Сопілонька з калиноньки, ясенове денце

Григорук Анатолій Іванович

Якось мама наводила лад у старому, ще бабціному комоді й раптом вигукнула:

— О, Вадику! Глянь, що я знайшла!

З-поміж альбомів з давніми вижовклими фотографіями, з-поміж старих листівок і конвертів, якихось течок та навхрест перев’язаних ниткою пакетиків вона дістала довгеньку дерев’яну паличку із шістьма круглими дірочками та нехитрим орнаментом по всьому стовбурці.

— Дай-но! Дай! —  нетерпляче простяг руку цікавий до всього Вадик.

Він вихопив у мами паличку й заходився вимахувати нею, ніби мушкетер шпагою.

— Вадику, перестань, з докором сказала мама.  Це тобі не патичок який-небудь. Це чудовий музичний інструмент —  сопілонька з калиноньки, ясенове денце. А в ній, щоб ти знав, і досі живе душа твого дідуся.

— Яка душа? Не зрозумів Вадик.

—  А така. На цій сопілочці любив грати мій тато, а твій дідусь Василь… Боженьку милий, як він напродиво гарно грав! Особливо мелодію, яка називається «Самотній пастух». Дідусь вкладав у гру всю свою душу.

— І я вірю, що вона, дідусева душа, живе в його сопілочці й досі.

— А як її звідти вийняти —  спитав Вадик.

— Виймати душу то невдячне діло —  заперечила мама. —  А от подати голос вона може. Тільки для цього ти сам маєш навчитися грати не гірше нашого незабутнього дідуся.

—  А я хіба зможу —  засумнівався Вадик.

—  Головне, синочку, дуже, дуже захотіти. А де бажання, там неодмінно буде й успіх…

З того дня Вадика ніби зачаклували: він дуже хотів, щоб подала голос дідусева душа. Тому не випускав сопілку з рук. Він дмухав у неї з ранку до вечора, та так завзято, що в нього терпли губи. Однак звуки народжувались немічні, придушено хрипкі, з присвистом. Вони були зовсім не мелодійні й тільки дратували вухо.

Вадик впадав у відчай.

—  Я так стараюся, а в мене геть нічого не виходить,  якось, мало не плачучи, поскаржився він мамі.

— Видно, мій дударику, правду каже народна примовка: «У сопілку грає, а ладу не знає». Тому я напитала для тебе одного дядечка-сопілкаря. Він чудово володіє цим інструментом. Тож і тебе погодився навчити.

Одне жаль, що цього не випало зробити твоєму дідусеві…

І Вадик став брати уроки у справжнього майстра. Ох, і нелегко було йому о першій порі! І повноголосий звук не народжувався. І пальці, що бігали по дірочках, були неслухняні. А трошки згодом, коли вже сяк-так навчився видобувати зовсім простенькі мелодії, то часто плутав ноти, фальшивив.

Але минав час, і поволі, невпоспіх, з кожним новим днем труднощі відступали. Вони вже так болісно не дошкуляли Вадикові, бо він вірив, він був певен, що неодмінно їх переборе.
Що слухнянішою ставала в його руках дідусева сопілка, то чистіше й виразніше починав звучати її голос. Вадик уже знав напам’ять усю мелодію «Самотнього пастуха». Ця щира хвилююча пісня без слів просто зачаровувала його. І коли він брався грати її, йому починало здаватися, що то й справді тихим тужливим голосом десь із далекої далечіні промовляє до нього жива дідусева душа.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: