TOU

Сонце, місяць, вітер і прекрасна Уляна

Казки Божени Немцової

Жили собі король з королевою, і були в них три дочки-втіхи та один син. Поїхали якось король з королевою своє королівство оглянути. Але перед тим, як вирушити в дорогу, король звелів синові добре за сестрами дивитися й не пускати їх нікуди й на крок. Син пообіцяв, і король з королевою спокійно поїхали.

Другого дня, рівно ополудні, хтось постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою найстаршу сестру!

То був Сонце-король.

Почув це Янко, покликав свою найстаршу сестру й питає:

— Ти заміж, бува, не хочеш?

— Хочу,— відповіла сестра.

— Ну, тоді йди! — мовив Янко, узяв сестру й подав у вікно Сонцю-королю; той посадив її в сонячну карету й повіз до себе додому.

Коли настав вечір, хтось знову постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою середульшу сестру!

То був Вітер-король. Почув це Янко, покликав свою середульшу сестру і питає:

— Ти заміж, бува, не хочеш?

— Хочу,— відповіла сестра.

— Ну, тоді йди,— мовив Янко, узяв сестру й подав у вікно Вітрові-королю; той здійнявся разом з нею мало не під самі хмари й відніс до себе додому.

Вночі знов хтось постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою найменшу сестру!

То був Місяць-король.

Янко покликав свою найменшу сестру і, вже ні про що не питаючи, подав її у вікно Місяцеві-королю; той узяв принцесу за руку й по срібному мосту повів до себе додому.

Незабаром повернулися батьки, і Янко вийшов їм назустріч сам, без сестер. Король і королева запитали, де ж це сестри.

— А я їх усіх трьох заміж повіддавав,— відповів Янко.

— Ой лишенько,— забідкались король з королевою,— за кого ж ти їх повіддавав?

— Найстаршу — за Сонце-короля, середульшу — за Вітракороля, а найменшу — за Місяця-короля.

— Ну, коли ти повіддавав їх за таких королів, тоді все гаразд,— усміхнувся батько, задоволений синовим вчинком, а королева сумно зітхнула, бо їй було дуже прикро, що вона не справила дочкам весілля.

Трохи перегодя Янко каже батькові:

— Піду я, тату, своїх сестер провідати, подивлюся, де вони, як їм там живеться. До того ж, мені хочеться і світу трохи побачити.

— Ну що ж, іди і нехай тобі щастить,— сказав батько.

Мати теж не затримувала його, коли почула, що він хоче сестер провідати.

І вирушив наш Янко в дорогу: довго ходив він пустелями та густими лісами, аж поки нарешті вийшов у чисте поле, все вистелене людськими кістками.

«Що за нечиста сила так тут походила?» — подумав Янко, підійшовши до побоїща й піднявши людський череп.

— Нас порубала дужа панна, прекрасна Уляна,— мовив череп.

— І за що ж вона вас порубала?

— А за те, що наш король хотів здобути її силою, але не зміг. За це вона і всіх нас, і короля порубала.

Поклав Янко в траву череп і пішов далі. Приходить на друге поле — і бачить те саме, що й на першому: все воно вистелене людськими кістками.

Підняв він один із черепів і питає:

— Хто ж це вас усіх тут порубав?

— Дужа панна, прекрасна Уляна. А порубала вона нас за те, що наш король хотів силою її здобути, але не зміг,— відповів череп.

Поклав Янко і другого черепа в траву і пішов далі. Приходить на третє поле, а воно все мертвими тілами вкрите.

— Ой, хто ж це вас, люди добрі, повбивав? — вигукнув Янко, нахилившись до мертвого воїна.

— Порубала нас дужа панна, прекрасна Уляна,— відповів той.— А вчинила вона так через те, що наш король хотів силою здобути її, але не зміг.

— А де живе ця прекрасна Уляна? — запитав Янко.

— За он тією долиною, в мармуровому замку.

Пішов Янко далі, а коли долина, в якій лежало порубане військо, лишилася позаду, раптом побачив перед собою прекрасний мармуровий замок.

Увійшов він до замку, але ніде не зустрів ні душі. Дивиться — а на стіні меч висить, б’ється в піхвах, хоче вискочити.

— Ну, коли тобі не виситься на стіні, ходи до мене,— сказав Янко.

Узяв він цього важкого меча, махнув ним над головою, потім почепив собі на пояс, а на його місце повісив свій меч.

Тільки-но він устиг вкласти новий меч у піхви, як до зали раптом увійшла прекрасна Уляна. Вклонилися вони одне одному, і прекрасна Уляна питає:

— Чого ти сюди прийшов?

— Я прийшов з тобою битися,— відповів Янко.

— Невже ти й справді такий сміливий, що наважуєшся стати зі мною на двобій?

— Атож, сміливий,— відповів Янко і показав на свій меч.

— Ну, коли ти такий сміливий, то давай поміряємося силою! — вигукнула дужа панна й, підбігши до стіни, вихопила із піхов меч, навіть не помітивши, що його підмінили.

Янко теж витяг меча і, коли панна кинулась на нього, він тільки махнув ним і вибив зброю їй з руки. Меч відлетів далеко від стіни.

— Ну, тепер я вже бачу, що ти сильніший, ніж я,— сказала прекрасна Уляна.— Залишайся в мене, будемо жити разом.

Янко негайно пристав на це, бо дуже йому прекрасна Уляна сподобалась.

Взяла Уляна Янка за руку і провела через дванадцять покоїв, кожен з яких був гарніший за попередній, а потім пригостила найкращими наїдками й напитками.

Так прожили вони кілька днів у щасті й радості, і Янко зовсім забув, що пішов із дому провідати своїх сестер, забув геть про все біля прекрасної Уляни. І ось одного дня вона йому каже:

— Милий мій Янку, доведеться мені на якийсь час покинути тебе, але я постараюсь якнайшвидше назад вернутись. Ось тобі ключ від дванадцяти покоїв, розважайся, як умієш, і тільки тринадцятого покою не відчиняй, бо і тебе, і мене спіткає велике лихо.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: