TOU

Справа про зухвале викрадення пташенят

Володимир Арєнєв

Розпачливий крик із кущів

Усе почалося зі зламаного годинника. Через те, що той не забамкав, пан Єнот прокинувся на годину пізніше й мусив поспішати до школи, не поснідавши.

Він забіг до класу останнім, щойно пролунав дзвоник. Усі місця були зайняті, вільним лишалося тільки одне — за столом учителя.

Пан Єнот поклав на підвіконня свій рюкзак і вийняв планшет.
— Усім привіт! — сказав він. — То що, почнемо? На чому ми позавчора зупинилися, на якому розділі?

Пан Єнот страшенно любив читати. Він читав будь-де: у ліжку й у садку, у фунікулері та в човнику, під час сніданку й після вечері. Більше за читання він любив тільки дві речі: обговорювати із друзями прочитане та вигадувати власні історії.

Працював пан Єнот учителем літератури, а вечорами писав детективні романи. Однак сам він ніколи не мав справ зі злочинцями. Принаймні, до цього дня.

Після уроків пан Єнот нарешті поснідав. А потім, щоб не гаяти часу, одразу й пообідав. Посидівши над річкою й поміркувавши над тим, як викрасти зі скарбниці корону, він зробив кілька нотаток.

Потім привітався з паном Бобром, поліцейським, і рушив до годинникаря віддати в ремонт зламаний годинник, з якого почалася ця історія.

А щоб трошки скоротити шлях, пан Єнот попрямував навпростець через Зміїний ліс.

Він ішов не надто швидко, але й ніде не затримувався, щоб устигнути повернутися до вечері. Але коли почув із хащі тоненький голосок, зупинився. У гущавині хтось тихо-тихо плакав. І здавалося, цей хтось безнадійно безпорадний.

— Ох, — сказав сам собі пан Єнот, — я про це напевно шкодуватиму.

Він подумав, що справжній злочинець саме так міг би заманювати своїх жертв. Проте вирішив занотувати цю ідею згодом, а поки все-таки поспішив на допомогу. Сяк-так він продерся крізь хащі й бурелом. Кущі тут росли щільно й були такі гострі та колючі, що якоїсь миті пан Єнот всерйоз почав розмірковувати, чи не зайвим був той останній шматочок
яблучного пирога.

Нарешті він проломився крізь чагарник — і під зламаною сосною, у тіні широченного листя папороті побачив лисе пташенятко, дрібне й безпорадне.

— Привіт! — сказав він. — Мене звуть пан Єнот. А тебе?

Пташенятко лише перелякано на нього подивилося. Схоже, воно тільки-но проклюнулося та ще не вміло толком розмовляти.

За кілька секунд пташеня почало якнайширше розтуляти дзьобик і стиха вигукувати одне-єдине слово, якому вже навчилося:

— Їсти! Їсти! Їсти!

Пан Єнот розгубився. Він знав, як можна отруїти королівських музик і як поцупити з-під носа в досвідчених слідчих важливі докази. Він вивчав історію таємної секти
душителів і звичаї архітекторів узбережжя Останньої Кістки. Але чим годувати пташеня, яке загубилося посеред лісу? А пташеня вигукувало своє

«Їсти!» дедалі тихіше. Здавалося, воно втрачає сили…

Пан Єнот зітхнув і взявся до справи. Він роззирнувся навсібіч, але гнізда не помітив. Проте  вгледів величезну волохату гусеницю, яка цілеспрямовано надгризала листочок за листочком. Пан Єнот хотів ухопити ї ї та запропонувати малому, однак щойно торкнувся волосин гусениці — з розпачливим  вигуком відсмикнув руку.

Його пальці наче обпекло вогнем. Він потрусив рукою та вирішив, що не годуватиме маля абичим. Пан Єнот відломив шматок  старої кори й обережно поклав на неї пташеня. Пригорнув його до себе, щоб не поколоти об гілля, і вже збирався пірнути в хащі. Аж раптом почув за спиною:

— Штій! Лапи вгору, жлодюго!

Невідомий злодій

Пан Єнот здивувався та навіть трохи образився.

— Перепрошую, однак я цього не робитиму, — твердо промовив він. — Бо ж пташенятко впаде.

Своєю відповіддю він явно збив невідому пані поліцейську з пантелику.

— Яка жухвалішть! — процвірінькала вона за спиною в пана Єнотаі вдарила його чимось гострим у потилицю.

— Негайно поверни наше маля на мішце!

Пан Єнот вирішив, що не братиме образ близько до серця, мовчки  нахилився та поклав шматок кори з малям на траву. А потім — нарешті озирнувся.

Він побачив невеличку пташку, яка пурхала перед його носом  і вочевидь намірилася вдарити  пана Єнота ще раз. Це була ніяка не поліцейська, а господиня гнізда,з якого випало пташеня. У дзьобі пташка тримала жирного ґедзя, тому й не виговорювала деяких звуків.

— Боюся, сталася прикра помилка, — зауважив пан Єнот.

Він пояснив, що не збирався викрадати малюка, лише хотів нагодувати. Пташка тим часом метнулася до дитинки й кинула ґедзя їй до рота.

— Вибачте, — промовила пташка, умостившись на гілці. — І дякую за уважність. Зачекайте тут хвильку. Пан Єнот не встиг і слова сказати, а вона вже полетіла й кинула його сам на сам з малям. Пташеня пожвавішало після обіду й вигукувало «Їсти! Їсти!» помітно голосніше.

Пан Єнот всерйоз розмірковував про те, чи не доведеться йому самому ловити мух і метеликів, коли до старої сосни прилетів такий само сірий тато малюка. Він кинув дитинці до рота гусеницю (не волохату, а звичайнісіньку) і вигукнув:

— Дякую, дякую! Дружина вже розповіла про ваш достойний вчинок! Не знаємо, як вам і віддячити!

— Я, власне… — почав був пан Єнот, однак і сірий тато вже кудись гайнув собі.

Натомість повернулася мама й повідомила, що це так мило з боку пана Єнота погодитися на їхню пропозицію та подбати про малят.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Справа про зухвале викрадення пташенят ”
Володимир Арєнєв
Видавництво : “ Ранок”
м. Харків, 2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: