Сова та ворона

Розповідають, що за старих часів у царя птахів не було спадкоємця. І тоді вирішив він всиновити маленьке совенятко. Подумав хан: недарма очі совенятка вогнем палахкотять у ніч, це хороший знак.
Як тільки совенятко стало ханським сином, в туж мить облінилося: цілими днями ледарювало, тільки й думало про те, як би смачно поїсти, солодко попити, та довше поспати.

Вдарили взимку сильні холоди. Хан і каже совеняткові:

— У житті своєму я так не мерз!

— Що ти, татку! — поважно вимовило совенятко. — Мені доводилося бачити морози і сильніші; пам’ятаю, бувало й таке: у людини слина на льоту замерзала, а у бика роги обламувалися! Сам я ледве врятувався від холоду, я тоді між гіллям ялини заховався.

— Та ти, виходить, набагато старший за мене! – розсердився цар. — А прикидаєшся маленьким. Забирайся геть! — І вигнав брехуна з дому.

З того часу сова не має власного будинку, і вдень ховається між гіллями дерев.

Минув якийсь час, помер цар птахів, і птахи стали тримати нараду, кому бути тепер ханом.

— Хай царем буде сова! Її всі знають, та й ночами очі у сови так і горять, так і палають! Справжній цар буде! – пропонує журавель.

– Цього ще не вистачало! – обурилася ворона. — Лапи у сови криві, пір’я негарне! Очі жовті! А голос, голос! “Ух” та “ух”! Що може бути неприємніше? Таке опудало на царський престол садити?!

Послухалися птахи ворону, не зробили сову своїм царем. З того часу сова та ворона — закляті вороги. Вдень ворона не дає сові спокою, а вночі сова — вороні.