Совеня Жовтоочка і темні окуляри

Совенятко Жовтоочка дуже не любило вранці лягати спати. Мама Сірокрилка не одну колискову заспіває, поки мала не задрімає.

— А чому інші пташки співають? — пхинькає мала.

— Бо вони вночі сплять, — терпляче пояснює мама.

— А чого ми не можемо вдень літати? — допитується мала.

— Не можемо, доню. Вдень світить сонце.

— А яке воно, оте сонце?

— Велике, доню, дуже світле. Таке світле, що осліпнути можна. А нам, совам, треба гострий зір.

— І нічого ми не можемо бачити вдень? — питанням Жовтоочки не було кінця.

— Ну хіба що в окулярах… — задумливо відповіла мама. — Темних окулярах від сонця…

Жовтоочка принишкла. Більше ні про що не розпитувала маму. Лежала і думала: де ж дістати оті окуляри, щоб вдень на Сонце подивитись. І не зчулася, як заснула.

А ввечері, як завжди, полетіла з мамою на полювання. Проте тихесенько, щоб і мама не почула, повернула до дупла свого дідуся — сича Мудреця. Жовтоочці і справді пощастило, бо її дідусь був дуже і дуже вченим. От і нині гортає грубу-грубезну книгу з березової кори. Забачила Жовтоочка у дідуся круглі Окуляри і аж затремтіла від радості:

— Дідуню, то у вас є окуляри? Чи не могли б ви, дідуню, мені їх позичити?

— Окуляри? — схвильовано перепитав Мудрець. —У тебе, може, з очима не гаразд?

— Та ні, — заспокоїла старого Жовтоочка. — Я на Сонечко хочу подивитись.

— А для чого тобі це? — Ти ж знаєш, наше совине сонце — Місяць…

— Та знаю, дідусю, але ж я хочу Сонечко побачити. Знаєш, я пробувала виглянути з дупла вдень і…

— І звичайно, нічого не побачила, — закінчив мову онуки дідусь. — Я це знаю, але для Сонця потрібні інші окуляри Із чорними скельцями.

— Як це? — розгубилася Жовтоочка.

— А так. Не тільки ми, сови, а жодна пташка не може на нього дивитися просто так. Крім орла…

— А хто такий орел, дідусю?

— Наш цар.

— Цар? То може, у нього є окуляри з чорними скельцями?

— Ні, Жовтоочко, немає. Він дивиться на Сонце просто так. Проте ти не журись… — Мудрець визирнув надвір, чи не підслуховує, бува, хто і зашепотів: — У мене є такі окуляри. Ще від прадідуся залишилися. Я їх дуже бережу…

— Ти не хвилюйся, я не згублю їх… — запевнила Жовтоочка.

— Гаразд, прилітай на світанку…

На світанні Жовтоочка тихо присіла на ганочку дідусевого дупла.

— А, це ти? — забачив онучку сич. — Відпочинь трохи, незабаром Сонце зійде.

Жовтоочка принишкла, проте сон не йшов. Нарешті, коли за обрієм з’явилася рожева смуга, відчинив дідусь потаємні дверцята схованки і вийняв звідти згорток. Розгорнув, і побачила Жовтоочка окуляри із чорними скельцями. Мовчки подав їх дідусь онуці і сказав:

— Я сподіваюсь, Жовтоочка…

— Не хвилюйтесь, дідуню… — мала наклала окуляри і вилетіла з дупла.

Вже зовсім розвиднілось. Проте совеняткові здавалося, що нині присмерк. Хоч бачила не так зірко, як вночі, проте окуляри захищали очі від болю. Жовтоочка сиділа на гілці і в першу мить навіть вуха хотіла затулити від пташиного лементу. Проте за хвилю-другу призвичаїлась. І почала озиратися довкола.

— Тук-тук-тук! — почула поруч і аж підскочила від ляку, проте побачила невелику пташку, яка вчепилася в стовбур дуба лапками і хутко довбала кору. Жовтоочка вибрала хвильку, коли пташка вмовкла, і запитала:

— Хто ти?

— Ой, а це що за мара? — замість відповіді запитала пташка.

— Я ніяка не мара, — образилась Жовтоочка. —Я маленька сова…

— А я дятел Молоточок, — відповіла пташка. — Тобі ж спати пора…

— Мені дідусь дав окуляри з чорними скельцями, — пояснила Жовтоочка. — Я хочу Сонечко побачити…

Дятел кивнув розуміюче, бо сам дуже любив Сонце

— Дивись. Он воно сходить, над вершечком сосни… Жовтоочка підняла голову і побачила велику золоту кулю, яка сяяла на чорному небі. Насправді небо було блакитним, проте чорні скельця пофарбували його у свій колір.

— Правда, красиво? — тихо запитав Молоточок. Я люблю Сонце, хоч і довго дивитись на нього не можу. Проте Сонце є скрізь, Жовтоочко. Летимо, покажу.

— Дивись, он який дзвоник розцвів! У ньому є сонце. А он ягідка-суничка визирає з трави. В ній теж. Волохань Джміль летить на полювання… ^

— Ну таке скажеш! — перебило Молоточка совеня.

— Джміль і Сонце. То, може, і в тобі, і в мені воно є.

— Звичайно, є! Все живе без Сонця жити не може, от! І зелена травичка, і дерева, і квіти, і птахи…

— Ми, виходить, можемо… — зітхнула Жовтоочка.

— Наше Сонце — Місяць…

— А без лісу ви можете? — запитав Молоточок.

— Без лісу? Ні!

— Отож-то… Мені пора до діла, а ти… ”

— А мене на сон клонить… — зізналась Жовтоочка

— Я сьогодні спатиму у дідуся…

— Ну, бувай! — Молоточок вчепився лапками за стовбур дуба і так застукотів, що аж тріски до долу полетіли.

Жовтоочка трішки посиділа ще на гілці, поозиралася довкола і полетіла до дідусевої хатчки було затишно, прохолодно і зовсім темно.

— Ну що, побачила? — дідусь дбайливо загорнув окуляри у сухе кленове листя.

— Побачила, — кивнула головою Жовтоочка — Спасибі, дідусю…

За хвильку мала спала міцним сном. Снилася їй золота куля Сонця на темному небі, дятел Молоточок і великий волохатий Джміль. А старий сич Мудрець сидів і думав про те, що попереду у Жовтоочки ще багато-багато див….