Соняшник

Саксе Анна Оттівна

Коли дочки Сонця, скупавшись, сіли в човен і вийшли далеко у відкрите море, молодша з них спам’яталася, що забула на березі, на гілці дуба, свій золотий вінок.

Без вінка вона не може показатися вдома і попросила сестер гребти назад. Але старші сестри сказали, що дуже втомилися і хочуть швидше лягти спати, а якщо менша така роззява, то нехай повертається на берег одна, залишається на землі до ранку і чекає, поки вони знову приїдуть купатися.

Менша попливла до берега, але жах! — вінка на гілці дуба не було. А під деревом стояв гарний юнак, чорнявий і блакитноокий. Він простяг до дочки Сонця сильні руки і обійняв її, кажучи при цьому слова, солодкі, наче мед.

— Залишся зі мною на все життя, ми любитимемо один одного і ніколи не розлучимося, — шепотів він дочці Сонця, довго й міцно цілував її, і просив стати його дружиною.

— Як мені залишитися на землі? Ночі тут темні та холодні, а вдома я живу в золотому палаці, де під стелею горять діамантові зірки, а ввечері купаюсь у морі. У свята ми танцюємо із синами Місяця та катаємось на сріблястих конях. Яке життя ти можеш обіцяти мені на землі? — спитала дочка Сонця.

— Я можу обіцяти тобі росисті ранки, які приємно охолоджують ноги, пісні птахів та шелест дерев. Можу обіцяти тобі дні повні праці, і солодку втому вечорами. А вночі тебе зігріватимуть мої обійми, — відповів син Землі.

— Покажи мені принади землі, і я подумаю залишитися мені чи повернутися додому, — сказала дочка Сонця.

І син Землі повів її до річки, де цвіла черемха і співали солов’ї.

— Чи чула ти колись таку чудову пісню? — спитав син Землі.

— Ніколи, – зізналася дочка Сонця.
— А ти чула, як дзюрчать струмки, біжучи до моря? Чи відчувала, як пахне черемха? І чи знала ти, що таке кохання?

— Ти моє кохання, я залишусь у тебе, — обіцяла дочка Сонця.

Даремно вранці Сонце кликало дочку додому, дарма говорило їй про те, яка важка доля чекає її на чужині. Дочка вперто відмовлялася повернутися, бо життя на землі здавалося їй кращим, ніж у володіннях Сонця, де їй набридло день у день сидіти за прядкою. Тут цвіла черемха, дзюрчали струмки і співали солов’ї. Нехай Сонце надсилає їй посаг, і вона відсвяткує весілля із сином Землі.

— Я не хочу любити сина Землі, але заборонити тобі любити його не можу. Тільки заради кохання не можна нехтувати батьківщиною. А що, коли ти затужиж по рідній домівці? — спитало Сонце і засмикнуло фіранку – хмаринку на знак того, що розмова з дочкою закінчена.

— Я назад не попрошусь, — гордо вигукнула менша дочка Сонця.

Відсвяткували весілля, і мати Земля сказала, що невістці прийшов час братися до роботи. Нехай у саду за бджолами дивиться, з іншою роботою такій білоручці не впоратися.

Тепер дочка Сонця щодня стояла посеред саду і стежила за бджолами, щоб ті не залітали в чужі вулики. Дні текли, такі самі одноманітні, як дзижчання бджіл. Де поділася швидка їзда на сріблястих конях, де веселі танці з синами Місяця, морські прогулянки на човні з сестрами?
Впряжені в плуг коні ледве волочили ноги, а чоловік, змучений роботою, перестав говорити їй лагідні слова.

— Принеси мені з річки черемхи, — попросила одного разу дочка Сонця.

— Не вічно черемсі цвісти, — сердито відповів син Землі.

—Поведи мене послухати пісню солов’я.

— Не вічно співати солов’ям.

— Ти так давно мене не цілував. Невже й кохання не вічне?

— І кохання не вічне.

— Що ж тут вічне?

— Вічна праця, — відповів син Землі і, взявши косу, пішов на луг.

Дочка Сонця знову залишилася сама. І так засумувала по рідній домівці, що забула про свою гордість і, повернувши голову до Сонця, благала:

— Сонечко, миле Сонечко, вислухай мене. Я сумую по батьківщині. Я бачу уві сні стежки дитинства, чую дзижчання сестриних прядок. Вибач мені і візьми назад до себе!

Сонце мовчало.

А менша дочка не переставала благати:

— Сонце, Сонечко, хіба ти не відчуваєш, яка нещасна твоя дочка на чужині? Поклич мене до себе, і якщо не захочеш визнати мене своєю дочкою, то я стану твоєю служницею.

— Надто довго ти залишалася на чужині, так довго, що твої ноги вросли в неї, як коріння. Я вже не можу допомогти тобі, — відповідало Сонце і витерло очі білим рушником. Доньці на руки впали кришталики – сльози Сонця.

Менша донька спробувала ворухнути ногами, але земля міцно тримала їх. Так вона і залишилася на землі і перетворилася на квітку, яка, сумуючи за рідною домівкою, завжди повертається до Сонця. Ось чому цю квітку називають Соняшником.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки о цветах ”
Анна Саксе
Видавництво: “Текст“
2020 р.

1 Коментар
  • ДУЖЕ гарна казочка
    15.09.2022 00:48

    ДУЖЕ гарна казочка!

    1
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: