Сплюх

Серед поля нас захопив рясний снігопад. Було тепло й безвітряно, і згори летіли не сніжинки, а цілі віхті снігу.
Здавалося, їх хтось лопатою сипле. За десять кроків нічого не розгледиш — суцільна біла пелена.
Такий снігопад тут — рідкість. Іноді й зима мине, а подібного не побачиш. Справжнє видовище. Та що видовище — казка та й годі! Аж якось боязно доторкатися до такої урочистої білизни.
А тут іще несподіваний ярок. Неглибокий такий ярок. На схилі — чималий кущ шипшини. І довгасті ягоди жевріють з-під білого пуху. Мов низку коралів хтось розсипав по подушці.
Олег у захопленні:
— Ого яке!
І показує одночасно двома руками.
Ніби я сам не бачу!
— Нарвімо,— пропоную.— Із шипшини навар знаєш який смачний?!
Знімаю рюкзак, кладу на нього зверху рушницю. Спускаємося до шипшинового куща. Прямо в кишеню рвемо прохолодні жаринки. А сніг сипле, сипле, сипле…
Олег не втримується на схилі — послизнувся. Плюхнувся на спину і, чіпляючись руками за вершечки сухої нехворощі, які прозирали з-під снігу, посунувся на дно ярка.
—Ще б саночки сюди! — зареготав.
А з-під нього раптом сірий клубок ш-ш-шурх — викотився. Розправився трохи — та це ж зайчисько! Так неоковирно якось: скік, скік. Та й пропав у білині.
—Ух, щоб тебе!..— кидаю навздогін йому.
—Перелякав, сплюх нещасний! — зводиться на ноги Олег.
І гукає у білу пелену:
— Сплюх! Сплюх! Сплюх!..
Потім обоє сміємося. Голосно, довго.А довкола так гарно: і тиша, і теплінь, і сніг сипле та й сипле, і жаринки на шипшиновому кущі і тут, і там, і там.
Зимова казка!