одній нозі:

— Хай живе король Марципан і найбагатша в світі країна Марципанія!

Він миттю з’їдав королівський дарунок, а капелюха знову насував аж на самісінький ніс. Чому на самісінький ніс? Про це ви дізнаєтеся трохи пізніше, а зараз давайте послухаємо, що казав королеві Перший і Єдиний міністр. О, він завжди ставив перед своїм королем дуже важливе питання:

— Чи не бажає ваша королівська ясновеличність почати вранішній туалет?

— Ой, ой! — кривився король. Він полюбляв спати.— Повинен вам зауважити, минулого разу ви пожал¬кували цукрової пудри для моїх королівських щічок…

Отакий-то був король Марципан!

А країна Марципанія — ось яка.

Там усе було солодке. Навіть перець, часник і редька. А в полі росли смачні марципани.
Королівський кухар добрий Медяник прокидався до світ сонця і швиденько йшов у поле — збирати ті марципани, поки вони не зачерствіли від спеки.

Дядечко Медяник клав марципани на велику тацю. Він завжди поспішав, бо треба було встигнути подати їх
до ранкового королівського столу. Адже король (а ми вже знаємо — його теж звали Марципан) оті солодкі марципани любив понад усе в світі.

Мабуть і ти, мій любий читачу, вже мрієш потрапити до такої незвичайної країни? І тебе цікавить, чи це мож¬ливо?
Тож слухай уважно: є такий хлопчик, що знайшов країну Марципанію і побував там.

ПЕТРУСЬ ЗНАЙОМИТЬСЯ З МАРЦИПАНКОЮ
Мабуть, ти вже здогадався — того хлопчика звали Петрусь.
Коли він з’явився перед Марципанкою, то чемно про-стягнув їй руку і щиро сказав:

— Петрусь.

А Марципанка, що була в строкатому зеленому платтячку з короткими пишними рукавичками і з маленькою цукатовою коронкою на голові, від несподіванки зашарілась, навіть вушка в неї почервоніли. Але вона була не звичайна собі дівчинка, а принцеса, тож поважно простягнула руку і мовила:

— Марципанка, королівська донька.— При цьому вона так високо закопилила свого носика, що коронка впала на землю. Петрик, що був вихований, ввічливий хлопчик, підняв коронку, подав її дівчинці і дуже здивувався, не почувши у відповідь подяки. Але змовчав, адже гостеві незручно робити зауваження господарям…

— Так у вашій країні є король? — спитав Петрик.— А це правда, що ваша країна найсолодша в світі?

— Еге ж!

— І в полі ростуть марципани?

— Хіба тільки це! — охоче відповіла Марципанка. Вона дуже рада була появі Петруся. Королівство було не-величке, і гостей їй не часто доводилося зустрічати.

— Ще в нашій країні є город,— похвалилася Марципанка.— Там росте торт. Спочатку він був маленький, а тепер — заввишки як я. Коли ж стане як мій тато, ми з’їмо торт. Хочеш, подивимось на нього, а потім я познайомлю тебе з татком?..

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Навколо торта був високий паркан, і такий щільний, що Петрик не знайшов жодної шпарки, аби краєчком ока глянути на дивовижний торт.

— Ключ від городу у дядечка Медяника, — сказала Марципанка.— Ходім пошукаємо його!

— Слухай, а ти не знаєш, чому огорожа така щільна й висока? — здивувався Петрик.

Марципанка запитливо глянула на хлопчика:

— Це через одну таємницю… Чекай, а язичок у тебе за зубами добре тримається?

Петрик образився:

— Я нікому ще не виказав жодної дитячої таємниці!

— Тоді слухай…— Марципанка зашепотіла йому на вухо: — В нашій країні є найкращий служник і найбільший її ворог. Це — Ми…

Але Марципанка не встигла відкрити Петрикові таємницю, бо десь за огорожею почулося сердите буркотіння

— Ось ти яке! Тобі зовсім не можна вірити — аби шкодити, аби шкодити!

А тоненький голосок пищав:

— Ой дядечку Медяничку, відпустіть! Ой, більше не крастиму!

Марципанка схопила Петрика за руку:

— Біжімо туди! То він — найкращий служник і найбільший ворог країни!

За мить Петрик побачив дивовижну картину: товстий дядечко у білосніжному фартусі з кухарським ковпаком на голові зігнувся аж до самої землі — наче хотів щось вирвати з неї червоними пучками.
А з-під землі хтось пищав:

— Ой, ви ж мені хвоста відірвете!

Петрик роздивився: в землі була нірка. Дядечко Медяник когось намагався витягти звідти.
Нарешті це йому вдалося, але при цьому королівський кухар не втримався і гепнув просто на землю. А в руках у нього було…

— Мишеня! — вигукнув Петрик.— Таке мале, а, мабуть, хотіло з’їсти торт!

Мишеня блимнуло на хлопчика крихітними очицями:

— Я.— Мишеня не звичайне! Я — Мишеня з безрозмірним животиком. Найкращий служник країни Марципани!

— Але я чув, що ти ще й…

— Що ти чув? — стрепенулося Мишеня.— Ти нічого не міг чути!

Дядечко Медяник підвівся, крекчучи, і сказав Мишеняті ображено:

— Тепер начувайся! Хоч ти таке метке і розумне, що й у ступі товкачем не влучиш, все одно на тебе чекає порожня комора у королівській в’язниці. Та ще й кайдани. Ти вже стало зовсім неможливе! Хочеш з’їсти навіть королівський торт. А він ще — зелений, і в тебе болітиме живіт…

Петрик сів на горбок і став збирати свої думки докупи — надто багато несподіванок впало на нього водночас. І поки він думав, з королівської в’язниці почувся тоненький сміх Мишеняти з безрозмірним животиком:

— Ой, тримайте мене! Бо лусну! Ой, ще ніколи мені не було так весело! Цей добрий дядечко Медяник може таке утнути…

Але що саме утнув королівський кухар добрий дядечко Медяник, ні Марципанка, ні Петрик не здогадалися.

КОРОЛІВСЬКИЙ ОБІД
На помості наприкінці довгої зали височів трон. На ньому сидів товстий і дуже смішний чоловік. Ручки в нього були коротенькі, а кожний палець схожий на сардельку. На голові він мав корону, оздоблену різнокольоровими камінчиками. Та придивившись уважно, Петрик побачив, що то були не камінці, а шматочки мармеладу. Обабіч нього двоє дітей — рум’яний хлопчик і дівчинка, на обличчі якої, рясно всіяному ластовинням, щохвилини з’являлася солодка-солодка усмішка.

А посеред зали стояв довгий стіл. Мабуть, для їжі, бо геть увесь був заставлений тарілями, мисками, глечиками.
Марципанка зупинилася за три кроки від трону. Тепер вона була у шовковому блакитному платтячку.

«Як швидко Марципанка встигла переодягтись!» — вразився Петрик. Праву ніжку дівчинка гордовито виставила наперед, руками змахнула, наче крильцями, і вклонилася низенько, до самої землі, товстунові:

— Хай живе мій батько король Марципан — могутній і справедливий король країни Марципани!

— Угу! — задоволено вуркотнув король. І тут же усмішка зникла з його обличчя. А чому оцей хлопчик не вклонився до самої землі? Хіба він забув, що перед ним король?

І Марципан тупнув товстою ногою:

— Де мої тверді й непохитні льодяники, мої вірні солдатики? Хай схоплять цього зухвальця й відправлять до в’язниці!
Марципанка підбігла до короля, руками обхопила його товсту червону шию:

— Не гнівайся, татуню, цей хлопчик не з нашого ко-ролівства! Це наш гість — хоробрий, відважний, сміливий, мужній мандрівник Петрик!

Хлопчик здивовано глянув на Марципанку — навіщо це вона про нього вигадує: хоробрий, сміливий, мужній? Він і справді не боягуз, але стільки наговорити про нього! До того ж вона його зовсім не знає… Для чого ж говорить? Але спитати не встиг, бо король Марципан вже зіскочив з трону:

— Ой, йой! Я вибачаюсь. Так легко сплутати! Мої піддані — майже самі діти. У нас же незвичайна країна,— пояснив, усміхаючись аж до самісіньких вух, король Марципан.— Тобі в нас сподобається, адже діти люблять усе солодке. Гей, кухарю! Моєму гостеві, мудрому й прекрасному хлопчикові Петрусеві, подати королівський обід!

Дядечко Медяник вийшов на середину зали і спитав:

— Петрику, мабуть, з далекої дороги тобі хочеться водички?

— Дуже! — зрадів хлопчик.

Королівський кухар вийняв з кишені висхлу, аж чорну, гілочку і поклав її у вазу, що стояла край столу.

— Бур-му-цур-марти!—прошепотів дядечко Медяник.— Гей, швиденько рости!

Гілочка миттю зазеленіла. Ось вона викинула пагінець, другий… І вже маленьке деревце випнуло гілочки. Лопалися брості, серед листячка вигулькнули крихітні зелені кульки. На очах вони росли, круглішали, червоніли. І от рясні темно-червоні вишеньки прикрасили дерево.

Дядечко Медяник нарвав ягід, кинув їх у високу кришталеву склянку. Він накрив її долонею і знов прошепотів :

— Мур-бур-цур-трісь! Що було — перетворись!

Потім простягнув склянку Петрикові. Той здивовано зазирнув у склянку, бо там вже не ягоди червоніли — вона була повна вишневого соку.

Хлопчик пригубив склянку.

— Який смачний сік! — вразився Петрик.— Ви, мабуть, чарівник?

Дядечко Медяник уважне глянув на хлопчика і заперечив :

— Ні, я лише фокусник, але всі фокуси, що я знаю,— тільки для дітей! — сказав він щиро і твердо.

А на столі смачно пахтіли солодка баба мереживна, папушник ізюмовий, плетеники з маком, пундики, вергуни, пірники, пиріг з вишнями, капама з маком і медом, тістечка розсипчасті з джемом, торт яблучний, бубликк- свистуни, макорженики, соложеники і пухкеники з ва¬ренням. А посередині на кришталевій тарілі лежала ціла купа смачних марципанів…

Це дядечко Медяник за якусь мить встиг прикрасити стіл такими смачними наїдками.

Король Марципан зіскочив з трону і швидко подався до найбільшого крісла, що стояло на чолі стола.
Рум’яний хлопчик і дівчинка у кумедному ластовинні стали, як і раніш, по праву і ліву руку від свого короля.
Король запросив пухкою долонею Петрика й доньку свою до столу, а сам щось прошепотів дітям, що нерухомо стояли обіч нього.

Марципанка теж тихо сказала Петрикові:

— Зараз буде щось цікаве. Такого ти, мабуть, ще ніде не бачив і не чув.

І король Марципан мовив вельми урочисто:

— Дорогий гостю країни Марципанії! Ці дітоньки вибороли у впертій боротьбі право стояти сьогодні біля мого столу. Зараз вони розпочнуть змагання, яке я назвав дуже красиво: «Наш король — найкращий король». Поки ми пообідаємо, вони являтимуть нам своє неабияке мистецтво. Прошу!..

Кирпатий хлопчик дзвінко гукнув:

— О мій королю, ви справді найкращий король! Ваша голова мудра, бо велика. Ваші грізні очі бачать все на
світі, навіть те, що позаду вас. А ваші руки такі міцні, що можуть підкинути землю аж до неба. О!

Хлопчик на мить замовк, щоб віддихатись. Дівчинка лише й чекала на це.

— Найкраще живеться в країні Марципанії мені. Я їм усе солодке. А чому? Тому, що мій король солодко любить мене. І я люблю свого короля солодко-солодко. О!

Петрик ще такого ніколи не чув і з цікавістю слухав, як вихваляють діти короля. Але ж на столі лежали такі смачні наїдки!

У Петрика аж очі розбіглися. Він покуштував папушника ізюмового, ллетеників з маком, пухкеників з варенням і був ситий. Наїлася й Марципанка.

А батечко її, здавалося, замахнувся з’їсти геть усе. Мабуть, він недарма був королем країни Марципанії!
Однак він і про Петрика не забув. Раптом відірвався від своїх наїдків, взяв із великої вази жовту грушу і, солодко усміхаючись, власноручно простягнув її Петрику:

— З’їж, будь ласка! Це дуже смачна груша. Лише в нас такі ростуть.

— Дякую,— чемно відповів Петрик.— Я вже ситий.

Усмішка зникла з рум’яних королівських щік.

— Нічого, ти все одно з’їси грушу потім!

А кирпатий хлопчик знову говорив, наче співав.

— Ви — наш наймогутніший! Що б ми без вас роби-ли? Хай згасне сонце, воно нам не потрібне, бо ми маємо вас, наше найкраще, найтепліше сонечко!

Петрик тихенько штовхнув Марципанку:

— Хто той хлопчик і дівчинка? Чи правду вони кажуть?

Королівська донька незадоволено чмихнула:

— Звичайно, правду! Мій тато — найкращий, найтовстіший, найсправедливіший король! А діти — це Карамелька і Пиріжок.

Ходімо з палацу, ти все побачиш і зрозумієш сам!

Петрик кивнув:

— Згода!
Діти тихенько злізли з високих стільців і навиступці вийшли з королівської їдальні. Вони побігли довгим коридором, по боках якого було багато дверей. Біля одних стояв на варті мовчазний озброєний списом льодяник.

— Що він охороняє? —стишив кроки Петрик.

— Не знаю,—знизала плечима Марципанка.— Якусь Заборонену кімнату. До неї мій батько нікого, навіть мене, жодного разу не пустив.

Петрик уважно оглянув двері. Яку таємницю приховує ця кімната?

Діти зупинилися під вікнами королівської їдальні.

— Бачиш, он там поле,-—сказала Марципанка.—Там ростуть солодкі марципани.

Петрик повернувся, щоб глянути, але… Те, що він раптом почув з вікна, примусило його забути про чудесне поле.
З королівської їдальні почувся голос короля:

— Пиріжок, Карамелько, вийдіть на хвилинку! Мені треба поговорити з моїм королівським кухарем.

За мить долинув голос дядечка Медяника. В ньому було стільки гіркоти й болю!

— Коли ж ви відкриєте мені цю таємницю? Скажіть, хто моя люба доня? Я ж усе роблю, що ви наказуєте. Навіть льодяникове військо створив для вас!..

А голос в короля був роздратований. Лагідність, з якою він зустрів Петрика, кудись зникла.

— Створив, створив!.. Вони не такі злі, як я мріяв. І до того ж строк вашої служби в мене ще не скінчився. Слугуйте далі, бо я король! Інакше зовсім не дізнаєтесь, де ваша донька!..

— Про кого це так турбується дядечко Медяник?— спитав Петрик.

Але Марципанка смикнула його за рукав:

— Ой, ці дорослі розмови мені так набридли! Я вже не сприймаю їх. Дядько Медяник завжди чимось незадоволенні Ходімо звідси!

Вона схопила Петрика за руку, і діти побігли в поле.

ПІДДАНІ КРАЇНИ МАРЦИПАНІЇ
Величезне поле було геть вкрите свіжими марципанами, що висіли на низеньких рудих кущиках, як помідори. Петрик не втримався і зірвав найменший марципанчик. Він був смачний, однак хлопчик тільки надкусив краєчок.

— Слухай, Марципанко! Невже у вас нема чогось солоного, кислого чи хоча б гіркого?

Дівчинка здивовано глянула на Петрика.

— Солоне, кисле, гірке? Які жахливі речі ти говориш! У нас заборонено навіть слова такі вживати. У нас усе лише солодке. Ми ж єдина в світі країна Марципанія!

Під розлогою вишнею у холодку спали просто на траві хлопчики та дівчатка. І навіть хропли…
Їм спалося, мабуть, дуже солодко, бо коли хто-небудь позіхав, збираючись прокинутися,— з вишні летіла… велика слива! Та так ловко — просто у рота. Не розплющуючи очей, володар смачної сливи, що аж стікала вся соком, мовчки з’їдав її і хропів собі далі.

— Де це бачено, на вишні сливи ростуть! — Петрик не вірив власним очам.

— А що ж тут дивного? — не зрозуміла Марципан- ка.— Як мій тато накаже Медяникові, так і буде!

— І вишня сама знає, кому й коли кинути у рота сливу? — єхидно спитав Петрцк.

— Зараз побачиш!—усміхнулася Марципанка.—Агов, хто сьогодні охороняє наЙсолодшии сон підданих країни Марципанії?

Зверху почувся урочистий голосок:
— Охороняти найсолодший сон підданих країни Марципанії сьогодні доручено мені, Вареничку-Лавреничку! А хто ви такі? Звідки з’явилися? Слив уже обмаль, на всіх не настачишся.

— І чого ти знов неправду кажеш? Ану, спускайся на низ, Вареничку! — наказала Марципанка.

Хлопчик мавпочкою гойднувся на гілці, відірвався обома руками і за мить стояв на землі.
Він, мабуть, вже змикитив своєю кудлатою головою, хто турбує його, бо дзвінко гукнув, погладжуючи рукою товстеньке черевце:

— Підйом! Підйом! Підйом!

Хлопчики і дівчатка підхопилися із землі, дожовуючи, хто не встиг, свої сливи.
Вони стали у коло, посередині якого опинились Мар-ципанка з Петриком, взялися за руки і разом гукнули:

— Нашій славній принцесі Марципанці та її супутникові — невідомому нам хороброму лицареві — гурра! Гур- ра! Гурра!
Петрик не втримався:

— Та годі вам! Все у вас солодке, аж нудно!

— Ой, не кажіть так незвично! — стурбувалась дівчинка з білявими кісками.— Наша країна найкраща, найкраща, найкраща! — І дівчинка тричі підстрибнула.— В мене й ім’я солодке — Соложеничка!

— І принцеса Марципанка найкраща! — впевнено мовив високий хлопчисько з блакитними очима і чубчиком, що стирчав, наче голки у їжачка — А мене звуть Пундик.

І Пундик теж тричі підстрибнув.

— І король Марципан найкращий! — гукнули діти всі разом і, побравшись за руки, тричі підстрибнули.

Петрик лукаво примружився:

— Так… виходить, ви справді найкращі… А скажіть, хто вам черевички, штанці та платтячка шиє?

Діти перезирнулись.
Пундик відкашлявся і впевнено сказав:

— Вони теж самі ростуть!

Петрик аж руками сплеснув від здивування.

— А цікаво, що ви найкраще вмієте?

— Їсти! — миттю відповіла Соложеничка.

— Спати! — додав впевнено Пундик.

— Вітати мого тата — короля Марципана! — гордо вставила Марципанка.

— А ще?

— Вартувати на цій вишні і кидати ловко сливи!

— А ще?

Діти мовчали. Лише Марципанка тихенько спитала:

— Хіба цього замало?

— Ой, замало! — похитав головою Петрик.—Може, ви вмієте співати? Чи яку-небудь гарну гру знаєте?

Діти здивовано перезирнулися. Тоді Петрик поліз у кишеню штанців і вийняв звідти шматочок хліба з білими цяточками солі. Він перерахував дітей і розламав шматочок на стільки ж кусників.
Кожному дістався малесенький кусник.

— Ой, смачно ж! — навіть вигукнула Соложеничка.

— Що це таке? — радо здивувався Пундик.

— Воно теж росте у полі? — діловито спитав Варе-ничок.

Петрик опустився на землю посеред кола.
Всі теж сіли, крім Марципанки.

— А ти чому стоїш? Хочеш бути вище од інших, бо королівська донька? Чи платтячко нове боїшся зім’яти? В тебе ж їх багато!

Марципанка глянула на Петрика, підняла ніжку, щоб за звичкою, знов тупнути, однак передумала й теж сіла просто у траву.

— Так от,— сказав Петрик,— ви їли хліб. Ця їжа — найсмачніша. Але вона не для тих, хто вміє лише їсти, спати і вітати короля. Зрозуміло? В країні, звідки я прийшов, ледарів немає. А ви ж не працюєте. І нічого не вмієте!

Але тут схопився Пундик.

— Хоч ми й не працюємо і нічого не вміємо, але ми найкраще від усіх не працюємо і найкраще від усіх нічого не вміємо. Ми — жителі найкращої в світі країни Марципанії!

— Найкращої, найкращої! — хором повторили діти.

Ще мить — і вони б уже не слухали Петрика.

Але Петрик теж скочив на ноги:

— Які ж ви кращі, коли навіть у піжмурки не вмієте гратись!

Діти замовкли.

— Що ж це воно таке — у піжмурки гратися? — раптом задумливо спитала білява Соложеничка.— Здається, колись я гралася так… Давно колись, вже забула…

І Пундик стояв замислений:

— Я теж колись грався у піжмурки…

Петрик здивувався. Щось йому здалося дивним у тому — може, в Соложенички та Пундика просто пам’ять погана?

— То я вам нагадаю… Станьмо в коло!

І Петрик почав уголос читати віршика, за кожним сло-вом по черзі торкаючись долонькою Соложенички, Пундика, Вареничка, Марципанки і себе:

Раз, два, три, чотири!
Тебе грамоти не вчили,
Ні писати, ні читати.
Може, хтось уміє гратись?

Останнє слово «гратись» припало на Соложеничку.

— Жмурися, Соложеничко! — сказав Петрик.— А ми будемо ховатись.— Кого першим знайдеш, той на твоє місце стане.

Дівчинка подалась до вишні жмуритися, а діти швидко побігли ховатись.

Але Петрик трохи забарився. Він не знав жодної тутешньої схованки і тому кивнув оком навіть в бік палацу. Зліва від нього була кругла щільна огорожа. Петрик вже знав — там росте торт. І справа від палацу він теж помітив огорожу, ще вищу, квадратову, з гострими кілками угорі. Петрик помчав за ріг і принишк.

Йому раптом здалося, наче за плечем хтось дихає. Але Петрик саме стежив за грою, нишком визираючи з-за рогу,— що там робить Соложеничка? — і не озирнувся на те дихання.

Соложеничка постояла трохи біля вишні з заплющени- ни очима й запитала:

— Чи вже?

Ніхто їй не відповів. Соложеничка розплющила очі. Навколо нікого не було…
Петрик з-за рогу помітив, що дівчинка одразу пішла в протилежний бік від палацу до якихось кущів.

«Мабуть, там є чудові схованки! — позаздрив Петрик.— Але зараз дуже добре, що Соложеничка пішла туди…»
І Петрик вихором помчав до вишні. За ним теж хтось біг, гучно гупаючи по землі ногами.
Петрик тричі вдарив долонькою по стовбуру:

— Знов жмурись, Соложеничко!

В цю мить маленька постать вигулькнула з-за Петри- кової спини і почувся дзвінкий голос.

— Тук, тук, тук! Знов жмурись, Соложеничко!

Це був… льодяник!
Петрик так вразився, що й слова не міг вимовити.
Діти оточили льодяника:

— Диви, а ми й не знали, що ти вмієш гратися!
А льодяник тоненьким голоском попрохав:

— Ні, я ще не вмію, але дуже хочу — і разом з вами!

— Тоді треба проказати нового віршика,— мовив Петрик:

Попіл, попіл, попільниця.
А де ж наша зозулиця?

Раптом він замовк… Здивовано озирнувсь:

— Друзі, а де ваш Вареничок-Лавреничок?

Справді, хлопчика з кудлатою головою і тугеньким черевцем ніде не було.

— Вареничку-Лавреничку, озовися!

— Ось він, ось! Бачу його, бачу! — зацокотіла Соложеничка.

Всі подивилися туди, куди вона показувала.
Але Вареничок був не сам. Разом з ним до дітей поспішали король Марципан, Перший і Єдиний міністр Трюфель у своєму широкому корковому капелюсі, солдати льодяники та Карамелька з Пиріжком — ті самі, що вихваляли короля.

— Взяти його! — ще здалеку крикнув король Марципан, вказуючи товстим пальцем на Петрика. Льодяники побігли до хлопчика і оточили з усіх боків. Всі вони були малі — Петрикові до грудей, вельми суворі і дуже смішні з своїми рум’яними щічками і кирпатими носиками.

— Татуню, що це таке? Чому ти мого гостя вважаєш за свого бранця? — капризливо скривила губи Марципанка.

— Бо він думає, що є країна краща від нашої! — сказав король.

— І за це ти віддаєш його льодяникам?—королівська донька аж руками сплеснула.— Тоді хай вони й мене теж заберуть разом з Петриком. Бо я хочу навчитись гратися!

— Гратися? — очі в короля Марципана раптом стали вузькі й блиснули жорстоко. Навіть його донька злякалася і принишкла.

— Мій Перший і Єдиний міністре! Заарештуйте принцесу Марципанку і власноручно відведіть її до королівської в’язниці разом з цим хлопчиком!

— А ти, дурню,— крикнув король на льодяника, що хотів погратись у піжмурки,— за те, що покинув вартувати біля огорожі, поза чергою вартуватимеш все літо!

Петрик спитав у бідного льодяника:

— Що за тією огорожею?

— Не знаю… Кажуть, сад якийсь.

Король Марципан з підозрою глянув на льодяника:

— Що ти сказав зараз?

Але не почувши відповіді, ще більше розсердився.

— Гей, ви! — крикнув король до дітей, що збилися у мовчазну купку,— знову вкладайтеся спати під вишнею. Але сьогодні вже ніхто з вас не дістане жодного солодкого марципана, жодного тістечка з кремом, жодного пірника! — І король гукнув:

— Слава найкращій у світі Марципановій країні!

Діти недружно відповіли:

— Слава… Слава…

А дівчинка у кумедному ластовинні в цей час сперечалася з Вареничком.

— Ні, ти вже другий дізнався, куди пішов цей такий негарний хлопчик з Марципанною. У мене ж тонкий слух, я перша почула, як Марципанка запросила Петрика йти сюди.

— Але ж ти нічого не сказала про це нашому доброму королю Марципану, а я виказав! — І Вареничок задоволено погладив своє черевце.

НЕПРИСТУПНА В’ЯЗНИЦЯ
Час, мабуть, розповісти, чому в Першого і Єдиного міністра був незвичайний капелюх. Його виготовив сам пан Трюфель з товстого корка. Міністр навіть спати лягав у ньому. Адже ніколи не можна було передбачити, коли на його голову впаде гнів короля, а коли ласка. І коли падав гнів, Перший і Єдиний міністр навіть вуха ховав у капелюсі, а коли падала ласка — він підставляв капелюха назустріч їй і низенько вклонявся.
Зараз на ласку сподіватись було годі. Король Марципан гнівався.

— Ай-ай-ай! — скрушно хитав головою Перший і Єдиний міністр Трюфель.— Панночко Марципанко і ви, Петрику, хіба ж можна щось робити таке, чого король не бажає? У вас навіть капелюхів коркових немає, щоб сховатись від королівського гніву!

— А ми не боїмося. Коли голову ховаєш од небезпеки, увесь пропадеш! — наче відрубав Петрик.

— Он ви які! — нудотно-солодка усмішка злетіла з гладкого обличчя пана Трюфеля.— Тож начувайтесь!

І він штовхнув дітей у прочинені двері королівської в’язниці.
Дзенькнув замок. Петрик з Марципанкою залишились на самоті.

Марципанка роздивилася навкруги. їй цікаво було довідатись: яка ж вона, в’язниця, що спорудив її татко. Дівчинка побачила маленьку кімнату. Навіть в піжмурки не пограєшся — ніде заховатися. Два тапчани попід стінами, глечик з водою на столі, а під самою стелею віконечко. Видко краєчок білої хмаринки.

— Твій тато, хоча й король країни, де, кажуть, навіть часник і редька солодкі, але в’язницю спорудив зовсім не солодку,— уїдливо сказав Петрик.

Марципанка взяла глечик і подала Петрикові:

— Пий!

Той ковтнув раз, другий і скривився:

— Тьху, навіть вода солодка!

Дівчинка підійшла до стінки і відколупнула шматочок цегли.

— Подивись!

Петрик взяв брунатний шматочок і розтер між пальчиками. Вони стали теж брунатні, масні і липучі.

— А тепер нюхай, чим пахне?

Петрик вдихнув повітря.

— Невже стіни з шоколадної цегли? — він був вражений.

— Авжеж! Я казала тобі — у нас усе солодке, навіть в’язниця. Тільки я ніколи не думала, що татко такий злий…

Марципанка похнюпилась. Вона сіла на тапчанчик і замовкла.
Зате Петрик одразу знайшов собі роботу. Він уважно оглянув всі куточки, кожну щілину. Поторсав двері. Ті були тверді і непорушні, наче кремінь.

Хлопчик вийняв з кишені цвях.

— Марципанко, не журися. Зараз ми оцим цвяхом зробимо прохід у шоколадній стіні.

— А куди шоколад подінемо? Сюди щохвилини може увійти льодяник!

— Ми поласуємо шоколадом!

— Як цікаво! — зраділа Марципанка.

Діти ретельно взялися до роботи. Одну, другу — шоколадні цеглини вже вийнято із стіни.

— Ой, а я вже втомилась…— зітхнула королівська донька.

— І я теж. А отвір зовсім малий…— Петрик помовчав.— Краще відпочиньмо, тоді вранці я вже щось надумаю…

Незабаром у кімнаті панувала тиша. Лише за дверима походжали мовчазні льодяники.
Однак за північ посеред стіни, під якою стояв Марципанчин тапчан, почувся шерхіт, на підлогу впали шматки шоколаду.
З стіни висунулися вуса. Потім вуса щезли і замість них з’явився хвіст. Він погойдався з боку у бік, шукаючи якоїсь опори, але не знайшов. Тоді вилізли дві лапки і вчепилися за краєчок стінки, далі вислизнуло сіреньке тільце й ще дві лапки, які теж вчепилися за краєчок. А коли вигулькнула голівка з вусиками, то було вже запізно їй щось надумати, бо лапки сковзнули по стіні і тільце з довгим хвостиком і голівкою з вусиками впало просто на Марципанку.

— Ой, ой!—закричала дівчинка.—Хтось по мені бігає.

Петрик схопився, кинувся до Марципанки і в темряві намацав того, хто так налякав її.
Він підніс його до віконечка, звідки ледве пробивалося місячне сяйво, глянув і засміявся.

— Гей, це ж Мишеня з безрозмірним животиком! Чому ти тут опинилося?

Мишеня сердито пискнуло:

— Втікало з однієї комори, а вскочило до іншої.

— Ні, це не комора, а в’язниця! — сказав Петрик.— Як же тобі вдалося позбутися кайданів? Адже дядечко Медяник погрожувався закувати тебе?

— Хе, він і зробив це! — буркнуло Мишеня. — Але ж кайдани були з бубликів,— я просто з’їло їх!

— От чому ти реготало без упину, аж чути було у палаці!—здогадався Петрик.—Одначе нам тепер не до сміху. Сиділи вдвох — доведеться втрьох…

— Що, сидіти? — схопилася Марципанка. — Таж у нашого Мишеняти безрозмірний животик!

— Авжеж! — пискнуло Мишенятко.— Це я через те таке маленьке, що немає нічого смачного. А король все частіше годує мене черствими марципанами. Він такий жа-дібний!

Марципанка обурилась:

— Неправда, Мишенятку, мій тато не жадібний!.. Однак чи не час тобі із неволі нас визволяти?

Мишеня сіло на задні лапки, облизнулося і сказало по-важно:

— А таки час! Підсадіть мене до тієї дірочки, там такий смачний шоколад!

Петрик мовчки дивувався. Справді, це була незвичайна країна! Мале Мишеня поглинало шоколад так швидко і такими великими порціями, що з ним годі було змагатися найбільшому в світі ненажері. Животик в Мишеняти вже став як великий тугий бубон.
Нарешті воно сказало:

— Швидше на волю!

І першим провалилося у велику дірку.
Марципанка, а за нею Петрик вільно пролізли крізь отвір і опинилися на марципановому полі.
Діти почали міркувати, куди їм краще бігти.
Але Мишеня спокійно сиділо на місці і, здавалось, зовсім не думало поспішати.
Петрик це помітив:

— Хіба тобі не по дорозі з нами?

— Та знаєте,— чомусь зніяковіло Мишеня,— я вже залишусь тут. Бо страшенно люблю смачненьке. Навіть більше за короля Марципана. І хоч він мене дуже лає, поцуплюю найсмачніші наїдки з його столу. Недарма він вважає мене найкращим служником і найбільшим ворогом краї¬ни… Ой,— схаменулося Мишеня.— Це ж найбільша королівська таємниця!

— Не така вона вже й велика! — засміявся Петрик.— Ну, тоді прощавай, Мишенятку! Дякуємо тобі за все!

— Я тобі дам щось смачненьке, коли тато вибачиться переді мною за те, що кинув мене до в’язниці! — додала королівська донька.

І діти побігли просто вперед, подалі від королівського палацу.
Петрик озирнувся. Мишеня ще стояло, виставивши на-перед свій безрозмірний животик, і махало дітям лапкою…
Марципанове поле залишилось позаду. Діти продиралися крізь ті колючі терни, де ховались малі марципанці, коли грались у піжмурки.

Починало світати. Марципанка хапала дрижачки. Петрик помітив це, простягнув їй свою курточку:

— Тримай, мені добре і в самій сорочці. Я угрівся!

Колючі терни скінчилися. Але скінчився і город. А попереду виникло широке провалля. Діти зазирнули в нього — і відсахнулися. Таке воно було глибоке. Стали шукати стежки вниз чи бодай якихось кущів, аби можна було чіплятися за них.

І раптом позаду хтось гукнув дзвінко:

— Стійте!

Саме в цю мить Петрик побачив стежинку, що вела у провалля, і, схопивши за руку Марципанку, кинувся туди.
Але не встиг…

Тверді руки вхопили його і Марципанку, і хлопчачий голос весело спитав:

— Цікаво, чого ви тікали?

Петрик з Марципанкою, здивовані, враз обернулися. Перед ними стояв Пундик. Чубчик його стирчав їжач¬ком, а блакитні очі аж сяяли радістю.

— Нарешті ми всі разом!

СПУСК У ПРОВАЛЛЯ
Марципанка з Петриком знову опинились в дитячому колі. На цей раз ніхто вже не вихваляв їх, хоча діти раділи — адже Петрик та Марципанка разом з ними!

Пундик сказав:

— Ви чули, як король наказав нам не давати ні солодких пиріжків, ні тістечок з кремом, ані пірників? Якщо так — не будемо вихваляти більш його, а підемо геть з країни. Хай пошукає нас! Он навіть Вареничок-Лавреничок пристав до нашого гурту.

— Так,— виступив наперед товстенький Вареничок- Лавреничок,— я спочатку не знав, на чиєму боці правда, а тепер знаю! Тільки Карамелька з Пиріжком і залишились у палаці,

Він хитро подивився на Марципанку, але більш нічого не сказав.
Вранішній туман розпливався. От-от мало зійти сонечко,
Петрик мовчав. Бо коли він почув те, що сказав Пундик, він аж почервонів від обурення.

— Друзі,— сказав він.— Виходить, ви втекли лише тому, що вам не дали солодких пиріжків… Але ж того, хто говорить правду, король Марципан кидає у в’язницю… Він навіть доньки своєї не пожалів. Ви ж ні ігор цікавих не знаєте, ні пісень не співаєте. Ходімо краще з країни Марципани назавжди!

— А де ми ще солодких пиріжків наїмося? — заперечив уперто Пундик.

— Я ж казав, у моїй країні хто не лінується, той все має. А пісні які в нас гарні, а ігри! Запрошую вас до моєї рідної країни!

— Згода! Згода! — гукнула Соложеничка.

— І я згодна,— сказала Марципанка,— але я повернусь назад, коли мій тато вибачиться переді мною за образу.

Вареничок-Лавреничок теж гукнув: «Згода!» Але насправді він, мабуть, вагався. Бо всі вже спускалися у провалля, а він ще розмірковував.

Вагався й Пундик. Але потім і він рушив униз.

Спуск був важкий і небезпечний.

Діти шукали обходу. З-під ніг Вареничка-Лавреничка, що нарешті щось вирішив для себе і наздогнав інших, весь час вилітали камінці, швидко котилися вниз і боляче били дітей.

— Слухай, Вареничку,— розсердився Пундик,— чому ти заважаєш усім? Шукай собі краще стежинку сам. А я спускатимусь останнім.

Суворі скелі височіли над дітьми, внизу клубочився туман. Петрик кинув камінчик. Той лунко скакав по камінних брилах, доки не вгамувався десь на дні.

Раптом Вареничок-Лавреничок зупинився:

— Стежки далі немає.

— Ой,— задрижала Соложеничка.— Я вже давно боюся…

Всі замовкли. Невже доведеться піднятися нагору — назад у країну Марципанію, де не можна гратися й співати?

— Ні, — сказав Пундик. — Тримайте, ось! — Він вийняв з кишені довгу тонку, але міцну линву.— Зараз ми прив’яжемо її до цього деревця і по одному спустимося.

Петрик заперечив:

— Спочатку треба перевірити, чи дістає вона дна урвища.

Він прив’язав камінчик до линви і кинув униз.
Діти уважно слухали…

— От коли б з нами була Карамелька! Вона завжди все чує,— сказав Вареничок.

Десь бамкнув камінчик.

— Линва на дні! — зрадів Петрик.

Першим спустився Вареничок. Далі хлоп’ята обережно спустили дівчаток. Соложеничка боялась більш за всіх, і її підтримували з обох боків Петрик з Пундиком.

Хлоп’ята швидко зібралися на раду. Вирішили триматися купи, самим нікуди не ходити, бо в такому тумані можна й заблудити.

Соложеничка, яка дуже зморилася, сіла на горбочок відпочити…
Раптом вона знов злякалася:

— Дивіться, тут хтось був раніше за нас! Ой, мені страшно!

Хлопчики схилилися над землею. Справді, мабуть, зовсім недавно тут хтось проходив.
Марципанка уважно подивилася на сліди і похолола.

— Тут були льодяники! Це сліди від їхніх чобіт!

Петрик і Пундик, не гаючи часу, наказали, хлопчикам оточити дівчаток, щоб вони були посередині. Всі обережно стали просуватися вперед.

Вже було далеко видко навкруги. Дітям країни Марципани все було незвичне і здавалося страшним.
Шлях заступало гостре каміння. Сумно дзвеніла невеличка річечка. Її низькі береги з’єднувала тоненька дерев’яна кладка.
Петрик припав до води:

— Нарешті звичайна, а не солодка!

Діти по черзі покуштували її.

— А знаєте, — сказав Пундик, — я наче сильніший став. Яка смачна вода, ще ніколи такої не пив.

— І я став сильніший!

— І я раніш такої не пила!

Далі пішли вздовж річечки. Але подорож була недовга…

ФОКУС КОРОЛЯ МАРЦИПАНА
Неподалік впало кілька камінців. Мабуть, хтось необережно зачепив їх там, нагорі.
Діти підвели голови. Справді, на самому краєчку ущелини стояли король Марципан, міністр Трюфель у своєму широкому корковому капелюсі і льодяники.

Король Марципан гукав:

— Повертайтеся назад!

Петрик негайно наказав:

— Біжіть через дерев’яну кладку он до того дуба, бачите?

Діти кинулися до річки, за мить були на тому березі і сховалися у затінку розлогих віт.
На галявину гордо вийшли Петрик, Пундик і Марципанка.

— Навіщо ми потрібні вам? — гукнув королю Марципану Петрик.

— Я хочу, щоб усі діти, що жили разом з нами, піднялися нагору, а ти, Петрику, йшов би собі геть з країни Марципанії!

— Ні! — крикнув Пундик.— Ми не повернемось у ваш палац, а підемо разом з Петриком у його країну. Ми хочемо співати, танцювати і гратися!

Тоді король гукнув доньці:

— Марципанко, повернись, будь ласка, назад. Я все тобі прощу!

— Ні, ні! — тупнула ніжкою королівська доня.— Спочатку ти повинен вибачитись переді мною при всіх!

Марципан аж закляк. Діти побачили, що він радиться з Першим і Єдиним своїм міністром Трюфелем.
Потім нудотно-солодко крикнув Трюфель:

— Ми за мир на будь-яких умовах. Викликаємо на переговори Вареничка-Лавреничка!

Пундик здивувався:

— Чому саме його? А не мене, чи свою доньку Марципанку? Дивно…

Хлопчики порадилися.

— Вареничку! — вирішили вони.— Нам все одно — можемо ми, можеш і ти піднятися на мирні переговори з Марципаном та Трюфелем. Поводься чемно, але з гідністю. Не забувай, правда на нашому боці.

— Все буде як треба! Та й сорочечка моя нова нагорі залишилась,— сказав Вареничок. Навіть носа чомусь задер і швидко став здиратися нагору.

Невдовзі він повернувся. Малий ніс його закопилився аж до неба:

— Наш король, могутній Марципан, і його вірний Перший і Єдиний міністр Трюфель наказують вам піднятися нагору. Інакше вам буде дуже-дуже зле!

— Слухай, Вареничку,— образилася Марципанка,— чому ти став говорити з нами так, ніби ти вірний служник мого тата?

— Ой,— спохопився Вареничок-Лавреничок,— то вам здалося!

І його ніс миттю став таким, як в інших дітей.

— Давайте знову порадимося! — запропонувала Соложеничка.

— Навіщо? — здивувалися хлопчики.— Ми нізащо їм не здамося. Краще загинути у чесному бою!

І вони гукнули суперникам:

— Спускайтеся сюди!

Хлопчики виламали кожен собі по величенькому дубцю.
Проте король Марципан теж не гаяв часу. Він покликав до себе кількох льодяників і віддав їм якийсь наказ. Льодяники швидко зникли з очей.
А хлопчики гукали знизу, розмахуючи дубцями:

— Спускайтеся! На чесний бій, на справедливий бій! Раптом Соложеничка знову щось побачила.

— Ой! — скрикнула вона.— Нас оточують льодяники!

Справді, поки діти дивились угору, закликаючи до чесного бою короля і його першого міністра, багацько льодяників несподівано вибігло з-за скелі…

І не встигли хлопчики змахнути своїми дубцями, як вже стали бранцями короля Марципана. І полонили їх, мабуть, ті самі солдатики, чиї сліди Соложеничка помітила раніше.

Льодяники наставили на дітей довгі гострі списи. Що втікачі могли зробити їм своїми малими дубцями? Однак вони не збиралися кидати їх.

Лише Вареничок-Лавреничок раптом заскиглив:

— Ой, рятуйте! Пане Марципане, пане Трюфелю, я ж вам вірно служив! Я ж вам все-все завжди виказував, що роблять і Пундик, і Соложеничка, і Карамелька, і навіть ваша донька Марципанка!..
Діти мовчки відвернулися од Вареничка. А Пундик кинув йому презирливо:

— Ех ти, плазун!

І в цю хвилину почувся голос короля Марципана. Голос був несподівано такий ласкавий, такий солодкий, що всі юні марципанці дружно глянули угору.

— Любі мої дітоньки! Я зовсім не збираюся брати вас у полон і саджати у шоколадну в’язницю. Якщо ви хочете піти з країни Марципанії, ідіть. Я вас не затримаю ані на мить. Але ж перед далекою подорожжю вам треба добряче попоїсти. Ви ж зголодніли, дітоньки мої. А подорож, мабуть, далека буде? Так, Петрику?

— Так,— неохоче відказав Петрик.

— От бачите, навіть Петрик зі мною згоден! — зрадів король.— І я зовсім не хочу, щоб ви піднімалися нагору. Бережіть сили. Хай вам щастить у дорозі! А щоб ви не думали, що я жадібний, я звелів льодяникам разом з Карамелькою і Пиріжком принести вам униз торбу наїдків.

З-за скелі з’явилися ті самі двоє льодяників, яким король Марципан щось наказував перед цим угорі. Вони тягли велику торбу, допомагали їм Пиріжок та Карамелька.

— Будь ласка, їжте! — запросив Пиріжок.— І не думайте, що наш король такий поганий.

Діти нишком зиркали на торбу. Їсти хотілося всім. І до того ж льодяники вже давно опустили свої гострі списи…
Пундик тихенько штовхнув Петрика.

— Може й справді покуштуємо?

— Якщо ти голодний, їж, а я не стану,— розсердився

Петрик і додав уїдливо: — Здається, ти й Марципанію покинув лише тому, що тебе смачних пиріжків позбавили.

— Як хочеш,—зніяковів Пундик,—а я таки покуштую…

Але не він перший схилився над торбою. Там вже порпався Вареничок-Лавреничок, а Карамелька пригощала Соложеничку з Марципанкою. Адже й справді діти дуже зголодніли.
І нагорі не вгавав король Марципан:

— Їжте, дорогі мої! Перед далекою подорожжю набирайтеся сил! І ти, Марципаночко, їж. Твій татусь добрий король. Якщо хочеш, можу й зараз вибачитися перед тобою!..

У Петрика покотилася слинка по язичку:
«Якщо з’їм один пиріжок, нічого не станеться, я теж зголоднів…»

І Петрик простягнув руку до торби.
«Може, він не такий вже й поганий, цей король Марципан?» — подумав хлопчик. Петрик присів на камінь. Пиріжок був смачний. Петрик навіть не помітив, як проковтнув його і взяв ще один.
Діти наввипередки тягнули рученята до великої торби. Швидко вона схудла.

— А тепер можете йти разом з Петриком! — гукнув король Марципан. Але голос його вже не був такий солодкий.— Тепер я спокійний за вас, дітоньки мої!

Петрик здивовано глянув угору. Але те, що він побачив, здивувало його вдвічі. До короля Марципана біг дядечко Медяник! Він тримав у руці добрячий черпак. От він вже поруч з королем. Розмахується… Зараз черпак опуститься на голову королю! Що тоді буде?!

Але Марципан обертається і люто кричить на доброго дядечка Медяника:

— Зупиніться! Інакше я ніколи не скажу вам, де ваша донька!

Дядечко Медяник покірно опускає черпак і плентається назад від провалля.
Король Марципан знов гукає дітям. І голос в нього дуже сердитий:

— А тепер можете йти собі!

Але діти не квапились.

— Ой, щось мені спочити хочеться,— раптом сказала Соложеничка і позіхнула.

— І травичка тут гарна,— додав Вареничок і перший розлігся просто на землі.

— Ні, друзі, треба йти! — твердо сказав Петрик.— Бо швидко настане спека.

Він підвівся з каменя і зробив кілька кроків… Але якийсь тягар зненацька став натискувати йому на плечі, і він, сам того не помічаючи, тихенько опустився просто у траву…

ЩО ХОЧЕМО, ТЕ Й РОБИМО!
Петрик прокинувся. Ще не розплющуючи очей, зрозумів — сонечко вже підбилося високо, бо припікає.
«Чом я так довго спав?» — подумав хлопчик. Розплю-щив очі і… нічого не зрозумів! Він лежав не на дні ущелини, а на м’якій постелі у просторій кімнаті.

«Що сталося? Може, це наснилося мені?» —подумав Петрик.
Але, здається, ні… Хлопчик визирнув у вікно. Знайо¬ме подвір’я…

— Он воно що! — тихенько сказав сам собі.— Знову я в палаці короля Марципана!

І Петрик згадав… Він з’їв два пиріжки, бо дуже зголоднів. І одразу заснув…
А де ж нові друзі? Чи, може, їх теж приспали оті смачні пиріжки, що ними пригощали дітей марципанові солдати?
Петрик прочинив двері.

— Ой! — скрикнув хтось у темряві коридора.

Петрик роздивився. То була Карамелька. Вона терла свій забитий носик у кумедному ластовинні.

— Що ти робиш під дверима?

— Підслуховую!—з насолодою відказала Карамелька.

— Це ж негарно! Негарно! — розхвилювався Петрик.— Хіба можна так?

— Можна! Можна! — кивала радісно Карамелька.— Наш добрий король Марципан дозволив це мені. Слава йому!

Знадвору почулись голоси, і Карамелька побігла коридором.
Раптом вона стишила ходу — згадала:

— А ти — сонько! Цілу добу спав. Все проспав.

«Невже цілу добу?» — аж похолов Петрик.

Він вибіг з палацу на широке подвір’я пірникового палацу.

— Ой! — знову почувся зойк. Але це була вже Соло-женичка.

— Хто налякав тебе, Соложеничко?

— Ой! — знов зойкнула полохлива дівчинка.— Це ти мене налякав.

— Та я ж не страшний! — образився Петрик.

— Страшний, страшний! — почув він позаду себе знайомий хрипкий голос Вареничка-Лавреничка:

— В тебе очі мов діжки, а слово мовиш — наче грім гримить!

— Ой! — перелякалася Соложеничка і сховала голову за стовп, що підпирав королівський балкон. Лише маленькі литочки смуглявіли з-за стовпа.

І Петрик здогадався…

— Виходить, що вам король Марципан дозволив усі забаганки?

— Так! — вигулькнули з-за стовпа білявенькі кіски Соложенички.— Я скільки хочу, стільки й буду лякатися. Слава найрозумнішому королю Марципану!

— А я все, що надумаю, те й кажу, навіть те, чого ніколи не було! — мовив пихато Вареничок-Лавреничок і погладив своє товстеньке черевце.— Слава наймудрішому королю Марципану, що дозволив мені белібекати що завгодно!

Петрику стало нудно. Навіщо він віднайшов цю нещасну країну? Навіщо йому такі друзі, що закохані лише в свої забаганки та в солодкі марципани?..

Хлопчик глянув на вікна першого поверху палацу. Десь за одним з них, мабуть, була Марципанка…

— А ось і я! — наче почула королівська доня Петрикові думки. — Чи до вподоби тобі моє нове платтячко?

Марципанка підставила до вікна стілець і скочила на підвіконня. Гаптоване золотими узорами біле платтячко аж сяяло в темному отворі вікна.

— В мене тепер знаєш скільки усіляких нарядів?

— Я чула, чула! — раптом з’явилося у вікні поруч Карамельчине кумедне ластовиння.— Багато, дуже багато!

— Ой, я сама бачила, просто страх, як багато!—ствердила Соложеничка.

— А я точно знаю, скільки платтячок у тебе. Тисяча! — впевнено збрехав Вареничок-Лавреничок і знов погладив черевце.

І тут в іншому вікні з’явився Пундик.

— Неправда,— сказав він рішуче. Маленький чубчик його, як завжди, стояв їжачком.— Звідки ця тисяча? Хто б це встиг за добу пошити тобі стільки платтячок?

«За добу»,— повторив про себе Петрик. Виходить, він справді проспав аж добу!
Хлопчик розгубився. Він не знав, що йому робити. Пошепки навіть не сказав, а подумав:

— Навіщо це все королю Марципану?

— А я почула! Я почула! — застрибала на одній ніжці у своєму вікні Карамелька.

Та Петрик вже не слухав нікого. «Треба віднайти дядечка Медяника!» — стурбовано думав він.
Кухар жив поблизу королівської їдальні. Петрик постукав у двері…

Постукав іще — жодного звуку.
«Може, дядечко захворів?»
Петрик прочинив двері.

— Чи дома господар?

Коли очі його звикли до напівтемрявй, роздивився. Кімнату дядечко Медяник мав невеличку. Там стояло ліжко, акуратно застелене зеленою ковдрою, і стіл. На столі лежали цікаві речі. Іграшкові пістолети, картонні ляльки, м’ячики, гілочки, блискучий кубик.

«Все це потрібно для фокусів,— здогадався Петрик.— Але ж куди подівся дядечко Медяник?»

— Пі-пі-пі! — почулося десь біля дверей. Хлопчик подивився туди… Нікого!

— Це я, Мишенятко з безрозмірним животиком! Я ось тут, на підлозі!

Петрик присів навпочіпки.
Мишенятко теж сіло, але на задні лапки.

— Петрику, чи не бачив ти дядечка Медяника?

— Ні,— зітхнув хлопчик.— Я сам шукаю його!

— І я теж! — схвильовано сказало Мишенятко.— Розумієш, я дуже голодне! Дядечко хоч і сварився на мене часто, але завжди щось смачненьке залишав. Я дуже-дуже зголодніло! Адже у мене безрозмірний животик!

Петрик уважно глянув на Мишеня:

— А чому в тебе на писку якийсь біленький клаптик?

— Та це папірець! — зніяковіло Мишенятко.— Ми, мишенята, дуже любимо папірці, особливо книжки.—І Мишенятко з безрозмірним животиком навіть облизнулося.
Раптом воно сплеснуло лапками:

— Ой, а може, ти теж хочеш поласувати папірцем? То я тобі зараз принесу теж…

І, не чекаючи на згоду, метнулося до дверей.
Петрик сів на стільчик. Усміхнувся. Дивне це Мишенятко! Хоче принести якийсь папірець, щоб удвох поласувати ним… Щасливе! Не знає, що діється навкруги. Де ж ти, добрий дядечку Медяничку?

— Ось він! — вигулькнуло з-за дверей Мишенятко.

— Хто, Медяник? — зрадів Петрик.

— Та ні, папірець! — відказало Мишенятко.

В зубах воно й справді тримало папірець.— Будь ласка, їж собі на здоров’я!

Щоб не образити Мишеня, Петрик простягнув руку за папірцем. Мишеня в кількох місцях встигло погризти його. З одного боку папірець був чистий, а на звороті було щось написане.
Петрик прочитав уголос:

«Для себе самого — і більш ні для кого!
Дві Найбільші Таємниці Королівства Марципанії.
Перша Найбільша Таємниця…»

— Це я, це я! — пискнуло Мишенятко.— Недарма король казав, що я найкращий служник і найбільший ворог країни, і це — найбільша королівська таємниця!

— Ні, Мишенятку, тут зовсім інше написано:

«Хто наїсться… уш… забуде, хто він насправді є…»

Петрик ще раз перечитав… Дивний папірець!

— Мишенятку, де ти віднайшло його?

— У палаці. Там є кімната, біля якої завжди вартує льодяник.

Хлопчик замислився… Справді, він проходив повз ту кімнату, і королівська донька сказала, що тато навіть її до тієї кімнати не пускає…

— Як же ти потрапило до Забороненої кімнати? — здивувався хлопчик.

Мишеня підкрутило лапкою довгі білі вуса і урочисто мовило:

— Це була непроста справа… Мене дивувало, чому льодяники старанно охороняють двері у ту кімнату. І я, Мишенятко з безрозмірним животиком, подумало, що там є щось смачненьке. Взяло та й прогризло дірку з іншого боку у стіні. Дивлюсь — нічого немає, лише папірці якісь висять. А вони ж такі смачні! То я і поласувало трохи…

— Ой Мишенятку, Мишенятку, добре, що ти хоч цього папірця не з’їло!

Петрик ще раз уважно перечитав папірець.

— Ось, бачиш,— показав він папірець Мишеняті.— Ти відкусило звідси лише шматочок, але разом з ним і якусь дуже важливу таємницю! «Хто з’їсть… уш…» Що таке «уш»?

Мишенятко принишкло…

— Може, це пампушка? — нерішуче сказало воно.

— Але, може, й галушка! — заперечив Петрик.— Бачиш, Мишенятку, що ти наробило? У слові, якого ми не знаємо, велика таємниця. Хто з’їсть не відому нам їжу, забуде, хто він є…

— Нашому дядечкові Медянику відомо багато наїдків,— зауважило Мишеня.— Може, він іще якусь їжу на «уш» знає.

— Ти маєш рацію! Ходімо пошукаємо його далі.

Але тільки-но Петрик з Мишенятком підійшли до кухні, як почувся нудотно-солодкий голос королівського Першого і Єдиного міністра Трюфеля:

— До обіду, дітоньки! Король Марципан кличе вас до столу!

Хлопчик згорнув папірець і сховав його у кишеню штанців.

Ось вже знайома Петрику довга зала. Трон наприкінці. Король Марципан ще більш погладшав. І губи масні, облизується. Мабуть, щось їв смачне.

Перед троном — стіл. За столом діти. Петрикові цікаво — що далі буде, сів і собі. Мишенятко з безрозмірним животиком пристроїлось біля його ніг.

Король Марципан кивнув своєму Першому і Єдиному міністрові Трюфелю. Той тричі сплеснув у долоні.

— Дітоньки, привітаймо свого найкращого, наймудрішого короля!

Юні марципанці хором проказали:
— Слава найкращому королю Марципану, який дозволив нам що завгодно робити, нічого не робити, говорити, нічого не говорити. Слава! Слава!

Король Марципан хитро примружив ліве око, а правим уважно глянув на Петрика.

— Бачиш, хлопчику, за що вдячні мені мої дітоньки, мої найвірніші піддані? Я їм усе дозволив, і вони вже ніколи не захочуть втекти з країни Марципанії, бо це найкраща країна. Це мій фокус. Найкращий за всі фокуси. От! Медяник не хотів робити фокусів для мене, все для дітей. То я сам собі зарадив. От!

Перший і Єдиний міністр Трюфель знов тричі сплеснув У долоні, і двоє цукеркових солдатиків внесли велику тацю.
На ній лежали черстві, прибиті пилом марципани. А на вершечку велика жовта груша.
Перший і Єдиний міністр Трюфель взяв грушу і урочисто поклав її перед Петриком.

— Приємного апетиту! — солодко сказав він.

Перед іншими дітьми Трюфель поклав черстві марципани.

— А чому мені грушу, а іншим—марципани? — здивувався Петрик.

— Бо ти наш дорогий гість! — сказав король.— Іж на здоров’я!

Найбільший і найчорніший марципан Перший і Єдиний міністр Трюфель подав, низенько вклонившись, своєму королю.
Той скривився:

— Знову, як мені, то найгірша їжа…

— Осмілюсь зауважити,— розплився в нудотно-солодкій усмішці Трюфель,— ви завжди казали: «Діти — наші квіти, все для них…»

— Помовч! — буркнув король.

Петрик наставив вушка. Однак нічого цікавого більш не почув. Тоді він спитав у короля напрямки:

— Скажіть, будь ласка, а де дядечко Медяник.

Король ще раз хитро прискалив око і сказав:

— Наш кухар там, де я звелів… Ой дітоньки, яка це невдячна була людина! Він відмовився навіть за марципановим полем доглядати. Він і вас не любить, він каже, що торт ще зелений і від нього живіт болітиме.

І король знов облизнувся, наче згадав щось дуже смачне. Потім він став гризти марципан, який подав йому Трюфель. Однак полишив тільки сліди зубів на ствердлій, наче кремінь, скоринці.

«Ой, мабуть, король не такий вже поганий,— зрадів Петрик.— Мені, своєму гостеві, яку смачну грушу дав, а сам черствим марципанчиком обідає!»

Петрик підбіг до трону і простяг грушу королю.

— Будь ласка,— сказав він щиро,— ось вам моя груша!

Але король подарунка не взяв, а стурбовано замахав руками:

— Ні, ні! Я знаю, наші груші дуже смачні. Однак в мене від них буває нежить!

Петрик аж засміявся: нежить від груш? Він повернувся на своє місце за столом і вже хотів сам послати ту грушу до рота, як раптом… Хлопчик ледь не скрикнув від несподіваної здогадки: у папірці із Забороненої кімнати було написане — «уш». Це ж, напевне, груш! «Хто наїсться груш, забуде, хто він насправді є…» Недарма на першому обіді король сам простягнув Петрикові грушу! І зараз так дивно розщедрився. Він хоче, щоб я щось обов’язково забув…
Петрик закрутився на своєму стільці. От вона, підступна зброя тутешнього короля! Це якась незвичайна груша!

Петрик непомітно кинув грушку на підлогу.

— Куди ти подів грушу? — підозріло спитав король Марципан.

— Я вже з’їв її! — почервонів Петрик. Він збрехав вперше в своєму житті.— Така смачна була!

Король Марципан уважно подивився в Петрикове обличчя.

— Можливо й так… Щось в тобі змінилося, ти почер-вонів.

— Пі-пі-пі! — пискнуло в цю мить під Петриковим стільцем Мишенятко. Хлопчик взяв Мишеня на руки, воно прошепотіло:

— Дякую за грушу. В мене нежиті не буває! Але я їх не люблю. Краще побіжу в поле, поласую хоч зеленим тортом.

— Гаразд, Мишенятку, біжи. А наїсися, шукай Медяника!

— Я чула, чула! — вихопилась Карамелька.

Проте на неї ніхто не звернув уваги, бо саме в цю хвилину король Марципан дав знак скінчити обід.

Діти побігли на подвір’я, з подвір’я через марципанове поле — під вишню. Петрик теж пішов слідом. Кущики з рудим листячком прив’яли, похилились до землі, а всі марципани стали тверді, аж чорні. Свіженького жодного. Це вразило Петрика. Коли дядечко Медяник зник, чому одразу всі марципани почерствіли? Виходить, хтось доглядав за ними, поливав поле?

Спати у холодочку, мабуть, ніхто з дітей не хотів. Бо вони, хоча й посідали на землю під вишнею, проте носом ніхто не куняв. Всі мовчали. Було якось сумно й нецікаво. І на вишні не залишилось жодної сливи.

Мишенятко десь шукало дядечка Медяника… Петрик і сам ладен був кинутись на пошуки, але боявся, що льодяники помітять це і донесуть королю Марципану. Адже тепер вже достеменно відомо — дядечко не з своєї волі кудись зник… Треба бути обережним! В цій країні все дивне. А може, діти не такі вже й погані! Щоб одразу та так змінитися!.. Петрик не хотів у це вірити!

— Гей, хлоп’ята, я щось знаю!

Діти сіли кружечком.

— Давайте придумувати казки. У нас до вечері он скільки часу. Почнемо…—Петрик обвів поглядом дітей,— почнемо з Вареничка-Лавреничка, бо він найбільший брехун.

— Чому я брехун? — аж скипів Вареничок-Лавреничок і скочив на ноги, виставивши перед собою зціплені кулачки.

— Годі, годі тобі! — твердо мовив Петрик.— Всі ми знаємо, як ти неправду казати вмієш. Але зараз не бреши, а гарненько вигадуй. Так, щоб цікаво було.— Петрик лукаво глянув на Вареничка.— Може, ти найрозумніший серед нас. Тоді ми тебе станемо поважати як друга.

Вареничок-Лавреничок сів, задумливо погладив черевце :

— Тож слухайте мою казку…

Але Петрик не почув Вареничкової казки. Ззаду хтось тихенько поторсав його за сорочечку. То було Мишенятко з безрозмірним животиком.

Воно змахнуло нишком лапкою, наче закликало Пет-рика кудись із собою, і побігло вбік.
Хлопчик стурбувався.

— Вибачте, будь ласка, зараз мені негайно треба відлучитись…

Коли до дітей було вже далеко, Мишенятко зупинилось.

— Петрику, я знаю, де дядечко Медяник!

З маленьких мишеняткових очей скотились дві великі сльозинки.

ЗУСТРІЧ КОРОЛЯ З КУХАРЕМ
Мишенятко бігло полем так швидко, що Петрик ледве встигав за ним.

— Сюди, Петрику. Я саме бачило — льодяники вели дядечка Медяника до шоколадної в’язниці.

Почувши страшну новину, Петрик стишив ходу.

— Зачекай, Мишенятку, не біжи. Коли льодяники нас помітять, ми вже не врятуємо нашого Медяника.

Петрик з Мишенятком далеко стороною обійшли в’язницю і сховалися в густих кущах.

Хлопчик обережно розсунув гілки. Вхід до в’язниці був прямо перед ними. Але біля дверей ходив льодяник із списом. На ремінці в нього теліпався великий блискучий ключ.

— Це ключ від дверей! — пискнуло Мишеня.— Давай кинемось на льодяника і заберемо ключа!

— Ти справді хоробре Мишенятко,— з повагою сказав хлопчик,— але зараз потрібна хитрість. Бо льодяник може в якийсь спосіб покликати інших на допомогу, і тоді все пропало!

— Ось він! — злякано пискнуло Мишенятко.

— Хто? — перепитав Петрик.

— Король Марципан!

Льодяник виструнчився, віддав королеві честь. Марципан буркнув:

— Відчиняй!

Коли король пройшов у в’язницю, льодяник хотів зачинити за ним двері. Але король наказав:

— Ні, ні, хай будуть прочинені!

Петрик усміхнувся:
«Думає, що льодяник і його раптом може зачинити у в’язниці».

По хвилині мовчання з в’язниці почувся голос дядечка Медяника.

— Хоч дітей нагодували?

Король відповів охоче:

— Аякже!

— Чим саме?

— Як ви казали — тортом!

— Пі-пі,— захвилювалось Мишенятко.— Ой, який брехун! Сам сказав, що торт ще зелений!

Голос в дядечка Медяника пом’якшав.

— Це дуже добре. Але я все одно не прощу вам отих сонних пиріжків. Це ж на здоров’ї дітей позначиться!

— То був прикрий випадок. Адже зайда Петрик хотів, щоб діти полишили нашу найкращу країну! А ви ж і самі цього не хочете, га?

— Так, не хочу… Марципане, де моя донька? — голос Медяника був дуже схвильований.—Я відчуваю, вона десь тут, поруч. Строк моєї служби у вас сьогодні минає. Скажіть мені врешті-решт, де моя люба доня? Де діти, з якими вона колись гралася?

Запала мовчанка.
Потім з-за дверей знов почувся голос короля:

— Хіба це так важливо? У вас є свої таємниці, а це — моя.

— Але чому ви хочете дітей на паненят перетворити? Вони ж нічого не вміють, тільки солодко їдять та сплять!

— Ой Медянику, Медянику! Сива ви людина, а нічого ще не зрозуміли,— голос в короля був лагідний. Петрикові здалось, наче він аж співає:

— В світі стільки злого. Хай хоч мої найвірніші піддані не знають про це. Хай хоч вони не бачать гіркого в
житті і за столом. Хай солоний піт не ятрить їм рани, а вода і їжа їхня завжди буде солодкою, а не кислою. І щоб ви не думали, що я злий, від сьогодні ви вже не просто королівський кухар, а Міністр Королівських Сніданків, Обідів і Вечерь. І отже — приступайте до своїх обов’язків, бо солодкі марципани в полі без вас черствіють, а вишня не родить слив.

— Ні, це нечесно. Ви хочете підкупити мене!

Голос дядечка Медяника став гнівний:

— Я не вірю вам. З солодощів самі паненята родяться! Чому ви ховаєте від мене мою доню? В цьому якась підступна таємниця! Доки не скажете, де вона, де її друзі,— геть звідси!

За мить Петрик побачив, як у дверях з’явилось червоне розлючене обличчя короля Марципана. Але він швидко обернувся і крикнув до в’язниці:

— Начувайся, кухарю! Скоро й черствих марципанів дітям не стане, а торта нам з Першим моїм і Єдиним міністром Трюфелем вистачить надовго!
І король поспішив до палацу.

«Що робити? Як визволити Медяника?» — хвилювався Петрик. Треба було негайно щось придумати, доки льодяник не зачинив двері на замок!

Петрик підняв камінець і кинув його в льодяника. Камінець попав просто у спину цукерковому солдатикові. Той, розлючений, полишив двері і подався до кущів.

— Мишенятку, як побачить тебе льодяник, тікай!

— Гаразд, я все зрозуміло!—поважно відказало Мишенятко.

Коли льодяник розсунув віти, Петрика там вже не було…

А Мишенятко одразу кинулось тікати. Льодяник із списом погнався слідом.
Петрик кинувся до прочинених дверей:

— Дядечку Медянику, ви вільні!

ТАЄМНИЦЯ ЗАБОРОНЕНОЇ КІМНАТИ
Дядечко Медяник, Петрик і Мишенятко, що ніяк не могло віддихатись після змагань з льодяником, сиділи в кімнаті королівського кухаря.

Добрий дядечко уважно перечитав клаптик паперу з Першою Найбільшою Таємницею країни Марципанії і сховав його у кишеню.

Медяник мовчав кілька хвилин. Коли він заговорив, голос в нього був дуже схвильований:
— Я давно здогадувався, що в нашій країні діє якесь чарівництво… Отже, виходить, причина у грушах. Але це лише Перша Таємниця…

Петрик з Мишенятком уважно слухали дядечка Медяника. З Марципанових покоїв і з кімнати Трюфеля доносилось гучне хропіння. Володарі країни, як завжди, спали після обіду.

— Друзі, часу в нас зовсім обмаль,— сказав рішуче дядечко Медяник.— Мишенятку, ти бачило в Забороненій кімнаті іще який-небудь папірець?

— Бачило,— пискнуло Мишенятко,— і багато. Але я, на жаль, з’їло їх. Вони такі смачні! Лише на поличці ще якийсь папірець лежав. Я до нього дістатись не могло, бо високо дуже.

— Може, то Друга Найбільша Таємниця країни Марципанії? — спитав сам у себе дядечко Медяник.—А може, вона вже давно в твоєму безрозмірному животику?.. Мишенятку, у короля Марципана на ремені завжди якісь два ключі на шовковому мотузку дзвенять. Можливо, один з них — від Забороненої кімнати?

— Я зрозуміло,— пискнуло Мишеня.— За мене не турбуйтесь!

І воно миттю зникло за дверима.

Ой, як хвилювались дядечко Медяник і Петрик! Але даремно. Невдовзі Мишенятко з’явилось із двома ключами на шовковому мотузку.

— А зараз,— сказав дядечко Медяник,— ми спробуємо проникнути до Забороненої кімнати.

Дядечко Медяник з своїм великим черпаком, Петрик і Мишенятко вийшли у коридор. Обережно проминули кілька хідників. На щастя, ніхто їм не зустрівся по дорозі. В цей час у країні Марципанії всі спали…

— Зачекайте мене ось тут! — сказав тихенько дядечко Медяник.

— Ой, як же ми пройдемо, там же льодяник завжди вартує! — стурбувався Петрик.

— Задля дітей я готовий на все!

І дядечко Медяник сміливо вийшов у коридор, що вів до Забороненої кімнати.
Льодяник, що чергував біля її дверей, зачувши чиїсь кроки, миттю наставив списа. Але дядечко Медяник навіть не стишив кроків. І льодяник раптом… усміхнувся дядечку Медянику!
Добрий кухар зрадів:

— Льодичку, це дуже добре, що чергуєш саме ти. Інакше нам довелося б розпочати бій!

— Гей, Петрику, Мишенятку!..— покликав дядечко Медяник.

Тепер і Петрик зрадів, забачивши льодяника. Адже це був той самий цукерковий солдатик, що хотів гратись у піжмурки, і за це був покараний королем.

— Льодичку, ми з друзями зараз спробуємо проникнути у цю кімнату. Ми зачинимо за собою двері, а ти й далі чергуй, наче нічого не сталося. Добре?

— Добре! — по-дитячому тоненько відповів Льодичок.— Для вас, дорогий дядечку, я все зроблю!

Дядечко Медяник вставив ключа у замок і спробував повернути його, але ключ не повертався. Тоді він спробував зробити те ж саме з іншим ключем. Щось задзижчало, тоненько дзвякнуло…

Двері із рипом повільно прочинилися. Медяник, Петрик і Мишенятко обережно увійшли до кімнати. Медяник запер двері зсередини.

Кімната була невеличка, з маленьким віконечком. І зовсім порожня.

— Так…-— протягнув розчаровано дядечко Медяник.— Мишенятку, ти помилилось. Твоя дірочка вела до іншої кімнати.

— Ні, ні, — стурбувалось Мишенятко. — В найтемнішому кутку повинна бути заглибина і в ній папірець. Я здалека чую його ароматний запах. В мене навіть голова паморочиться — такий смачний той папірець!
Петрик уважно придивився до найтемнішої стіни.

— Ось він! Ось!

Дядечко Медяник швидко розгорнув папірець. Став читати:

«Друга Найбільша Таємниця країни Марципани.
Хто з’їсть золоте яблуко, стане таким, яким він є насправді».

— Тепер ми знаємо, як розчарувати дітей! Люба моя доню, скоро я впізнаю тебе! — вигукнув дядечко Медяник.— Скоріше на пошуки чарівної яблуні!

Але в цю мить з-за дверей почувся тупіт льодяників і розпачливий крик короля Марципана:

— Караул! В мене вкрадено таємні ключі!

І тоненький голосок цукеркового солдата Льодика:

— Дядечку, рятуйтесь!, Я боротимусь до кінця!

З коридора донісся лютий вереск короля Марципана:

— Вірні мої солдатики, убийте цього зрадника, щоб він не встав! Він мені вже давно не подобався!

Почулись глухі удари…

— Ламайте двері, мої вірні льодяники! — кричав король Марципан.

— Ми у пастці! — затремтів Петрик.

— Є вихід! — пискнуло Мишенятко.— До кімнати я прогризло лише нірку, але під підлогою є справжній підземний хідник!
І Мишенятко взялося вигризати більшу дірку у пірни- ковій підлозі.

— Швидше, Мишенятку,— благав Петрик.— Двері вже тріщать!

— Не турбуйся,— заспокоїло Мишенятко,— в мене ж безрозмірний животик!

За хвилину велика дірка була готова.
Петрик глянув униз — справді там був підземний хідник.

Він стрибнув і відійшов убік. Слідом за ним гепнувся дядечко Медяник. На руках він тримав Мишенятко — в того животик став, наче бубон, і саме бігти воно не могло.

Дядечко Медяник обмацав у темряві стіни. Хідник вів в один бік.

— А тепер попереду піду я! — сказав рішуче добрий кухар.— Петрику, тримайся за мене! Все буде гаразд!

— Та це я випадково розгубився!—зніяковів Петрик. Грюкіт льодяників і тріск дверей завмирали позаду…

ОСТАННІЙ БІЙ
Підземний хід скінчився. Попереду блимнув сонячний промінець.
Дядечко Медяник помацав правицею кам’яну ляду, що прикривала вихід на поверхню.

— Петрику, потримай Мишенятко…

Кухар обома руками натиснув на ляду, і вона впала кудись набік.
Дядечко Медяник висунув голову на поверхню.

Сміливці потрапили до саду, в якому навіть він, королівський кухар, ніколи не був.
Над головою в дядечка Медяника на вербі гойдались жовті груші, а неподалік на клені—яблука… Дядечко Медяник протер очі, сам собі не вірячи. То були золоті яблука! Друга найбільша таємниця країни Марципанії!
Велика квадратова огорожа з гострими кілками угорі, ще більші ворота закривали сад від цікавих очей.
Добрий кухар пересадив через огорожу Петрика з Мишенятком і сам, крекчучи, видряпався в садок.

— Допоможи мені, Петрику!

Втікачі вдвох насунули ляду на отвір в хіднику.
Знизу почулось глухе грюкання, гепання, гекання, хекання.

— Швидше до яблук! — гукнув королівський кухар.

Разом з Петриком вони рвали золоті яблука і ховали їх — дядечко у просторі кишені, Петрик — за пазуху.
Одне яблуко зірвалось з гілки і впало на землю. Мишенятко передніми лапками і носиком швидко покотило його до зачинених воріт.

«Якщо перший Марципанів ключ саме від цих воріт, ми врятовані, — розміркував добрий кухар, — а коли ні…»

Він устромив ключа у замок, повернув його тричі. Замок тоненько дзенькнув.

— Петрику,— сказав на вухо хлопчику дядечко Медяник,— за цими ворітьми завжди чергують два льодяники і завжди — спинами до воріт. Зараз ми кинемось на них, штовхнемо у садок і швидко зачинимо ворота. Де ти полишив своїх нових приятелів?

— У холодку під вишнею.

— Це добре, бо недалеко. Тримайся мужньо, хлопчику!

І дядечко Медяник широким помахом руки розчинив ворота…

Але за ворітьми мовчки стояли не два льодяники і не спинами до втікачів. Ціле льодяникове військо на чолі з Першим і Єдиним міністром Трюфелем виставило гострі списи назустріч Медянику, Петрику і Мишеняткові з безрозмірним животиком!

— До бою, мої вірні льодяники, до бою! — гукнув Трюфель.

Блиснули гострі списи цукеркових солдатиків. Ще мить — і невідомо, чи посміхнулося б коли-небудь доброму Медяникові, Петрику і Мишеняткові сонечко…

І саме тоді добрий кухар і фокусник дядечко Медяник, що не розумівся на військовій справі, придумав фокус, який потім було записано в історію країни Марципанії найбільшими літерами!
Він гукнув такі дивовижні слова:

— Мур-бур-цур-твіст!
Хто найкращий танцюрист?!

І грізні цукеркові солдатики, що займалися лише військовими вправами, глянули на дядечка Медяника й ну танцювати! Вони кумедно повертались на всі боки, сідали й швидко схоплювались. Це виходило в них дуже незграбно.
А дядечко Медяник чарував:

— Мура-бура-мацапура!
Це не танок, а халтура!

Льодяники покидали гострі списи, що заважали їм, та вдарили навприсядки! Проте вони, мабуть, були недосвідчені танцюристи, бо швидко й попадали на землю.

— Годі вам марширувати та списами розмахувати. Відвоювалися! — сказав дядечко Медяник.— Руки вгору!

Льодяники задрижали, наче листя на осінньому вітрі, і, сидячи, підняли догори руки, А вище всіх Перший і Єдиний міністр пан Трюфель!..

— Дядечку Медянику!

— Петрику!

— Мишенятку!

Це гукали юні марципанці. Вони щосили бігли до переможців льодяникового війська.

— Що сталося? — стурбовано спитав Пундик.

— Потім, потім! — усміхнувся до дітей дядечко Медяник.— Ми ще встигнемо вам про все розповісти. А зараз — тримайте!
І дядечко Медяник, Петрик і Мишенятко простягнули дітям по золотому яблуку.

— Дякую! — сказала Карамелька і відкусила шматочок яблука. Похвалила:

— Як смачно!

— І мені дайте! — ревниво попрохав Вареничок-Лав- реничок, який забарився і прибіг останнім.— Найбільше яблуко дайте!

— Тримай! — Петрик вийняв з-за пазухи яблуко.

— Ой! — скрикнула Соложеничка.— Куди поділась Карамелька?.. Ой-ой! А де Вареничок-Лавреничок?

Замість чорнявої Карамельки тепер поруч неї стояла тоненька білявенька дівчинка, зовсім не схожа на колишню Карамельку.

А на тому місці, де тільки-но був товстенький Варе-ничок-Лавреничок, з’явився хлопчик, підтягнутий і стрункий.
Він щиро привітався:

— Добрий день! На жаль, я не знайомий з вами,— хлопчик кивнув на білявеньку дівчинку,— крім Каролінки… А моє ім’я
— Валерик.

— Яка цікава гра! — застрибала Соложеничка.— Я теж хочу бути іншою.

І от не стало ще одного яблука, але не стало й Соложенички,— а до дітей усміхалась тепер чорнокоса дівчинка!

— Саллі! —- привітно назвала вона своє ім’я.

— Пундику, де ти? скрикнула Марципанка.— Пиріжечку, куди ти подівся?

— Ні, я Петро! — заперечив кароокий смуглявий хлопчик.

— А я Панас! — сказав конопатенький.

— Ой, як довго ми не бачились!

— Саллі, в тебе справжня коса виросла!

— І Валерик високий такий!

— А в Панаса ще більше веснянок!

— Ні, не більше,— заперечив Панас.— А от чому нас менше нині? Де Марійка?

— Справді, де наша Марійка? — захвилювалась Каролінка.

Дядечко Медяник присів навпочіпки перед Марципанною, взяв ласкаво дівчинку за плечі і зазирнув в її блакитні очі:

— Марципаночко, з’їж яблуко! Бачиш, всі діти стали такими, як були колись. їх зачарував король Марципан.

— Ні, ні! —заперечила Марципанка. Навіть ніжкою тупнула.— Я королівська доня. Принцеса Марципанка!

Вона раптом заплакала, ручками розмазуючи сльози по рожевих щічках:

— Де мій тато? Чому ви полонили його вірних льодяників? Що ви зробили з моїм татом?

— Ай справді! — спохопився дядечко Медяник.— Трюфелю, де король?

Перший і Єдиний міністр почервонів:

— Я дуже вибачаюсь, мені соромно про це казати, але його королівська величність застряла у підземному хіднику і навіть поворухнутись не може.

Дядечко Медяник глянув на льодяників. Ті мовчки сиділи на землі з піднятими угору руками.

— Опустіть руки,— наказав Медяник,— і повертайтесь до будинку, де ви жили!

Льодяники зникли, наче їх ніколи й не було тут.

— А ви, Трюфелю, ходімте разом з нами!

У коридорі, що вів до Забороненої кімнати, було пусто. Лише Льодичок лежав нерухомо біля потрощених дверей.
Дядечко Медяник кинувся на коліна:

— Льодичку, милий, ти захистив нас, ти своєю смертю врятував дітей, допоміг нам дізнатись про таємницю золотих яблук. Ми завжди тебе пам’ятатимемо!
І раптом… раптом всі почули стогін:

— Я теж пам’ятатиму…

— Ти живий! — дядечко Медяник припав вухом до грудей Льодичка.

— Так,— прошепотів Льодичок,— недарма ви зробили мені серце.

— Ти житимеш! — гаряче сказав дядечко Медяник.— Зараз я перев’яжу тобі рани.

Добрий фокусник країни Марципанії вийняв з кишені бинт, старанно перев’язав руку і голову Льодичкові.

— Петро, Панасе! Віднесіть Льодичка до королівських покоїв,— сказав дядечко Медяник,— там йому буде затишно й спокійно.

Хлопчики обережно понесли Льодичка, а дядечко Медяник увійшов до Забороненої кімнати. Він нахилився над великим отвором у підлозі, що його недавно прогризло Мишенятко.

— Агов, Марципане, як справи вашої королівської величності?

— Це ви, Медянику? — почувся невдоволений голос.— Хто вам дозволив так шуткувати зі мною? Де мій Перший і Єдиний міністр Трюфель? Де вірні льодяники?

— Пане Марципане,— у низькому поклоні схилився над діркою Трюфель,— ми не винні, нас перемогли! І діти з’їли ваші золоті яблука…

— Ой! — скрикнув король.— І ви, Трюфелю, теж?

— Ні-ні! — сполохано відказав Перший і Єдиний міністр.— Я не їв золотих яблук, мені не дали їх!

— Тату! — крикнула Марципанка.— А я не захотіла навіть надкусити золоте яблуко. Я ж не чужа, я твоя доня, правда?

Запала мовчанка…
Дядечко Медяник суворо сказав:

— Пане Марципане, будьте чесні зараз хоч перед самим собою!

Знизу почулось сопіння. Володар Марципанії хотів вирватись із міцних обіймів свого підземного хідника.

— Може, принести лопати та розширити хідник? — розмірковував дядечко Медяник.

— Ні, нічого не вийде,— вставив Трюфель,— там же кам’яні стінки…

А знизу почулось скигління:

— Всі покинули мене… Я нікому не потрібний… Ніхто мене не любить…

— Пане Марципане,— хлюпнув носом Трюфель,— я ж казав вам, не їжте стільки торта, бо ще більш потовстішаєте!

Дядечко Медяник випростався на повний зріст, сказав суворо:

— От що, ненажеро Марципане, сидіть собі у підземному хіднику, доки не схуднете!

І добрий кухар вийшов з кімнати.

— Яка ганьба! — сердито бурмотів він.— Жалкувати спілого торта для дітей! А ще прикидався таким добрим!

— Медянику, зачекайте! — почувся розпачливий крик із підземного хідника.

Дядечко Медяник зупинився.

— Що вам там іще треба?

По хвилині мовчання король Марципан сказав:

— Я більш не буду… Мені страшно тут… Я не справжній король. Дайте мені золоте яблуко…

— Ловіть! — гукнув дядечко Медяник.

— І мені дайте яблуко,— нудно-солодко попрохав Трюфель.

Марципанка стояла і, нічого не розуміючи, кліпала карими оченятами:

— Виходить, що я теж…

Дядечко підійшов до дівчинки, обняв, притулив до серця:

— Виходить, що ти теж маєш з’їсти золоте яблуко…

І Петрик, і Каролінка, і Петро, і Валерик, і Панас,і Саллі назавжди запам’ятали наступну мить…

Руде Марципанчине волосся на очах стало золотавим, великі карі очі — блакитними: щезла коронка з цукатів, яку Марципанка завжди губила, а замість — запломенів віночок з ромашок, гаптоване золотом платтячко перетворилось на вишивану сорочечку і яскраво-червону спідничку.

— Марійко, донечко моя! — скрикнув дядечко Медяник.

— Тату, любий, як довго ми не бачились! Де ти був?

— Я був завжди поруч, але про це треба довго розповідати, доню…

А з підземного хідника, крекчучи, дерся нагору малий лисий чоловічок. Йому подав руку довготелесий рудий чолов’яга.
І от вони стали поруч…
Дядечко Медяник аж руки в боки взяв:

— Так це ви, Марко з Трохимом, правили нашою Марципанією?!

— Таж я! — опустив очі лисий чоловічок.

— І я,—почухав у потилиці довготелесий.

— А я думав був, куди це ви щезли… Очі б мої вас, ледацюг, не бачили! — сказав дядечко Медяник.— Напанувалися!

Лисань Марко і довготелесий Трохим втупились у підлогу.
Дядечко Медяник наказав:

— Беріть краще відра та йдіть у поле марципани полийте! Досить я вже на вас спину гнув! Досить і діти вас вихваляли! Навіть у країні чудес треба вміло госпо-дарювати…
І тут дядечко Медяник таємничо підморгнув дітям:

— У мене є для вас щось цікаве!

ДАРУНОК ДЯДЕЧКА МЕДЯНИКА
Дядечко вивів дітей з палацу і попрямував з ними веселою юрбою до круглої огорожі. Ви пам’ятаєте, що там було?
Дядечко вийняв з кишені ключа і віддав його Петрику.

— Відчини, друже, ці дверцята!

Але Каролінка, що вийшла з палацу, тривожно гукнула дітям:

— Дивіться, до нас льодяники біжать!

Чоботи цукеркових солдатиків гупали все ближче.
Петрик стурбувався:

— Скоріше у палац. Мабуть, вони хочуть захопити нас у полон!

— Ні, ні! — заперечив дядечко Медяник.— Он як вони вимахують руками. Це означає: «Наміри в нас мирні!»

Наперед вийшов найсміливіший льодяник і почав ще швидше розмахувати руками.

— Що він хоче сказати? — спитав Петрик.

Дядечко Медяник переклав:

— Ми, льодяники, не злі. Ми ж солдатики цукеркові. Це Марципан та Трюфель примушували нас робити те, чого ми не бажали. А ми хочемо навчитися танцювати по-справжньому, щоб розважати дітей, які в майбутньому прийдуть у країну Марципанів. А іще ми хочемо навчитися говорити і думати…

— Гарне бажання! — схвалили діти.

Дядечко Медяник зауважив:

— Однак спочатку прохаємо вас потрудитися.

Петрик відчинив ключем дверцята, льодяники зламали геть огорожу, і перед очима у дітей з’явився величезний торт — заввишки з дядечка Медяника!

Ріс він просто на грядці і так приємно пахтів,— Мишенятко з безрозмірним животиком аж відвернулося, щоб першим не кинутися до нього.

Дядечко Медяник уважно обдивився торт:

— Бачите, він справді незвичайний. Навіть місця того вже не видно, звідки відрізали собі шматок король з міністром.

Медяник приставив драбинку до торта, піднявся, вийняв з-за пояса великого кухарського ножа і встромив його у золотавий ніжний крем.

Дядечко Медяник своїми добрими долонями розкуйовдив Петрикові чубчик:

— Милий хлопчику, я дуже вірю, у кожного з вас буде завжди вдосталь і солодкого, і хліба, і теплого сонечка!.. Але й без гіркого та солоного теж не можна. Ліки гіркі — зате повертають здоров’я, піт солоний — зате радість від праці солодка.

Дядечко Медяник правою рукою притис до себе Петрика, а лівою попестив Мишенятко, в якого безрозмірний животик від торта вже нагадував футбольний м’яч.

— Діти,— сказав дядечко Медяник,— коли б не Петрик і наше хоробре Мишенятко, ви б і зараз були зачаровані… Тож нехай сьогоднішній день стане назавжди в країні Марципанії святковим!

— Назавжди святковим! — урочисто заприсяглися діти.

— А зараз,— дядечко Медяник удавано суворо насупив брови,— всім відпочивати!

Він приніс з королівської скарбниці м’які перини, подушки і пухнасті ковдри.
Діти тільки-но схилилися голівками до подушок — миттю поснули.
Бо ж зморились вони страшенно.

НАСТАВ ЧАС ПРОЩАТИСЯ
Ранок наступного дня був напрочуд гарний. Діти вийшли на лужок. Кожному дядечко Медяник приготував спеціальну торбинку. Ще вночі він напік пахучого смачного хліба, звідкілясь приніс гіркої цибулі та часнику, — мабуть, опустився в ущелину і на тому боці річки насмикав, поклав у торбинки по дрібці солі, ще й по кілька свіжих Марципанів, що знов смачно рум’янилися на городі.

— Друзі мої! — сказав Петрик. — У нас різні імена, і не всім нам разом подорожувати додому. Бо жили ми раніш в різних країнах. Але тепер вже ніякі Марципани та Трюфелі не зможуть роз’єднати нас. Присягаюсь бути вірним вам завжди!

— Бути вірними друзями завжди! — проказали урочисто всі.

Діти поцілували дядечка Медяника, міцно потисли один одному руки.
А Марійка сказала:

— Друзі, обов’язково розкажіть усім дітям про країну Марципанію. Хай вони приходять до нас на канікули.

— Обов’язково! — сказала Каролінка.

— Зачекайте, зачекайте нас! — це кричали здалеку Марко з Трохимом. Вони щосили бігли до дітей.

— Дуже, дуже вас просимо, — сказав колишній король, — простіть нас… Ми вирішили жити так, щоб ніхто нас ледарями не називав.

— Я мрію стати кухарем і дитячим фокусником, як дядечко Медяник! — сказав довготелесий Трохим.

— А я вчитимусь у дядечка Медяника на городника й садівника! — сказав низенький Марко.

— Гаразд, — згодився Медяник, — повіримо вам на цей раз!

І діти розійшлися на всі боки неозорого світу.
А дядечко Медяник, Марійка, цукеркові солдатики і Марко з Трохимом ще довго дивилися їм услід і махали руками, а Мишенятко з безрозмірним животиком малою своєю ланкою.

ЩО БУДЕ ПОТІМ
Країна Марципанія існує донині. І коли ти, друже, завітаєш туди на канікули, колишній король Марципан, якого зараз всі поважають і звуть лише дядьком Марком, почастує тебе смачними марципанчиками, вирощеними під доглядом дядечка Медяника на тамтешньому городі.

Колишній Перший і Єдиний міністр Трюфель, нині дядько Трохим, пригостить тебе шоколадними цукерками, які він готує за своїм власним рецептом і називає трюфелями.

А добрий дядечко Медяник обов’язково відріже тобі великий кусень торта, що росте сам просто на городі.

Ввечері гостинні господарі запросять тебе до театру. Його збудували льодяники. Вони навчилися гарно танцювати й ушкварять такого гопака, що ти не втримаєшся, скочиш на сцену — танцюватимеш разом з ними!