TOU

Сонячний промінь в листопаді

Захаріас (Цакаріас) Топеліус

Мурахи поралися без відпочинку.

Їх було не менше, ніж десять тисяч, і кожен працював за десятьох.

Та й не дивно! Був вже листопад, а роботи залишалося ще сила-силенна.

Насамперед треба було наглухо закрити всі щілини і щілинки, щоб взимку мороз і вітер не пробралися в мурашине житло.

Потім потрібно було обійти всі комори і перевірити — чи достатньо в них запасів, щоб прогодуватися до весни і чи добре вони заховані.

Але це ще не все.

Треба було гарненько зміцнити входи і виходи на випадок нападу ворожого племені.

Потім треба було очистити від хвойних голок і сухого листя всі доріжки, що ведуть до мурашника, тому що зима – зимою, а порядок повинен бути у всьому.

І, нарешті, треба було залізти на самі верхні гілки найвищих дерев і зайняти всі сторожові пости, щоб не пропустити приходу зими. Немає гіршого ніж коли зима нагряне раптово. А вона от-от могла прийти.

Всі самі крихітні істоти, що живуть на землі, поспішали знайти затишні місця, де можна було б сховатися від зими. Цим були зайняті всі жуки, павуки, комахи, комашки — а їх на світлі 94 квінтильйона, 18 квадрильйонів, 400000 трільйонів, 880000 мільйонів, 954367!

Спробуй, запиши це число!

Мені сказали, що їх рівно стільки, але я не б’юсь об заклад, що це так. Може бути, їх всього лише 94 квінтильйона, 18 квадрильйонів, 400000 трільйонов, 880000 мільйонів, 954 366!

В очікуванні зими вся земля вже одяглася в траур.

Дерева скинули ошатні зелені сукні і стояли темні, понурі, сумно опустивши гілки.

З полів і лук хтось немов зняв строкаті веселі килими і вітри, слухняні слуги зими, вже почали розсипати над землею білі пухнасті сніжинки.

Заціпенілі від холоду хвилі з жалібним співом тихенько плескалися біля берега, поки, нарешті, зовсім не замовкли, заснувши під льодом…

Усюди було холодно, похмуро, сумно…

Навіть хмари, що проносились в небі, дивлячись на землю, не могли втриматися від сліз.

Так, це був самий сумний час року.

І раптом, коли нікому не приходила навіть думка про сонце, раптом, пронизуючи холодне повітря, блиснув сонячний промінь.

Це був справжнісінький золотий сонячний промінь.

Він прорвався крізь темну хмару і заблищав на зів’ялих стеблинках квітів, на голих, безлистих деревах, він ковзнув по застиглим хвилям, глянув на маленьких настовбурчених пташок, на працьовитих мурах, на всі 94 квінтильйона комашок, жуків, павуків — скільки їх достеменно, я вже забув і в одну мить все навколо змінилося.

— Що це? — з подивом сказав пугач і заплющив очі.

Він сидів на високій сосні і на повний голос співав гімн осені, який починався словами: «Літня спека, ти нестерпна! Хай живе осінь!»

Голос у нього був хрипкий, скрипучий, але він все-таки співав — на зло всьому світу, тому що йому набридло слухати скарги і сльози про те, що літо пішло.

І як раз в цей час блиснув сонячний промінь.

— Що це? — знову запитав пугач. — Що це за дурні жарти? Я не можу співати, коли сонце б’є прямо в очі, можу і сфальшивити.

Мурахи теж були незадоволені.

— Це ні на що не схоже! — з обуренням говорили вони.

Мурахи любили порядок у всьому і вважали, що раз вже літо пішло, так нема чого сонцю і з’являтися, особливо тоді, коли всі за ним плачуть.

Самі мурахи тільки що з великими труднощами закінчили нанизувати іній на листя папороті і застиглі білі крапельки, ніби сльози, покрили потемніле листя.

І тут раптом зовсім недоречно блиснув сонячний промінь і все стало танути.

— Це ні на що не схоже! — говорили мурахи. — Всьому має бути свій час і місце!

Але поки вони бурчали сонячний промінь втік вже далеко.

Він ковзав по чорній землі все далі і далі поки не потрапив на листок осики.

Сюди, під цей листок, заховався польовий коник. Ціле літо він тріщав і стрибав, анітрохи не турбуючись про те, що з ним буде взимку і ось тепер лежав знесилений від голоду і холоду. Він уже зовсім приготувався до смерті, як раптом його знайшов і пригрів сонячний промінь.

«Напевно, зима вже скінчилася, і повернулося літо», — подумав коник.

І йому стало так весело, що він знову затріщав, застрекотів і став викидати такі колінця, що зів’ялий осиковий листок також застрибав разом з ним.

А сонячний промінь вже мчав далі.

З розгону він впав на замерзлий ставок і поплив по світлому осінньому льоді.

З самого ранку тут юрбилася ціла ватага школярів. Хлопчики каталися на ковзанах, викреслюючи вигадливі візерунки, а дівчатка бавилися тим, що обламували льодяні бурульки.

Всім їм було дуже весело.

— Чи не потрібно когось зігріти? — запитав сонячний промінь.

— Ні, ні, — закричали хлопці, розстібаючи шубки і знімаючи рукавиці, — нам і без того жарко!

— Будь ласка, тільки не розтопи лід! Нам так весело кататися на ковзанах!

— Що ж, якщо вам і без мене добре, я побіжу далі, — сказав сонячний промінь.

А так як він бігає швидше за всіх на світі, не минуло й секунди, як він був уже за сто миль від ставка і заглядав у вікно маленького будиночку.

В кімнаті біля вікна стояла дівчинка. В руках вона тримала квітковий горщик і плакала гіркими сльозами.

— Чи не можу я чимось допомогти тобі? — запитав сонячний промінь.

— Так, так! Саме ти мені і потрібен, — зраділа дівчинка. — Пагін миртового деревця зовсім зів’яв. Він так добре ріс ціле літо, а потім обсипалося все листя і ось тепер навіть стеблинка почала в’янути.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: