Сон Вовки

Є у мене маленький приятель Вовка, завзятий колек¬ціонер.

Одного разу, діждавшись, коли мати пішла на роботу, Вовка вийшов з хати. Уважно обдивився навкруги: нікого поблизу не було видно. Ясно, всі в полі, тільки баба Уляна вовтузиться оддалік на своїх грядках.

Не гаючи часу, швидко попрямував городами до берега. Вкриті ніжною зеленню, над Удаєм тихо шепотіли осики і верби. Ці верби з давніх-давен обрали собі за резиденцію граки. В гілках рясніли темні шапки гнізд та смоляно чорніли силуети птахів. Час від часу котрийсь з них каркав, і над вербами не вгавав шум.

Саме грачині гнізда й були метою Вовки. Треба було неодмінно видрати грачиних яєць. А щоб, бува, не повторилась стара історія, коли дядько Петро, зігнивши його з дерева, одвів за вухо до матері, Вовка вжив заходів: вибрав час, коли всі були на роботі.

От, нарешті, берег. Граки каркають над самою головою, калина і бур’ян білі від грачиного посліду. Ось і двостовбурова верба з п’ятьма гніздами; її він уже давно намітив, як найбільш доступну. Глянувши навкруги ще раз, Вовка насунув кепку, щоб не злетіла, і, обхопивши стовбур, поліз, пособляючи коліньми.

Поодиноке грачине каркання зразу перетворилось на тривожний безперервний крик; птахи захвилювались, вгледівши ного білу сорочку. З нижнього гнізда, до якого ліз Вовка, виглянула грачиха і якусь мить дивилась мовчки, збагнувши весь трагізм події; потім закаркала і злетіла. За нею з криком позлітали інші.

Вовка став поспішати. Це каркання, безумовно, когось сюди наверне. Згори йому було видно, що навіть глуха бабка випросталась і з-під руки вдивляється, чого граки репетують.

А лізти було важкувато: в очі сипалась труха, кора сильно дряпала голі до ліктів руки. Нарешті дістався до гілок Перепочивши трохи, глянув: бабка знову в полі. Тепер діло пішло швидше, тільки якось ніяково було від грачиного крику.

От уже й перше гніздо. В ньому лежало четверо зеленкуватих, рябих яєць.

Вмить теплі яйця опинились в кепці, і Вовка щільніше насунув ЇЇ на голову. Зразу над першим гніздом темніло друге, ще пишніше. Довелось перше гніздо скинути, щоб не заважало лізти.

В другому гнізді теж було четверо яєць. Вовка тріумфував. Знявши кепку, почав укладати і ці яйця, але більш шести вкласти не вдавалося: не налазила кепка. Довелось двоє кинути додолу. Кинув і глянув, як, зменшуючись, швидко летіли вони вниз. Ось одне луснуло об гілку, друге долетіло до землі.

Вовка огледівся — ого, як високо заліз! Дерево помалу похитувалось, в очах рябіло від птахів, що метушливо кружляли в повітрі, від нестерпного грачиного крику заболіла голова. Третє гніздо загрозливо хиталось на зовсім тонкій гілці. Стало моторошно. Стараючись не дивитися вниз, Вовка почав злазити. Злазити було легше, але сильно тремтіли подряпані руки.

Нарешті, земля. Зразу повернувся хороший настрій: діло зроблено, і ніхто не помітив. Правда, йдучи додому, виявив, що сорочка на животі і штани на правому коліні трохи порвані та нічого, це можна буде якось пояснити.

Делікатно обминувши бабку, забіг у хату, взяв голку і зник у кущах бузини за хатою. Тут у Вовки була схованка. Взагалі, це було, як він вважав, нікому не відоме місце.

Влаштувавшись на саморобному ослоні, Вовка зняв кепку і, проколовши одне з яєць голкою, почав видувати його. Але яйце не видувалось і раптом луснуло. Всередині був уже чи¬малий зародок пташеняти. Взяв друге яйце — те ж саме, з третім теж. Останнє навіть видувати не пробував, тільки про¬штрикнув. Довелось викинути.
«Ех, не пощастило поповнити колекцію», зітхнув Вовка, вилазячи. І почав ремонтувати маскування сховища. Але діло не клеїлось: все згадувалось хитання дерева, грачине каркан¬ня.

День пройшов так-сяк в різних хлоп’ячих клопотах, а ввечері, уже лежачи в постелі, знову ясно згадав вранішню подію з усіма подробицями — захиталось дерево, каркання задзвеніло у вухах, помалу переходячи у сон.

Прокинувся раптом від почуття, наче над головою каркнув грак. Уже світало. Сів, обдивляючись, здивувався, що так рано, а ні матері, ні баби нема. Потягаючись, став одягатись. Тук, тук, тук — застукотів хтось у двері.

— Зайдіть, — крикнув Вовка.

Нікого. А згодом знову — тук, тук, тук.

«Мабуть, хтось чужий», подумав Вовка, відчиняючи двері, і від здивування витріщив очі… На порозі сидів грак.

Мисливська пристрасть заслонила всі інші почуття. Не довго думаючи, Вовка розставив руки і кинувся, щоб ухопити птаха. А той і не пручався, дав себе взяти, але зразу ж ухопив жорстким дзьобом Вовку за палець.

«Кусайся, браток, це тобі не допоможе», буркнув Вовка, але враз почув, що з ним робиться щось дивовижне; якась кволість напала, пальця так і не вдалось вирвати.

І тут він з жахом побачив, що грак почав швидко рости, і не тільки грак, а й усе навкруги. Хата стала високою — аж до хмар, кілок на тину став як фабричний димар, а глечик на ньому, — завбільшки як цистерна, — майорів десь далеко вгорі. Грак став більшим за бугая. Він оглушливо каркнув, і Вовка з жахом зрозумів його мову.

— На суд, — каркнув грак і, вхопивши Вовку за сорочку страшним, завбільшки з човен, дзьобом, розгорнув крила і піднявся в повітря.

Страшно зашуміли широкі крила, і з шаленою швидкістю земля стала провалюватись униз. Пролітаючи мимо димаря хати, великого, як силосна башта, Вовка побачив горобців, більших за себе самого, і враз зрозумів, що все залишилось таким, як і було, а сам він зменшився, став меншим від горобця.

Гірко заплакав Вовка, дивлячись, як все вище й вище піднімає його велетенський грак. Нарешті він із страшним шумом ринув прямо до верб, які зразу пізнав Вовка, хоч і були вони страхітливо високі.

Оглушливе каркання стріло їх, коли грак, зі свистом прорізуючи повітря, спланірував на гілку завтовшки з дуплянку і кинув Вовку в гніздо.

Воно здавалось хаотичним нагромадженням величезних дрючків, заглибленим всередині і виложеним соломою, грубою, як очерет. Гірко плачучи, Вовка впав у заглибину і дивився, як страшний грак, що приніс його, з огидою в очах старанно чистить дзьоба. Потім підняв голову і тричі каркнув:

— Приніс! Приніс! Приніс!

— На суд! На суд! — закаркали навкруги, і повітря зашуміло вихором. Вовку трохи не викинуло, коли з усіх боків, хлопаючи величезними крилами, граки сідали навколо гнізда.

— Суд починається! — почекавши, поки всі розсілись, крикнув старий грак.

— Цей хлопчик обвинувачується в тому, що заліз на дерево і видрав з гнізд восьмеро яєць і всі їх знищив, хоч і знав, що для колекції можна брати тільки одне яйце з гнізда, та й то, коли воно не насиджене. Цим самим вищезгаданий хлопчак убив восьмеро майбутніх граків. Вчинок виглядає ще огиднішим, коли зважити на те, що він заподіяв страшну шкоду селу, де й сам живе. Адже кожен грак за день з’їдає до чотирьохсот різних шкідників і приносить цим велику користь. Щоб бути справедливим, — вів далі грак, — пропоную висловитись усім, хто хоче що-небудь сказати на захист підсудного.

— Дозвольте мені, — прокаркав один з граків, який весь час мовчав. — Мені здається, вину зменшує те, що хлопець надто молодий і дурний.

— Не згоден, — закаркав другий грак, — він уже в п’ятому класі, і вчитель не раз розповідав, яку користь приносять птахи.

Знявся страшний галас.

Раптом грачиха з першого гнізда, видраного Вовкою, яка весь час істерично каркала, вимагаючи кари, прорвалась крізь кільце.

— Це як же, — заверещала вона, — він повбивав наших діток, вони так і світу не побачили, а тепер, може, пустити його додому? Та не діжде! — аж захлиналась грачиха і, вхопивши Вовку за ногу дзьобом, кинула у безодню під дерево.

— Ой, ой! Я більше не бу-у-у… — верещав Вовка, камінцем летючи вниз.

Десь угорі залишились гнізда, і все тихше і тихше — грачиний крик. Земля з шаленою швидкістю летить назустріч. Он уже видно серед посліду розбите грачине яйце. Нарешті, -трах!!! — і Вовка прокинувся. Серце тріпоче, як не вискочить. Сів на ліжку, протираючи очі.

— Чого це ти так рано скочив, — підвелась мати, – ще й світати не починало.

— Ой, мамо, страшний сон приснився!

— А що приснилось, синочку?

«Ні, не розкажу», вирішив Вовка і мовчки ліг, не відповів-ши. Лежав і думав. От і добре, нехай подумає.