Сонце і місяць, сніг і лід (частина2)

Частина друга Пані крижаного палацу

Розділ 9
Дівчинці здавалося, що вони доберуться до замку на скелі значно швидше (вони вже й так мандрували казна-скільки днів). Проте до підніжжя тієї скелі вони підійшли, коли на дворі геть звечоріло. Біла рівнина була настільки гладкою й безликою, що її розміри з легкістю можна було недооцінити. Роло наздогнав ведмедя і, відхекуючись, став під горою. Попереду виднілась звивиста стежка, що обкручувала гору довкола, немов серпантин.

— Ходімо, я покажу дорогу, — мовив ведмідь до Роло. Він почав ставитися до вовка приязніше. Схоже, довга мандрівка засніженою рівниною їх обох зблизила.

Ведмідь ішов. Дівчинка сиділа у нього на спині й роззиралася довкола. Стежка була такою вузькою, що він ледве на ній поміщався, і наскільки гладенькою, що дівчина могла бачити їхнє відображення. На цій стежці не було ані сніжинки.

Замок стояв на вершечку скелі. Дівчина здогадалася, що скеля ця була не з каменю, а з льоду — гладкого зеленого льоду, ледь-ледь притрушеного снігом. Форма скелі була настільки правильною, та й стежка на диво рівною, що в дівчини почали закрадатися різні думки. Невже цю скелю хтось створив? Але хто? Хто був настільки могутнім, щоб створити скелю з льоду?
Останню думку дівчина мимоволі сказала вголос.

—Вона, — відповів їй ведмідь, важко переставляючи лапи на крутому підйомі. Стежка бігла догори.

Дивлячись униз, дівчина бачила лишень простору засніжену рівнину, що, здавалося, не мала ні кінця, ні краю. —Вона дуже могутня.

— Хто?

Однак ведмідь їй не відповів.

На дворі була уже глупа ніч, коли вони піднялися на вершечок скелі. На небі зійшов місяць. Замок був трохи вужчим, аніж вершина скелі, тому його стіни оточувала лише вузенька стежка. Дівчина аж рота роззявила від подиву, коли помітила, що замок також збудований із зеленого льоду. Хоча масивні ворота були карбовані із золота й оздоблені діамантами та рубінами розміром з гусяче яйце.

Ізбйорн підійшов до воріт і заричав. Ворота широко розчинилися. Вони ввійшли до розкішної зали, на стінах якої висіли гобелени із геральдичними орнаментами на гербових щитах: перламутрово-білий ізбйорн на блакитному тлі, із золотим сонцем праворуч та місяцем ліворуч. Під зображенням ведмедя був якийсь дивний символ, витканий нитками чорного кольору, схожий чи то на пилу, чи, може, на зубчастий ніж.

Дівчину здивувало, що замок, хоч і побудований з льоду, усередині був доволі теплим. Вона з’їхала зі спини ведмедя на долівку, відгорнула капюшон і роззирнулася. Стелю підпирали стрункі льодяні колони, на яких були вирізьблені зубчасто-рублені орнаменти. Її погляд спинився на одній із колон, вона підійшла ближче і торкнулася її. Колона була гладенькою й твердою на дотик, але водночас теплою і сухою. Дівчина оглянула різьблення, що покривало колону.

— Я впізнаю ці знаки, — вигукнула. — Ось ці розповідають щось про китів, про безліч китів, які наближаються до берега, — вона глянула на ведмедя. — Ці різьблення нагадують мені ті, котрі різьбив мій брат — Ганс Пітер. Він навчив мене розпізнавати деякі з них.

Дівчина провела рукою по різьблених орнаментах, відчуваючи легкий сум за домом: вона ще довго не побачить Ганса Пітера.

— Твій?.. Брат? — ведмідь підійшов ближче, примружив праве око і глянув на вирізьблені у кризі знаки. — Ти можеш прочитати, що тут написано?

— Так, — відповіла вона. — Але не все. Я намагаюся прочитати, та коли складаю усі слова докупи, речення втрачає зміст, — кивком голови вона вказала на свою свитку. — Це ті ж знаки, правда?

Ведмідь знову примружився. Він уважно оглянув червону й синю вишивку на рукавах та на крайці свитки. Аж раптом очі його стали широкі-широкі, він заревів і звівся на задні лапи. Дівчина притиснулася спиною до колони, Роло став між нею та ведмедем і приготувався захищати господиню.

— Звідки вона в тебе? — у голосі ведмедя було якесь сильне почуття, але дівчина не могла зрозуміти, — гнів чи страх. — Звідки?

— Це свитка мого брата, — відказала вона з тремтінням у голосі. — Ганса Пітера. Пам’ятаєш, ти з ним балакав? Він дав її мені. Ти ж сам це бачив.

Ведмідь опустився на чотири лапи і все ще тремтячим голосом сказав:

— Так, я пам’ятаю, — тоді нахилився вперед і ще більше примружився. — Звідки вона у нього?

— Не знаю, — відповіла дівчина майже пошепки. — Він вирушив у далеке плавання, коли я була ще дитиною, а коли повернувся, то вона вже у нього була. З ним щось трапилося, і це його засмутило.

Ведмідь якось дивно загарчав. Дівчина ковзнула вбік і спробувала сховатися за колоною, та раптом зрозуміла, що ведмідь так сміється, і спинилася. То було не гарчання, а глухий і гіркий сміх.

— Засмутило? — його голос враз став насмішкуватим. — Хотів би я, щоб це було найгірше з того, що мені дошкуляє.

— А що тобі дошкуляє? — запитала дівчинка, визираючи з-за колони.

Ізбйорн на мить завмер, а тоді почав ходити вперед-назад, точнісінько так, як робив це у неї вдома.

— Не можу… сказати, — врешті видусив із себе. Ще хвилину тому він говорив вільно, як ніколи досі, але зараз його мова знову стала скутою і скупою. — Не можу! — слова переросли у сердите гарчання. Ведмідь розвернувся до дверей і побіг геть, зникаючи у глибині зали.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31