Сонячний промінь в листопаді

Казка Захаріаса Топеліуса. Читати українською онлайн.

Мурахи поралися без відпочинку.

Їх було не менше, ніж десять тисяч, і кожен працював за десятьох.

Та й не дивно! Був вже листопад, а роботи залишалося ще сила-силенна.

Насамперед треба було наглухо закрити всі щілини і щілинки, щоб взимку мороз і вітер не пробралися в мурашине житло.

Потім потрібно було обійти всі комори і перевірити — чи достатньо в них запасів, щоб прогодуватися до весни і чи добре вони заховані.

Але це ще не все.

Треба було гарненько зміцнити входи і виходи на випадок нападу ворожого племені.

Потім треба було очистити від хвойних голок і сухого листя всі доріжки, що ведуть до мурашника, тому що зима – зимою, а порядок повинен бути у всьому.

І, нарешті, треба було залізти на самі верхні гілки найвищих дерев і зайняти всі сторожові пости, щоб не пропустити приходу зими. Немає гіршого ніж коли зима нагряне раптово. А вона от-от могла прийти.

Всі самі крихітні істоти, що живуть на землі, поспішали знайти затишні місця, де можна було б сховатися від зими. Цим були зайняті всі жуки, павуки, комахи, комашки — а їх на світлі 94 квінтильйона, 18 квадрильйонів, 400000 трільйонів, 880000 мільйонів, 954367!

Спробуй, запиши це число!

Мені сказали, що їх рівно стільки, але я не б’юсь об заклад, що це так. Може бути, їх всього лише 94 квінтильйона, 18 квадрильйонів, 400000 трільйонов, 880000 мільйонів, 954 366!

В очікуванні зими вся земля вже одяглася в траур.

Дерева скинули ошатні зелені сукні і стояли темні, понурі, сумно опустивши гілки.

З полів і лук хтось немов зняв строкаті веселі килими і вітри, слухняні слуги зими, вже почали розсипати над землею білі пухнасті сніжинки.

Заціпенілі від холоду хвилі з жалібним співом тихенько плескалися біля берега, поки, нарешті, зовсім не замовкли, заснувши під льодом…

Усюди було холодно, похмуро, сумно…

Навіть хмари, що проносились в небі, дивлячись на землю, не могли втриматися від сліз.

Так, це був самий сумний час року.

І раптом, коли нікому не приходила навіть думка про сонце, раптом, пронизуючи холодне повітря, блиснув сонячний промінь.

Це був справжнісінький золотий сонячний промінь.

Він прорвався крізь темну хмару і заблищав на зів’ялих стеблинках квітів, на голих, безлистих деревах, він ковзнув по застиглим хвилям, глянув на маленьких настовбурчених пташок, на працьовитих мурах, на всі 94 квінтильйона комашок, жуків, павуків — скільки їх достеменно, я вже забув і в одну мить все навколо змінилося.

— Що це? — з подивом сказав пугач і заплющив очі.

Він сидів на високій сосні і на повний голос співав гімн осені, який починався словами: «Літня спека, ти нестерпна! Хай живе осінь!»

Голос у нього був хрипкий, скрипучий, але він все-таки співав — на зло всьому світу, тому що йому набридло слухати скарги і сльози про те, що літо пішло.

І як раз в цей час блиснув сонячний промінь.

— Що це? — знову запитав пугач. — Що це за дурні жарти? Я не можу співати, коли сонце б’є прямо в очі, можу і сфальшивити.

Мурахи теж були незадоволені.

— Це ні на що не схоже! — з обуренням говорили вони.

Мурахи любили порядок у всьому і вважали, що раз вже літо пішло, так нема чого сонцю і з’являтися, особливо тоді, коли всі за ним плачуть.

Самі мурахи тільки що з великими труднощами закінчили нанизувати іній на листя папороті і застиглі білі крапельки, ніби сльози, покрили потемніле листя.

І тут раптом зовсім недоречно блиснув сонячний промінь і все стало танути.

— Це ні на що не схоже! — говорили мурахи. — Всьому має бути свій час і місце!

Але поки вони бурчали сонячний промінь втік вже далеко.

Він ковзав по чорній землі все далі і далі поки не потрапив на листок осики.

Сюди, під цей листок, заховався польовий коник. Ціле літо він тріщав і стрибав, анітрохи не турбуючись про те, що з ним буде взимку і ось тепер лежав знесилений від голоду і холоду. Він уже зовсім приготувався до смерті, як раптом його знайшов і пригрів сонячний промінь.

«Напевно, зима вже скінчилася, і повернулося літо», — подумав коник.

І йому стало так весело, що він знову затріщав, застрекотів і став викидати такі колінця, що зів’ялий осиковий листок також застрибав разом з ним.

А сонячний промінь вже мчав далі.

З розгону він впав на замерзлий ставок і поплив по світлому осінньому льоді.

З самого ранку тут юрбилася ціла ватага школярів. Хлопчики каталися на ковзанах, викреслюючи вигадливі візерунки, а дівчатка бавилися тим, що обламували льодяні бурульки.

Всім їм було дуже весело.

— Чи не потрібно когось зігріти? — запитав сонячний промінь.

— Ні, ні, — закричали хлопці, розстібаючи шубки і знімаючи рукавиці, — нам і без того жарко!

— Будь ласка, тільки не розтопи лід! Нам так весело кататися на ковзанах!

— Що ж, якщо вам і без мене добре, я побіжу далі, — сказав сонячний промінь.

А так як він бігає швидше за всіх на світі, не минуло й секунди, як він був уже за сто миль від ставка і заглядав у вікно маленького будиночку.

В кімнаті біля вікна стояла дівчинка. В руках вона тримала квітковий горщик і плакала гіркими сльозами.

— Чи не можу я чимось допомогти тобі? — запитав сонячний промінь.

— Так, так! Саме ти мені і потрібен, — зраділа дівчинка. — Пагін миртового деревця зовсім зів’яв. Він так добре ріс ціле літо, а потім обсипалося все листя і ось тепер навіть стеблинка почала в’янути.

— Ну, цьому горю легко допомогти, — сказав сонячний промінь.

І він засвітив так привітно і тепло, що миртовий паросток миттю ожив і випростався, а у дівчинки відразу висохли сльози.

— Ах, чи не можеш ти залишитися у нас довше? — стала просити дівчинка.

— Зараз я дуже поспішаю, — сказав сонячний промінь, — адже я втік, не запитавши дозволу у свого тата-сонця. Але потерпи трішки, навесні я повернуся з усіма своїми братами!

Сонячний промінь ще раз глянув на позеленілий миртовий паросток і понісся далі.

Він побіг по вулиці, перебіг через площу і увірвався в перше-ліпше вікно.

Тут він побачив хлопчика, який сумно стояв один посеред кімнати. Старші брати і сестри затіяли в сусідній кімнаті якусь веселу гру, а його не прийняли.

— Ти ще маленький! Тільки заважати нам будеш!

Хлопчику було дуже прикро і він вже готовий був заплакати.

І тут раптом в кімнаті блиснув золотий сонячний промінь. Він з розгону натрапив на дзеркало і відразу відскочив до іншої стіни.

— Сонячний зайчик! Сонячний зайчик! — закричав хлопчик і весело заплескав у долоні.

А сонячний зайчик стрибнув раз, другий і вискочив у вікно.

Йому треба було поспішати. З усіх боків насувалися хмари і погрожували загородити йому дорогу додому.

І все-таки сонячний промінь не втерпів і на околиці міста заглянув ще в одне віконце.

На цей раз він потрапив у велику кімнату, де все було перевернуто верх ногами: ящики з буфета висунуті, всі речі розкидані. А по кімнаті метушилася старенька бабуся і в десятий раз пересувала і перекладала все з місця на місце. Старенька шукала зв’язку ключів. Тільки що вони лежали ось тут, на столі, а тепер ніби крізь землю провалилися.

В кімнаті було зовсім темно, сірники теж кудись поділися, і старенька не могла навіть запалити свічку. Вона то стогнала, то зітхала, а раптом приймалася лаяти якогось Ваську, напевно кота, який завжди бавився з ключами.

Безлад в кімнаті був такий, що навіть сонячний промінь не зміг відразу знайти ключі. Він оббіг усю кімнату і натрапив на них — вони лежали на столі на самому видному місці.

— Ось вони! — вигукнув сонячний промінь і, немов пальцем, показав старенькій на в’язку ключів.

— Так ось же вони! — зраділа бабуся. — І сірники тут лежать! Добре, коли сонячний промінь загляне. Все тоді на своїх місцях!

А сонячний промінь почекав поки бабуся запалила свічку і зник у вікні.

Все небо було вже затягнуте важкими, чорними хмарами, і тільки в одному місці залишалася щілинка, через яку сонячний промінь міг проскочити. Добре, що він був такий швидкий і спритний — в одну хвилину він опинився за 14 мільйонів миль, біля самого сонця.

Він повернувся якраз вчасно.

Хмари щільно зійшлися за ним, ніби зачинилися двері, і ніде більше не залишалося ні входу, ні виходу.

Але сонячний промінь не сумував, він знав, що це не назавжди. Тому він сів на сам край сонця і чекав тільки слушної нагоди, щоб знову зісковзнути вниз.

І кожного разу, коли він згадував свою подорож на землю в похмурий листопадовий день, він починав сяяти так, наче вже настало літо. І в цьому немає нічого дивного — якщо тобі вдалося хоч трохи втішити або розвеселити кого-небудь, ти можеш вважати, що зробив добру справу!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

5 / 5. Рейтинг: 1

Поки немає оцінок...

Залишити коментар