Сонце і місяць, сніг і лід (частина 3)

Частина третя

Принц мав дістатися дівчинці

Розділ 23
Дівчина прокинулась від того, що Роло скавулів й обнюхував її обличчя. Подушкою для неї слугував зім’ятий рюкзак. Тіло її замерзло й затерпло. Вона сіла і роззирнулася довкола, спросоння кліпаючи очима.

— Роло, де ми?

— Не знаю. Я кілька годин поспіль намагався тебе розбудити, а ти все не прокидалася. Я ж не міг тебе тут саму залишати, — поскаржився він. Тоді опустився на землю, поклавши свої передні лапи та морду їй на коліна. Щось подібне він робив, ще коли був малим цуценям. — Що сталося?

Роззираючись довкола, дівчина подумки відзначила, що палац зник. То ось що з ними трапилося! Вони з вовком були глибоко в лісі. Судячи із густоти дерев навколо, десь далеко за межами крижаної рівнини. Хоча, хто знає? Можливо, вони зараз були в самому серці крижаної рівнини, лише тролі забрали палац, а на його місці посадили дрімучий ліс; і все це для того, щоб їх покарати.

— Я його бачила, — сказала дівчина Роло. — Я засвітила свічку і подивилася на нього.

— На кого? — вовк підняв голову і подивився на неї.

Вона відвела погляд до дерев, але насправді їх не бачила.

— На принца. Він дуже красивий. Наш ізбйорн… Кожного дня він був ізбйорном; кожної ночі ставав людиною і спав поруч зі мною. Якби мені вдалося почекати один рік й один день, приспавши власну цікавість, не дивитися на нього, не розпитувати, чари би розвіялися. Але я подивилася, і його забрали.

— Куди його забрали? — простогнав Роло.

— До палацу, розташованого на схід від сонця, на захід від місяця, — сказала вона, пам’ятаючи ці слова так чітко, немов вони були викарбувані у неї на повіках. — Одружитися з нею, — помовчавши, додала вона. — Те саме сталося з Гансом Пітером. Він був ізбйорном, а Това — тієї дівчиною, що ділила з ним ліжко й не бачила його. Але вона також подивилася. Думаю, ми завжди дивимося.

— Але ж Ганс Пітер не одружився з тролівною, адже так?

— Я не знаю, — вона торкнулася свитки Ганса Пітера, яка лежала поруч із рюкзаком. — Думаю, Това вишила ці візерунки голубими стрічками, щоб змінити чари. Вона повинна була десь про це почути і так вчинити, щоб допомогти йому втекти.

Знову запала мовчанка. Дівчина дуже змерзла, адже всю ніч просиділа на снігу в одній сорочці. Їй не хотілося рухатися. Зненацька її тіло затремтіло від холоду. Вона чхнула. Їй раптом пригадалася вчорашня ніч та чхання, яке стало причиною того, що розтоплений віск капнув на плече принца і розбудив його. Вона звелася на ноги і скинула з себе мокру сорочку. Роло й собі зірвався і витріщився на неї:

— Що ти робиш?

Вона розв’язала клунок і витягла звідти чисту сорочку, важку оксамитову спідницю і камізельку з міцної парчі.

— Ми його знайдемо, — вирішила вона, якомога швидше одягаючись. — Це все через мене, — дівчина підперезала свитку Ганса Пітера. — Через мене померли Еразмус, пані Ґрей та Фіона. Я стала причиною того, що мого бідолашного ізбйорна, — вона схлипувала, — мого ізбйорна забрали, і тепер змусять одружитися з тролівною-королівною. Я це зробила, я це виправлю, — вона витерла ніс рукавом свитки. — Мені так і не довелося дізнатися його ім’я, — прошепотіла вона. — Треба було запитати в нього, як його звати.

— Гаразд, — врешті сказав Роло. — Яким шляхом будемо туди йти?

— Що знаходиться східніше сонця і західніше місяця?

— Нічого.

— Якщо це східніше сходу та західніше заходу, то це на півночі, — міркувала дівчина. Вона подумала про глобус з бібліотеки, який недавно жбурнула у вікно. Верх глобуса вкривав блискучо-білий опаловий диск, і на ньому було написано «безлюдний». Ну, може, й безлюдний, але тролі там все ж могли жити.

— Або на півдні, — втрутився Роло.

— Але тролі не люблять тепла, — нагадала йому дівчина. — Тому це мусить бути північ. Землі на півдні вкриті пустелями, це — батьківщина саламандр, — враз вона затнулася. — Саламандри!

— Що? Де? — Роло збентежено роззирнувся довкола.

— Не тут, — зітхнула дівчина. — А якщо через мене всі мешканці палацу померли? — Роло тяжко зітхнув. — Ми повинні покласти цьому край, — сказала дівчина. — Більше не буде смертей, — серце її загупало. — І я не хочу, щоб він з нею одружився.

Вона рушила вперед. Лише трохи згодом подумала, що було би безглуздо вбивати всіх слуг лише тому, що вона подивилася на принца. Това зробила те ж саме, і слуги не постраждали. Ця думка заспокоїла дівчину, і вона змогла йти швидше. Коли ноги від утоми почали підкошуватися, а тіло вкрилося потом, вони зупинилася. Роло ненароком натрапив на сліди кролика і побіг за ним. Тим часом дівчина з’їла шматок хліба з сиром. А щоб вгамувати спрагу, зісмоктала жменю чистого снігу. Тоді повернувся Роло: він облизувався і виглядав задоволеним. Вони рушили далі.

День і ніч, а тоді ще один день йшли дівчина та Роло не зустрівши ні душі. Вони натрапили на лисицю та вовка, який міг би бути Роло братом-близнюком. Дівчина заговорила до них, але вони понюхали її і втекли.

— Ми пахнемо тролятиною, — шкірячись, сказав Роло.

— Байдуже, — сказала дівчина і пішла далі.

Вони мандрували ще один день, а потім ніч, а тоді ще день. Дівчина доїла рештки їжі, яку їй дали саламандри, і була змушена зробити зупинку та спекти на вогні кроликів, яких впіймав Роло. Кожного разу, коли вона зупинялася погрітися біля вогнища, щоразу, коли лягала подрімати, бо тіло більше не могло йти далі, розум і серце були з її втраченим супутником; вона думала про жахіття, які його спіткали. Щойно сили поверталися до неї, дівчина підводилася і продовжувала йти.

По двох тижнях такої мандрівки (принаймні за її підрахунками) їй здавалося, що вони от‑от мали б вийти на галявину і побачити чарівний замок. Він мав би бути з льоду, можливо, із золота, слонової кістки чи зі срібла, це не було таким важливим, але він повинен бути сяючим, величним і небезпечним — хай би там з якого матеріалу його збудували. Вона почувалася впевненою в тому, що їм треба було дійти до вершини світу і саме там мав би бути палац, зведений тролями.

Вона зовсім не сподівалася натрапити на чудернацьку маленьку хатку з торф’яних цеглин. Ба більше, перед хатиною сиділа якась бабуся і нарізала яблука.

— Морн’а! — радісно привіталася стара, бажаючи дівчині доброго ранку.

— Морн’а, мостер, — ввічливо відповіла дівчина, що в перекладі із мови Півночі означає: «Доброго здоров’я, тітонько!»

— Тітонько? — стара на радощах аж присвиснула. — Мені це подобається! Тітонько! Ще ніхто ніколи не називав мене тітонькою! — вона поклала ніж собі на коліна і стукнула долонею по стегнах. — Я достатньо стара, щоб бути тітонькою твоєї тітоньки, яка доводилася тіткою тітки твоєї тітоньки, а може, навіть старша!

Далі сміючись, вона втерла з очей сльози.

— Стара несповна розуму, — сказав Роло, який, вигнувши спину, стояв поруч із дівчиною. — Ходімо звідси.

— Я при здоровому глузді, щеня, — сказала стара, взяла до рук ножа і потрусила ним у руках. — Мені бракувало нової компанії! — вона знову присвиснула. — Сідайте, любі мої, пригощайтеся яблуками, — запропонувала вона.

Голос у неї зазвучав значно спокійніше, але все ж був надтріснутий та слабкий від старості.

Дівчину дуже боліли ноги, та й снідала вона досить давно. Подумавши, що бабуся, яка вміє розмовляти з вовками, не може бути поганою, вона зняла рюкзак і поставила його біля хатини. Тоді сіла на пеньок навпроти старої жінки. Роло значно обережніше підійшов і став поруч з дівчиною, не зводячи очей зі старої карги.

— Чи можу я допомогти? — дівчина зняла рукавиці і послабила пояс на свитці.

— Звісно, дитино, — стара витягла із кишені фартуха інший ніж і дала його дівчині.

Взявши до рук яблуко, дівчина заходилася його чистити, крадькома роздивляючись бабусю, що сиділа навпроти. Вона видавалася їй найстарішою людиною на світі. У її зморшках ховалися інші зморшки. Її волосся було дуже тонким та білим як сніг, зібране на потилиці у маленький кублик, воно де‑не-де визирало з-під червоного капелюшка.

На ній був народний стрій, котрий на півночі називали «бунад», чи, точніше, кілька народних строїв. Дівчина могла розгледіти принаймні чотири спідниці різного рівня зношеності, котрі визирали з-під верхньої спідниці. А ще вона була вбрана у три камізельки. Мабуть, саме тому сиділа на дворі, серед снігу, без жодної свитки. Хоча, це і не пояснювало те, що на відміну від дихання дівчини та Роло, дихання старої не перетворювалося на пару, коли вона говорила.

Однак дівчина подумала, що буде неввічливо розпитувати про це. Вона почистила і порізала три яблука і допомогла старій жінці занести кошик із нарізаними фруктами за хатину. Там горів вогонь. Над вогнем висів великий чорний казан, до половини наповнений киплячою водою. Вони вкинули туди яблука. Тоді стара витягла із кишені свого фартуха кілька торбинок із прянощами і висипала їх також до казана, накрила його кришкою і зітхнула.

— Завтра зранку матимемо найсолодше яблучне повидло, яке тобі лишень доводилося куштувати, — сказала стара, облизуючи губи. У неї все ще були всі зуби, що здавалося дивовижним, беручи до уваги, якою старезною вона була.

— Тітонько, ви дуже добра, — сказала дівчина. — Однак нам час йти. Попереду довга дорога.

— І куди це ти зібралася? — яскраво-голубі очі подивилися на дівчину з-під павутини зморшок. — Туди, куди ти йдеш, немає нічого — лише сніг, дерева і тролі — і так аж до кінця світу.

— Саме тому я туди йду, — сказала дівчина, ховаючи пальці в хутряних рукавах свитки. — Я шукаю замок на сході від сонця і на заході від місяця. Чи, може, ви знаєте, де саме я можу його знайти?

Старій перехопило подих, і вона вирячилася на дівчину:

— Невже вона знову це зробила? Отже, ти та дівчинка, котрій мав дістатися принц, але вона його викрала?

— То він принц?

— О, так! Вона завжди вибирає собі когось шляхетного походження. Я чула, що одного разу вона зробила виняток заради неймовірно красивого парубка, але він від неї втік.

— Напевно, це був мій брат, Ганс Пітер, — сказала дівчина, відчуваючи, як шкіра її покривається сирітками.

— Ой, так! Саме це ім’я згадувала дівчина, яка була тут востаннє, — кивнувши, сказала стара.

— Това? Това сюди приходила?

— Так, так вона назвалася, — погодилася стара.

— А куди вона пішла? Чи я правильно йду? Можливо, ви знаєте, де знаходиться палац? Чи дійшла до нього Това?

Бабуся лише похитала головою, урвавши її останнє запитання:

— Гадаю, якщо тобі так на тому залежить, то рано чи пізно ти дійдеш до палацу, а може, й не дійдеш… Правду кажучи, я так ніколи і не наважилась зустрітися з нею. Навіть коли вона забрала мого Ларса, — сльози покотилися з її очей. — Тролі живуть дуже довго, але людські чоловіки — ні.

— Ой, тітонько, мені так шкода, — дівчина обійняла стару. На дотик бабуся була легкою і майже безтілесною, немов солом’яна лялька.

— Зараз вже немає чого плакати, — сказала стара, втираючи обличчя подертим рукавом.

— І хто це там реве, коли треба чесати вовну? — з хатини виглянуло інша стара. Її очі були яскраво-блакитні, а обличчя таке зморшкувате, немов грецький горіх.

Якщо раніше дівчина думала, що перша тітонька була найстарішою жінкою з-поміж живих, то тепер вона зрозуміла, що помилялася. Стара карга, яка стояла на ґанку хатини і усміхалася своїми міцними здоровими зубами, була ще біліша і ще тонша та мала ще менше волосся, ніж подруга. Її біле волосся було настільки легким, що крізь нього проглядалася рожева шкіра голови. На ній було ще більше шарів зношеного одягу. У своїх крючкуватих пальцях вона тримала кошик із нечесаною вовною та пару гребінців.

— Доброго дня, тітонько, — привіталася дівчина. Мовою Півночі це звучало: «Ґод даґ».

— Це дівчинка, яка мала одружитися з новим принцом, — гучно мовила перша стара, немов намагаючись докричатися до другої. Та засміялася. Її сміх звучав, немов скрипіння старих воріт.

— Тоді не дивно, чому вона виглядала такою зайнятою, коли пролітала сюдою кілька днів тому, — сказала друга стара. — Інша дівчинка, інший чоловік, нові шури-мури.

— Саме так, — голосно погодилася дівчина. — А чи знаєте, як мені туди дістатися?

— О, святі мощі! Ні, дитинко. Найдовша відстань, яку я змогла подолати з туги за своїм солодким фінським принцом, котрого викрали у мене з-під носа, була, власне, до цього місця. У нього такі прекрасні темні очі, — зітхнула вона.

— Його більше немає, — сказала перша стара. — Дай мені вовну.

— Ну, добре, добре, — відповіла друга з роздратуванням. Вона передала вовну своїй подрузі і подала дівчині гребінці для вичісування вовни. — Вже занадто пізно, щоб кудись іти. От-от стемніє. Ніч-мати дасть пораду. Коли настане ранок, спробуємо тобі зарадити.

— Гаразд, — погодилася дівчина.

Вона знову сіла на пеньок і почала чесати вовну, Роло влігся поруч із нею. Старі жінки принесли ще дві пари гребінців, і гуртом вони швидко впоралися із кошиком вовни. На дворі уже геть стемніло.

— Чудово, — сказала перша стара, коли вони закінчили. — Час вечеряти! — вона штовхнула Роло своїм кістлявим пальцем. — У нас достатньо їжі лише для чотирьох. Тож йди й злови собі якогось кролика.

— Чотири?

Дівчина та Роло здивовано переглянулися.

— Ти ще не зустріла Найстаршої, — сказала друга стара. — Золотце, занеси-но кошик із вовною до хатини, і я тебе з нею познайомлю.

Дівчині стало моторошно. Перед нею була маленька темна хатка без вікон. А якщо це пастка? Невже хтось може бути старішим, ніж ці дві старі карги? Хіба якийсь троль чи інше чудовисько…

— Кролики можуть трохи зачекати, — невимушеним голосом сказав Роло, уважно роздивляючись першу стару. — Дозвольте мені спершу привітатися з Найстаршою.

— Так, Роло, це буде дуже мило з твого боку, — сказала дівчина, відчуваючи полегшення.

Старі жінки, немов здогадуючись про її страх, присвиснули і першими увійшли до хатини, залишаючи старі дерев’яні двері відчиненими. Дівчина, тримаючи кошик з вовною перед собою, немов то був щит, з Роло, що йшов біля неї, поволі пішла слідом за старими. У хаті була лише одна кімната, та й та погано освітлена і задимлена, бо посередині палало багаття. Єдиними меблями у ній були велике дерев’яне ліжко, вкрите оленячими шкурами, стіл і три стільці. На одному зі стільців сиділа третя стара.

Вона уже майже не нагадувала жінку. Вбрана була у те, що колись могло називатися сорочкою. Однак це не було вбрання, яке дівчина звикла бачити: сорочка була довга, пряма, без лінії талії та латана-перелатана. Волосся у цієї старої було більше, ніж у двох інших разом взятих, навіть більше, ніж у самої дівчини. Її грубі коси, кольору старої слонової кістки, були такими ж товстими, як зап’ястя у дівчини, і спадали аж до землі. У волосся були вплетені матові золоті стрічки.

Її обличчя було настільки блідим і зморшкуватим, що розгледіти його вираз, коли вона підняла голову і подивилася на дівчину, було неможливо. У своїх пазурах вона тримала старезне веретено. Давно відточеним рухом стара кинула його на земляну підлогу, добре втоптану за роки їхнього життя у хатині. Веретено закрутилося, і немов за помахом чарівної палички з’явилася тонка біла нитка.

— Хто це? — її голос нагадував шум вітру у сухих галузках.

Від усіх трьох бабусь віяло теплом і добротою. Відчуваючи це, дівчина поставила кошик з вовною на стіл.

— Я та, котра зараз могла би бути з принцом, який жив у палаці із льоду… — пояснила вона. — Я шукаю палац, що знаходиться на сході від сонця і на заході місяця. Може, знаєте, як туди дістатися?

— Мій Ейрік був принцом, — сказала стара жінка і продовжила прясти. — Це було так давно, що я вже навіть не пам’ятаю. Я лежала поруч із ним кожної ночі, але не мала змоги його побачити — ледь не вмерла з цікавості.

— Так, тітонько, зі мною теж таке трапилося, — сказала дівчина.

— Як і з нами всіма, — зауважила друга стара.

— Тітонько? — найстарша схилила на бік голову і понюхала повітря. Вперше за весь час дівчина помітила, що стара сліпа. — Так, гадаю, я тепер стала тітонькою. Колись я була принцесою, і в мого батька були кораблі по всьому світу. Мої брати билися із скрейлінгами на заході, з драконами на сході, з тролями на півночі, і з темними людьми на півдні. Однак вони ніколи не дісталися до замку на сході від сонця і на заході від місяця. Я також не дійшла, бо не була достатньо сильною, щоб піти далі, ніж ця хатина.

— Мені шкода… Ваша Величносте, — затинаючись, сказала дівчина.

— «Тітонько», дитино. Бо тепер — це все, що від мене залишилося: стара сліпа жінка, яка пряде свою долю крізь роки, — вона похитала головою і одна з її грубих кіс із легеньким дзвінким відгомоном вдарилася об ніжку крісла. — Минулого разу, коли у нашій хатині гостювала молода дівчина, вона також кликала мене тітонькою, — стара зітхнула. — Чи не могла б ти допомогти мені прясти цю тонку білу пряжу, доки інші приготують вечерю? А вранці ми спробуємо тобі допомогти.

Дівчина відіслала Роло зловити собі вечерю, а сама залишалося прясти разом з Найстаршою.

Розділ 24
— Ніхто з нас трьох не пішов далі цього клаптика землі, — сказала дівчині перша стара наступного ранку.

Усі три бабусі стояли на галявині перед хатиною. Найстарша опиралася на дерев’яний костур із вирізьбленими на ньому квітчастими візерунками. У світлі сірого похмурого світанку вони анітрохи не нагадували людей, однак дівчина знала, що у них добрі та щирі серця.

— Наш сусід подарував нам трьох коней; вони мандрували далі, ніж ми. Ці коні знайдуть шлях до його дому, — сказала перша жінка. Вона підійшла до краю галявини і голосно та різко свиснула.

— До його дому? — здивувалася дівчина. — Я думала, що на шляху до палацу тролів зустріну інших жінок, які втратили коханих.

Найстарша похитала головою:

— Чимало жінок пройшли повз нашу хату за останні роки, але нам невідомо, що з ними сталося. Ми допомогли тим, хто був з нами ввічливий, і зачинили двері перед злими та невихованими.

— Ага, — дівчина раптом відчула вдячність до своїх батьків за те, що добре її виховали. Гарячі вечеря та сніданок, які вона з’їла у хатині, а також тепло від вогню та м’яке ліжко зробили дива — вона почувалася менше втомленою.

— Ось твій пакунок, — сказала перша жінка, даючи їй клунок. — Ми склали сюди яблука, хліб і трошки сиру.

— Ой, дякую вам! — дівчина почувалася трохи винною: адже вона не була такою старою, та й Роло завжди міг щось для неї вполювати. — А як же ви? Чи вам вистачить їжі?

— Звісно, дитинко, — сказала Найстарша. — Але це ще не все, — владним жестом вона вказала на клунок. — Покажи їй, — звернулася вона до першої бабусі.

— Це баночка з яблучним повидлом, — сказала перша стара, відкриваючи рюкзак і показуючи дівчині цей подарунок. Баночка нагадувала яблуко, а повидло всередині сяяло, немов щире золото. — Ця банка вирізьблена із кришталю, — гордо сказала стара. Тоді вийняла з клунка гребінці для чесання вовни, зроблені зі щирого золота та прикрашені коштовним камінням. — Гребінці для чесання вовни і клубок нової вовни — це тобі від другої моєї приятельки, — стоячи осторонь, друга стара схвально кивнула і присвиснула. — А це — від мене, — сказала Найстарша. Вона щось намацала всередині клунка й врешті витягла звідти золоте веретено, таке ж розкішне, як і гребінці для чесання вовни. — Старій жінці вже не потрібні такі причандалля. Але якщо хочеш зачарувати тролячу принцесу…

Дівчині пригадався крижаний палац і усі його кімнати, що були наповнені ковадлами та шпицями. Вона усміхнулася.

— Чудово, — сказала вона. — А Това була ввічливою? Ви їй також допомогли?

Дівчині дуже хотілося більше дізнатися про кохану Ганса Пітера. І про те, чи вона вижила, і про те, якою людиною була.

— Това була хорошою дівчиною, — сказала перша стара з усмішкою, зав’язуючи клунок. — Ми дали їй корисні подарунки.

Найстаріша усміхнулася дівчині. Та раптом її старезне лице змінилося:

— Так само, як і тобі, ми дали їй зброю. Тобі залишилося лише зрозуміти, як цю зброю застосувати, — сказала вона.

У серці дівчини раптом зародився сумнів.

— Думаєте, я справді дійду до палацу? — запитала вона.

Стара промовчала. Її гачкуваті пальці торкнулися щоки дівчини. Вони були такі легкі, немов сніжинки, що падають з небес.

— Так, — сказала вона, й уже обидві долоні-пір’їнки спочили на щоках у дівчини. — Ти знайдеш палац на схід від сонця і на захід від місяця, бідолашна дівчинко! — вона похитала головою, й обидві її коси заколихалися.

— Але чи вдасться мені звільнити мого принца?

— Якби ж я знала.

Дівчина тяжко зітхнула.

— А тепер іди, — сказала Найстарша, опускаючи свої старі руки додолу. — Ти ще надто молода, щоб впадати у розпач. Ми позичимо тобі своїх коней, і вони віднесуть тебе туди, де живе східний вітер.

— Східний вітер? — дівчина вибалушила очі на Найстаршу.

— Так, — сказала вона. — Хто ж іще може жити на цих безлюдних просторах?

Третя стара і собі присвиснула, стоячи на краю галявини, — і з лісу галопом примчали трійко баских коней. Перший був чорний, як смола, другий — сірий, як грозова хмара, а третій — білий, як сніг, з криваво-червоною гривою та хвостом.

— Це Х’яртан, — сказала перша стара, поплескуючи чорного коня.

Дівчину вразило ім’я чорного коня. Спершу воно видалося дуже лагідним, але коли бабуся наблизилася до коня і заговорила до нього північною мовою, дівчина раптом зрозуміла, що це ім’я означає «безсердечний».

Стара помітила вираз обличчя дівчини і присвиснула:

— Коли я отримала цього коня, то проклинала свою долю, — сказала вона. — Їдь на ньому так далеко, як тільки зможеш, а тоді покрути йому ліве вухо і відправ назад додому.

— Після цього осідлай мого Фальскура, — сказала друга стара, і поплескала свого сірого коня по плечу.

— Фальскура?

Ще одне дивне ім’я.

— Атож, — усміхнулася стара. — Його так назвали не через його вдачу, а через зневіру, яка привела мене сюди. Цей кінь заслуговує на довіру. Мчи на ньому так довго, як тільки зможеш — він сильніший і швидший, ніж його брат Х’яртан. А коли він почне сповільнювати ходу, покрути йому праве вухо і відпусти назад додому.

— А тоді сідлай мого любого Фанготура, — сказала Найстарша.

— Той, що вселяє надію? — беручи до уваги імена попередніх коней, це ім’я видавалося їй незвичним.

— Дитино, ніколи не можна втрачати надії, — сказала стародавня принцеса. — Навіть коли здається, що все втрачено.

Намагаючись знову не зітхнути, бо ж вона була занадто молодою для зітхань, дівчина осідлала Х’яртана. Їй ще ніколи не доводилося їздити на коні, однак, попри незграбне борсання, Х’яртан стояв непорушно. Його спина була вужчою, аніж спина її ізбйорна, хутро — гладеньким, а грива — густою, тому дівчина подумала, що зможе за неї триматися. Вона закинула рюкзак собі на плечі, переконалася, що Роло поруч і готовий до мандрівки, а тоді усміхнулася трьом бабусям.

— Дякую вам, любі мої тітоньки, — сказала вона.

Вони усміхнулися їй у відповідь, і на коротку мить примари втраченої краси торкнулися їхніх облич.

— Бог на поміч, дитино, — сказала Найстарша. — Коли доїдеш до помешкання нашого сусіда, полоскочи Фанготура під підборіддям, і він знайде шлях додому.

Перша бабуся поплескала дівчину по коліні, тоді її рука опустилися нижче і вона ляснула коня по крижах:

— Їдь!

Х’яртан пронизливо заіржав і помчав на північний схід. Роло та двійко інших коней побігли слідом за ним. Дівчина щільно притулилася до Х’яртанової гриви і лишень молилася, щоб гілки не шмагали її обличчя. Адже так можна і осліпнути! Вона з жахом подумала, що, можливо, саме це і сталося зі стародавньою принцесою.

Тому опустила голову якомога нижче і заховала обличчя у білому капюшоні свитки. За якийсь час її м’язи затерпли. Коли минуло ще кільканадцять годин, дівчина спробувала зупинити Х’яртана, щоб перепочити, але це виявилося неможливим. Їй спало на гадку, що можна було б зіскочити з його спини. Однак сніг виглядав надто твердим, тому вона відкинула цю думку і продовжила свій шлях.

Щоб якось згаяти час, дівчина втішалася спогадами про свого принца-ведмедя. Згадувала той час, який вони провели разом, їхні розмови про п’єси та вірші, а також дитячі історії, які вона йому розповідала. Пригадалося, як розповіла йому про свою зустріч із білим оленем. Окрім ведмедя, лише Ганс Пітер знав про неї. Проте ця історія зовсім не здивувала ізбйорна. Думки про білого оленя нагадали їй про власне ім’я.

Дівчина, у серці якої було найпрекрасніше ім’я з усіх на світі, набралася рішучості. Вона знайде палац на схід від сонця, на захід від місяця. Вона спокутує провину за свій вчинок і зробить так, щоб у принца все було добре. Вона відшукає Тову і поверне її Гансові Пітерові, адже це зробить його щасливим. Без сумніву, хтось, хто товаришував із фавнами та ізбйорнами і хто мандрував далекими світами, мусив досягти успіху. Безперечно, їй це вдасться. Вона прошепотіла своє ім’я. Х’яртан летів крізь хащі, його брати бігли позаду. Скавулячи, Роло побіг ще швидше, щоб встигати за жеребцем. Дівчина міцно трималася за гриву. Земля бігла у них під ногами і зникала вдалині.

Розділ 25
Вітру не потрібен перекладач. Він розмовляє мовами людей, звірів, птахів, каміння, дерев, землі, неба, і води. Йому не потрібно їсти чи спати або ж ховатися від негоди. Він і є погода.

Він — живий.

Східний вітер живе посеред дерев у темному лісі. Дерева тут ніколи не виростають високими, бо надто вітряно. Але вони виростають сильними. У них дуже міцне коріння, а стовбури — тверді, немов каміння. Їхнє гілля, погнуте і покручене, відхиляючись від стовбура під неймовірними кутами, переплелося, немов кучерявий дим.

Кінь Найстаршої принцеси сповільнив ходу, коли вони наблизилися до дивного лісу. Тепер дівчина могла сидіти, випроставши спину. Вона оглядала чудернацькі живі скульптури, що їх оточували. Роло, важко дихаючи, заледве волік за ними лапи. У його хутрі заплутались дрібні гілочки та сухе листя; маленькі сніжинки піймалися на пухнастий покрив його стегон і хвоста.

На землі не було снігу, однак він, роздмуханий вітром, лежав на гілках дерев. Земля виглядала голою… На ній не було ані гілок, ані ялинкової хвої. Вони підійшли до великого каменя (завбільшки з дві людини!) з гладенькою поверхнею, що формою нагадував трон. Фанготур зупинився, і дівчина зісковзнула з його широкої блідої спини.

Якийсь час усі троє стояли непорушно. Кінь, звісно, подумав, що виконав своє завдання, і тому відмовлявся йти далі. Дівчина сумнівалася, чи варто відсилати жеребця назад, а Роло був дуже радий, що вони нарешті зупинилися. Він миттю впав на землю і заснув міцним сном.

— Агов, — врешті зважилась загукати дівчина. — Східний вітре? Три старі… Бабусі… Які доводяться тобі сусідами, прислали мене сюди.

Правду кажучи, дівчина не сподівалася побачити нічого іншого, окрім незвичайної людини. Можливо, сильного чоловіка; скоріш за все, якогось дивака. Але в будь-якому випадку — людину. Бабусі говорили, що їхній сусід — східний вітер, однак дівчина не сприйняла цього буквально. Колись Ярл розповідав своїм дітям казки про видатних героїв і стародавніх богів, які летіли в бій на спині вітру, але дівчина підозрювала, що герої, якщо вони таки існували, всього лиш їздили на конях, як і всі інші.

А зараз вона стояла посеред чужого краю і кликала східний вітер. Неймовірно стомлена тілом і духом, вона сподівалася, що той, хто відгукнеться на її крик, матиме сани, на яких вона зможе продовжити свою мандрівку. Але, звичайно, якщо той хтось погодиться їй допомогти.

Раптом повітря закружляло довкола неї з такою шаленою швидкістю, що її коси від того кружляння розплелися, а волосся розкуйовдилося. Фанготур схилив голову і мимоволі притис вуха, але не побіг навтьоки. Роло подивився вгору, гаркнув, похитуючись, встав на усі свої чотири лапи і підійшов до господині, захищаючи її. Дівчина міцніше притулилася до конячої гриви, заплющила очі та спробувала захистити себе від крихітних шматочків льоду та бруду чи то, може, снігу, що летіли їй в обличчя.

Коли довкола все втихомирилося, вона розплющила очі. Східний вітер сидів на своєму троні. Він зовсім не нагадував людину, бо не був людиною. Це був величезний вихор сухого листя, гілок, туману, диму, пилу, дощу, котрий, кружляючи, згуртувався у фігуру вовка, що сидів на кам’яному троні.

— Що ти тут робиш, людська істото? — голос завив, зашепотів і зашелестів їй у вухо, подих вітру пронісся вздовж її тіла туди й назад.

— Ти існуєш, — видихнула вона і якусь мить не могла більше нічого вимовити. А коли дар мови до неї повернувся, вона сказала:

— Я шукаю палац, розташований на схід від сонця і на захід від місяця.

Східний вітер страшенно затремтів і розлетівся на дрібні частинки, а тоді знову зібрався у форму вовка.

— Навіщо тобі туди іти?

— Я жила у крижаному палаці із принцом, що був ізбйорном. Через мене він тепер змушений одружитися із тролівною-королівною, і я хочу врятувати його.

— Ці смертні істоти такі дивні, — задумався вітер. — Ось іще одна шукає свого судженого, якого заледве знає.

— Чи ти допомагав Тові?

— Так, здається так її звали. Я переніс її на рівнину, де мешкає західний вітер.

Від цієї новини у дівчини опустилися руки.

— То ти не знаєш дороги до палацу тролів?

— Мені ніколи не доводилося дмухати так далеко. Та я ніколи й не прагнув туди летіти. Магія тролів — дуже люта, і навіть вітри не можуть захиститися від неї. Було б краще, якби ти взяла приклад з моїх сусідок: побудувала би собі хатку і залишилася жити там, куди доля привела тебе.

— Я не можу, — сказала дівчина із запалом, трясучи головою. — Я повинна знайти палац. Я повинна звільнити принца. Я мушу.

— Якщо це тобі допоможе, я можу віднести тебе туди, де живе західний вітер.

— Дякую!

Сильний порив вітру скуйовдив її волосся.

— Побачимо, чи ти дякуватимеш мені пізніше, — купа, що сиділа на троні затріпотіла. — Хай там як. Летімо до мого брата.

Нарешті дівчина відпустила Фаготура додому. Роло зник поміж деревами, а трохи згодом повернувся. Довкола його морди була купа пуху.

— У тебе в лісі живуть чудові пташки, — похвалив він східного вітра.

— Жили, — відповів східний вітер.

— Перепрошую, — сказала дівчина, зніяковіло зіщулившись. Вона сердито зиркнула на Роло.

— Не можемо ж ми всі жити лише хлібом і любов’ю, — сказав він.

— Любов’ю? Та що ти знаєш про любов?

— Любов — це душа кожної історії, — сказав Роло з виглядом знавця. — Якби люди не закохувалися, то ніколи б не потрапляли у халепу.

Дівчина на якийсь час заплющила очі. Чи кохала вона принца? Можливо. Вона любила ізбйорна, але якось по-іншому, аніж свого брата Ганса Пітера. Вона хотіла їм обом допомогти. То чи не любов була причиною того, що вона зараз робила? Чи була б вона щасливішою, якби просто повернулася додому? А якби вона це зробила, чи могла б потім дивитися на себе в дзеркало? Вона розплющила очі.

— Чи можемо ми зараз вирушити?

То було незвичайне відчуття — їхати на спині у східного вітру. Звиваючись, купа листя, гілок, пір’я, льоду підхопилася із трону і підняла дівчину високо над землею. Вона навіть не встигла одягти на плечі рюкзак, але, глянувши вниз, побачила, що і рюкзак, і Роло летіли разом з нею. Вони піднімалися все вище; її вовк то скавулів від страху, то гарчав, щоб показати, який він хоробрий. Високо у повітрі східний вітер знову став подібним на вовка розміром, як корабель, і помчав над вершечками дерев. Дівчина ширяла попід небесами на плечах могутнього східного вітру-вовка. Вона широко розкинула руки і дослухалася, як вітер її заколисує. Це було майже таке відчуття, як кататися на спині у ізбйорна, тільки ще краще. Тепер вона справді відчувала, що летить і земне тяжіння їй не заважає. Вона засміялася.

Східний вітер різко шугонув уперед, і її сміх обірвався. Там, унизу, під ними простягалися лани, а дерева тягнулися гіллям до неба. Вони пролітали над горами і пагорбами, зі свистом проносилися над фйордами і морем. Одного разу вітер злетів так високо, що його проковтнула хмара. Кружляючи, він пірнав у білу хмару, немов у яєчний білок, збитий дерев’яною ложкою. Коли вони пролітали над океаном, хмари розчинилися, під ними були пляжі, ліси, поля пшениці.

І раптом — нічого.

Глина. Пісок. Суха потріскана червона земля, на якій не росло нічого, окрім кількох миршавих кущів, які виглядали напівмертвими. Каміння, спершу сире і гостре, згодом стало гладким.

Хоча ліс, у якому мешкав східний вітер, виглядав чарівно, палац із каміння, де жив західний вітер, вражав. Червоне, фіолетове і золоте каміння виглядало немов глиняні скульптури. Величні аркади височіли над головами дівчини та Роло, колони, печери, западини — гладенькі, немов стара дерев’яна миска, — були виповнені фіалковими тінями, котрі нагадували захід сонця над водою. Були тут також кам’яні валуни, що нагадували подушки, чи, може, гриби, або ж бджолині вулики.

Східний вітер сповільнився, і дівчина нарешті змогла із захопленням роздивитися кам’яні нашарування, повз які вони пролітали. Незабаром вони прибули до відкритого простору, схожого на величезну тарілку. Десятки крихітних вихорів із піску та щебеню весело кружляли по дні улоговини.

Вітер-вовк опустив дівчину на землю і зменшився до розмірів ізбйорна. Дно улоговини було палючо-гарячим, немов стіни у печі. Дівчина скинула із себе свитку і чоботи, але піт все одно котився по її обличчю, а скуйовджене волосся прилипало до голови і шиї. Роло важко дихав і витанцьовував на місці, щоб не обпекти лапи.

Маленькі лійки з гравію синхронно танцювали, аж доки не злились в одну суцільну круговерть із вітру і піску. Сухий скрипучий голос сказав:

— Брате східний, що ти мені приніс?

— Людину, яка шукає палац на схід від сонця і на захід від місяця, — відповів східний вітер. — Чи ти коли-небудь дмухав аж так далеко?

— Ніколи! — танцюючий стовп затремтів, а тоді завмер. — У мене з тролями нічого спільного.

— Я так і подумав, — сказав східний вітер. — Але вона твердо налаштована туди дійти. Чи зможеш їй допомогти? Ти завжди дмухав далі, ніж я коли-небудь міг.

Західний вітер розгойдувався вперед-назад у своїй улоговині.

— Чому це я маю допомагати цій людині? Я не пхаю носа у справи тролів. Якщо їхня королева ненароком почує про те, що я зробив, вона неодмінно мені помститься, — стовп вітру знову затремтів.

Дівчина дивилася то на одного, то на другого:

— Королева тролів?

— Так, її дочка — це та принцеса, яка перетворює людей на північних ведмедів, щоб побавитися ними перед тим, як з ними одружитися, — пояснив західний вітер. — Але королева значно жахливіша: стара, потворна, зла, як чорт. Ніхто і ніщо у цілому світі не сміє виступати проти королеви тролів.

Дівчина підняла брови догори:

— Я посмію.

— Це все тому, що ти всього лиш дурненьке людське дитинча, — сказав західний вітер.

— А ти — ніщо інше, як дрібний вітерець-грубіян, який жбурляє піском в очі і тремтить, — різко відрубала дівчина. Бо ж вона не для того так далеко йшла, щоб отримати відсіч від якогось там вітру. — І принцесу, і королеву потрібно спинити.

— Якщо хочеш себе занапастити, пошукай когось іншого, хто тобі у цьому допоможе, — сказав їй західний вітер.

— Боягузе, — безсердечно сказала дівчина. Тоді похитала головою. — Невже ти навіть не віднесеш мене до дому північного вітру? Я переконана, що такий сильний вітер, як ти, мав би знайти дорогу навіть навмання. Ба більше, я не сумніваюся, що той, інший вітер віднесе мене до самого палацу, що стоїть на схід від сонця і на захід від місяця.

Легке дмухання західного вітру прозвучало так, ніби він фиркнув на її хитрість.

— Ну, гаразд, — продовжувала дівчина, взявшись у боки. — Я зайшла так далеко без твоєї допомоги: мені допомогли три добрі старенькі бабусі, у яких не було нічого, окрім одягу, і які могли втратити значно більше, ніж ти, якби розгнівали королеву. Мені також допоміг твій брат — цей добряк — східний вітер. Він був переконаний, що й ти зможеш допомогти, бо дуєш далеко і широко і справді знаєш дорогу туди. Але він помилявся, — вона опустила руки, поплескала по спині східний вітер, немов втішаючи його. — Як шкода! — похитала головою. — Любий східний вітре, — сказала вона лагідним голосом. — Вчора ти був таким добрим до мене, що відніс мене аж сюди, бо хотів допомогти. Я не можу знову просити у тебе помочі, але чи не міг би ти мені показати, куди йти, щоб потрапити до помешкання північного вітру? Ми з Роло самі туди підемо.

Роло, що лежав біля її ніг, застогнав.

Західний вітер зашипів, заскрипів і перетворився на високий стрижень із піску, який кружляв у шаленому вихорі. А тоді вибухнув, вкриваючи собою східний вітер, дівчину, Роло та кам’яну пустелю довкола них. Він нестямно завивав понад камінням, підхоплював щораз більше гравію та піску і шліфував ним кам’яні нашарування. Цей потужній удар відкинув дівчину назад; вона скрутилася калачиком біля Роло, закрила обличчя руками та спробувала захистити очі. Знаючи, що ніхто цього не побачить, вона усміхнулася.

— Якщо хочеш спробувати удачі з північним вітром, я тебе не спинятиму, — сказав західний вітер. — Але навіть я не знаю, де він живе. Північний вітер — найсильніший з нас усіх.

— Так, звичайно, — дівчина була переконана, що західний вітер їй допоможе. Але якщо навіть він не знав дороги…

— Зате південний вітер знає, де живе наш брат, — продовжував західний вітер. — Вони без упину ганяють один за одним по всьому світу. Цілком ймовірно, південний вітер і сам коли-небудь дмухав у керунку палацу тролів. А якщо ні, то південний вітер знає, де шукати північного.

— Дякую!

— Побачимо, чи ти все ще дякуватимеш мені наступного тижня, наступного місяця, а може, навіть завтра, — роздратовано сказав західний вітер, немов відлуння, повторюючи слова східного вітру.

Розділ 26
Від польоту на східному вітрі паморочилося у голові, а політ із західним потребував неабияких зусиль. Затиснута у піщаному вихорі дівчина то падала вниз, то піднімалася догори, щоб за мить знову впасти. Вона навіть подумала, що вітер це робить навмисне, адже від такого польоту її постійно нудило.

Минула ціла вічність, перш ніж вітер її кинув. Дівчина впала на твердий кам’яний діл. Трохи оговтавшись, сіла і роззирнулася довкола. Вона була посеред руїн величного палацу. Багате різьблення осипалося з каменів. Плющ проростав крізь шпарини кам’яних плит і вився уздовж височезних колон. З-поміж листя плюща на неї позирали звірячі пащеки та дивні людські фігури, розміром не більше тарілки, що сиділи навпочіпки.

Чорна земля, зелений пилок і тепла роса з різних закапелків зруйнованого замку закружляли і з’єдналися у вихор, що неспішно став велетенським хижим птахом.

— Це що таке? — у його голосі чулася відраза. — Мій західний брате, що воно тут робить?

— Оце дурко шукає палац на схід від сонця на захід від місяця, — відповів західний вітер. Він стомлено дихнув залишками тепла та щебеню на розбиті кам’яні плити.

Зелено-чорна птаха схвильовано закружляла над руїнами колон, пронизливо лементуючи:

— Я би ніколи не наважився туди подути!

Дівчині знову урвався терпець:

— Та знаю я, знаю! Тому що ти боїшся тролів! Але я не боюся, і, можливо, я дурна, але мені байдуже. Якщо ти не можеш віднести мене до палацу, принаймні віднеси мене туди, де живе північний вітер. Можливо, він зможе мені допомогти.

— О, то це неврівноважене маля! — південний вітер полинув уперед і повіяв у дівчаче обличчя легким вологим бризом. — Ви, люди, такі диваки, — дівчина роздратувалася і замахала руками у себе перед обличчям, намагаючись відігнати південний вітер. — Навіщо це мені?

— Тому що хтось мусить перемогти тролів, — з юнацьким запалом сказала дівчина.

— Не бачу жодної причини впадати через це в істерику, — сказав південний вітер. — До речі, думаю, ти перебільшуєш. Це притаманно людям. Остання людина, яка на мені летіла, без упину хлипала і молилася, щоб її коханий був у безпеці.

— Това? — дівчина забула запитати західного вітру, чи він також допоміг Тові.

— Я не запитував, — пхикнув південний вітер. — Я підібрав її, коли летів у гості до свого брата на півночі. Вона сиділа на траві, ридаючи та рвучи на собі волосся.

— Так, я залишив останню людину, яка на мені летіла, сидіти на траві. Вона плакала, — зітхнув західний вітер. — Чи від неї віяло полуницями та снігом?

— Так, авжеж!

— Ти залишив Тову невідомо де? — вона спробувала копнути західний вітер, однак їй не вдалося заподіяти йому ніякої шкоди.

— Вона більше не могла летіти зі мною, — відказав він. — Вона не була такою сильною, як ти. Вона боялася смерті.

— Я відніс її до нашого північного брата, — зітхнув південний вітер. — Але і гадки не маю, що трапилося з нею потім.

— Якщо ти погодився віднести її, тобі буде завиграшки віднести й мене, — зауважила дівчина.

— Нашому брату може не сподобатися, якщо я залишатиму в нього під дверима так багато людей, — сказав південний вітер.

— А мені байдуже, — відповіла дівчина. — Я вважаю, це нечувано: чотири вітри — чотири величні і могутні вітри — а такі боягузи! Тролі чинять велике зло, а ви навіть пальцем не поворушите, щоб їх спинити!

— Але яке нам, вітрам, до цього діло? Хіба ці смертні можуть нам хоч щось заподіяти? — запитав південний вітер, і голос його злетів догори.

— Якщо тролі не можуть заподіяти вам жодного лиха, чому ви їх так боїтеся? — заперечила дівчина. І враз щось у словах південного вітру привернуло її увагу. — Смертні? Я думала, тролі безсмертні!

— Роки для тролів тягнуться значно повільніше, аніж для людей. І я ще ніколи не чув, щоб троль помер від старості. Але є інші речі, які можуть їх убити, — сказав західний вітер.

Південний вітер знову закружляв над рештками колон, мабуть, обдумуючи слова дівчини.

— Наприклад?

— Наприклад, могутні чари, або зачарований меч, або дракони.

— Ох, — у дівчини не було нічого з переліченого.

— Поїж і відпочинь, — сказав їй південний вітер, дмухаючи крізь руїни і змушуючи сукню дівчини тріпотіти. — Завтра я віднесу тебе до свого брата.

— Дякую!

Попри те, що південний вітер був сильнішим за західний, летіти з ним було приємніше. Коли зазолотилася перша вранішня зоря, теплий вологий вітер, що пах екзотичними квітами, підняв її над верхівками напівзруйнованого стародавнього храму. Почуваючись так, немов летить на ложі із м’якого моху, дівчина закрила очі, і південний вітер-птах помчав над горами й долинами, перетинаючи океани та погойдуючись між верхівками дерев.

Як і під час подорожей з іншими вітрами, Роло сидів на спині вітру, але цього разу він час до часу підіймав голову та лапи і висолоплював язик назустріч вологому повітрю. Коли дівчина відкрила очі, то з приємністю помітила на своїх руках крапельки роси; щойно вітер шугонув уперед, вони покотилися уздовж її рук, немов намистини.

Однак невдовзі навіть ця подорож почала її стомлювати, вона закрила очі і заснула. Південний вітер ніс її усе вперед і вперед, день і ніч, аж поки з нього не залишився лише легенький вітерець, який заледве міг тримати форму. На останньому подихові він доніс її до засніженої кучугури, твердої, немов камінь, і посадив на вершечку.

— Брате, — слабким голосом привітався південний вітер.

Гучний голос північного вітру розколов снігову кучугуру на мільйони гострих і холодних діамантів, які розсипалися навсібіч. Дівчина падала все нижче і нижче в ущелину із голубого льоду та білого снігу. Коли вона приземлилась, Роло впав на неї; обом перехопило подих.

Північний вітер завив, застогнав і подув в ущелину, жбурнувши дівчину до стіни зі шкарубкого льоду. Дівчина вдарилась головою. Запанувала темрява.

Розділ 27
Коли вона повернулася до тями, то помітила, що лежить у печері зі снігу, підперта льодяним валуном. Перед нею було сіре, мов сталь, озерце, яке відкидало тьмяне світло у бік печерного склепіння. Поруч із озерцем, лише кілька кроків від дівчини, сидів морж. У нього було велике коричневе тіло та довгі жовті бивні.

— Якщо ти розлякаєш мені рибу, то я з’їм і тебе, і твого вовка, — сказав морж.

Тоді підняв своє незграбне тіло і безшумно зник у воді. Дівчина зрозуміла, що він поплив кудись за межі печери, бо більше не випірнув.

— Паскудний характер, — сказав Роло, сидячи поруч із нею. — Відколи вітер нас сюди приніс, я чув від цього моржа лише погрози та образи.

— Який вітер?

— Північний. Південний був надто слабкий.

— Як ти думаєш, північний вітер нам допоможе?

— Не знаю. Він не промовив до мене ні слова, — відказав Роло. — Але приніс нас і наші речі сюди.

Дівчина помітила, що хтось накрив її свиткою, та ще кількома шарами іншого одягу. Вона не була певною, хто саме це зробив: Роло чи північний вітер та хай там як, була йому вдячна. Адже тут панував надзвичайний холод.

Після польоту на південному вітрі її одяг став вологим. Й оскільки на морозі, він, звичайно, замерз, то став твердим і холодним. Вона підвелася, швидко переодяглася, хапаючи все, що траплялося до рук. Нічна сорочка опинилася зверху блузки, але дівчині на це було начхати. Також на ній було кілька спідниць та камізельок, і на додачу — біла свитка. Зрештою, ніхто, окрім Роло та моржа, її зараз не бачив, а якщо по правді, то ніхто, окрім Роло.

Ще до повернення моржа подув північний вітер. Крижаний вихор залетів до печери, відкинув її волосся назад, подув на одяг. Не встигла дівчина й рота відкрити, як він підняв її над землею і разом із Роло виніс їх та їхні речі з печери. Тоді поставив обох на твердій поверхні, поруч із водою, і відлетів собі. Дівчина роззирнулася довкола: від здивування у неї відвисла щелепа. Куди оком кинь — не було видно землі. Вона сиділа на великій брилі льоду, вкритій твердим снігом, що плавала у морі поруч з іншими льодяними брилами, сніжно-крижаними горами та колонами. От воно що! Та водойма у печері зовсім не була озерцем, то було море, що проступало крізь дірку в підлозі.

Від несподіванки дівчина ледь не втратила рівноваги, але втрималася і не впала. А якби крижана брила перевернулася? Наскільки міцною вона була? Дівчина й раніше чула про величезні айсберги та крижані острови на далекій півночі, які вільно плавали у морі, топлячи кораблі та створюючи пастки для моряків. Її батько думав, що саме така доля спіткала корабель Ганса Пітера.

— Чи ти себе добре почуваєш? — у північного вітру був холодний і різкий голос. Від нього капюшон дівчини відкинуло назад, а у вуха повіяло крижаним холодом.

— Так, — вона накинула капюшон на голову і випросталася. — Я тільки не можу зрозуміти: цей лід достатньо міцний, щоб мене втримати? — тоді вона побачила Роло. Він стояв за кілька кроків від неї, широко розставивши лапи, і дивився на неї очима, повними розпачу. — Чи він достатньо міцний, щоб втримати нас обох?

Північний вітер засміявся. Його сміх нагадував звук бурульок, що падали із піддашшя та розбивалися об тверду землю. Дівчина притримувала руками капюшон, щоб захистити свої вуха від цього гучного звуку та від холодного подиху північного вітру.

— Перепрошую, — вітер заговорив тихіше, і в його голосі чулося, що йому справді прикро. — Я вже й забув, які ті люди ніжні. Так, лід витримає і тебе, і твого супутника.

— Дякую! — дівчина опустила руки. — Я думаю, ти знаєш, чому ми тут.

— Так.

Ще мить, і часточки льоду, кружляючи, згуртувалися разом, і перед дівчиною постав сніжно-блідий чоловік з блакитно-білим волоссям та бородою, яка сягала йому аж до пояса, вбраний у довгу пелерину. Потираючи долоні, він зміряв її поглядом:

— Ти хочеш потрапити до палацу на схід від сонця, на захід від місяця, — промовив північний вітер. — І тобі треба знати, чи я тебе туди віднесу.

— Віднесеш?

— Чому б ні?

У дівчини від здивування знову перехопило подих. Промінчик надії зажеврів у грудях.

— Ти справді зможеш допомогти?

— Я бував там і раніше. Хоча ця подорож мене майже доконала, — відповів північний вітер. — І я полечу туди знову, якщо ти налаштована потрапити до палацу.

— Звісно! — вона закусила нижню губу. Попри те, що вітер говорив до неї дружньо і намагався бути тихішим, ніж зазвичай, він все ж залишався північним вітром. Вона повинна була поставити це запитання.

— Чому? Чому ти там уже бував? І чому ти готовий віднести мене до палацу?

— Одного разу тут була дівчина, яка благала мене віднести її туди. І я зробив це, бо хотів насолити королеві тролів. Саме тому мені було приємно допомогти цій дівчині.

— Тові?

Він звів свої крижані брови догори:

— То ти її знаєш?

— Вона була закохана у мого брата, коли тролівна-королівна перетворила його на ізбйорна, — дівчина замислилася. — Чому ти хочеш скривдити королеву тролів? Мені здавалося, усі твої брати її бояться.

— Ця потвора постійно мені дошкуляє, — видихнув північний вітер. — Вона посміла мені наказувати, вона намагається мене контролювати! Вона змінює погоду, бо хоче, щоб зима тривала ще довше та щоб захоплювала щораз більші території на півдні. Я знаю, навіщо творець вдихнув у мене життя, і скажу тобі отак: безперечно не для того, щоб служити їй.

— Невже королева тролів винна в тому, що всюди панує така холоднеча?

— Звісно! Судячи з твоєї говірки, ти родом з північних земель. Звідти холод не відступав вже кілька десятиліть… Хіба ви, люди, цього не помічаєте?

— Ми помічаємо, але що можемо вдіяти?

— Це правда, ви занадто слабкі, — знову зітхання. — Без сумніву, не варто було й сподіватися, що Това зможе їй нашкодити або що ти нашкодиш, однак якщо хочеш туди потрапити…

— Я мушу! Коли ти зможеш віднести мене туди?

— Ми можемо вирушити хоч зараз, якщо бажаєш. Але я знаю, що ви, люди, потребуєте їжі, а це буде довга мандрівка.

Дівчина сіла на лід поруч із Роло. Вони з’їли яблука, хліб з сиром і скуштували трохи в’яленого м’яса. Потім посмоктали жменю снігу. Дівчина спакувала свої речі до рюкзака і взулася у чоботи.

— Я готова.

Сміючись, північний вітер підхопив дівчину, вовка та рюкзак з речами. Він розростався усе більше і більше, аж доки його людські риси повністю зникли.

— Сумніваюся. Але немає сенсу чекати довше.

І велика вируюча маса вітру, льоду і люті, спрямованої на королеву тролів та її недосяжний палац, ринули в небо.

Якщо раніше їй здавалося, що інші вітри були сильними, зараз вона розуміла, що це було ніщо, порівняно з їхнім старшим братом — вітром Півночі. Дівчина почувалася немов богиня або як одна з валькірій, що мчить над землею у чарівній колісниці. Вони полинули над океанами, горами, долинами, прямуючи до сонця і місяця, які висіли пліч-о-пліч у цьому далекому північному краї.

Доки вони мандрували, сонце і місяць сховалися поміж хмарами, а згодом виглянули знову, рухаючись одне довкола іншого у статечному танку. Доки тут, на вершині світу, тривало літо, жодне з цих світил повністю не ховалося за горизонт. Небо було темним і світлим водночас, сонце — маленький блідий м’ячик, і місяць — довгий худий ріжок, що лежав на спині і нагадував миску. Час до часу сонце опинялися під місяцем, виглядаючи слабким і нікчемним.

Вони все ближче і ближче підлітали до замку — північний вітер, вовк і молода панна. Сонце і місяць розійшлися, немов хтось розкрив фіранки. Сонце відійшло вліво, місяць — вправо. Північний вітер закричав і ринув у вузьку щілину між ними. Вони летіли вперед. Маленька цятка, яку вони бачили перед собою, росла і збільшувалася. Це був палац, збудований зі щирого золота. Він стояв на острові зі срібного снігу на самісінькому вершечку світу — на схід від сонця, на захід від місяця.