TOU

Справедливий заєць

Польські народні казки

Був колись в одному селі бідняк Мацек, чоловік хоч і добрий, але не так, щоб дуже розумний.

Пішов він якось уранці до лісу по дрова. Збирає сушняк, обламує трухлі гілки та сучки, складає на купу, коли чує – хтось віддалік стогне, наче плаче жалібно, благає допомоги. Злякався Мацек і став вагатися, йти йому чи не йти. Але таки зважився, попрямував тихцем глянути, що там таке.

Бачить: величезна сосна звалилася на ведмедя й так придушила бідолаху, аж йому очі з лоба вилазять.

Змилуйся, чоловіче добрий, рятуй мене! – жалібно стогне Бурмило.

Стало Мацекові ведмедя шкода, і взявся він до роботи: скільки сили в руках, підважує сосну, пхає під неї жердини. Ледве навалиться, обливаючись потом, впхне сошку, зараз і другу стромляє – впоперек. Аж із лоба йому піт капав, але врятував-таки ведмедя, а тоді й сам пішов додому.

Минув якийсь час, Мацек уже й забувся про ведмедя. Одного дня знову пішов у ліс по дрова, і раптом здибав на галявині Бурмила.

Зупинився ведмідь та й питає:

– Це ти, чоловіче, нещодавно врятував мені життя?

– Я. А хіба що?

Бачиш, друже, я повинен неодмінно дати тобі якусь винагороду, бо дуже хочу віддячити за те, що ти врятував мені життя!

– А яку ж ти хочеш дати мені винагороду?

– Я повинен тебе з’їсти – іншої ради немає…

– Та як же тобі не соромно, кудлатий, їсти свого рятівника?!

– А воно так тепер у світі ведеться, що кожен платить за добро злом, отож і я не можу тобі віддячити інакше.

– Дурні балачки! Лише негідники так роблять. Вдячність, справедливість завжди є, були і будуть у світі.

Ведмідь у сміх.

– Відколи живу,– каже,– ще зроду такого дурня не бачив! Але слухай, чоловіче! Я тебе помилую, як знайдеш хоч одного суддю, що розсудить справу на твою користь.

– Знайду! – гукнув Мацек і подався шукати суддю.

Іде і зустрічає дорогою селянина.

– Ходім зі мною, друже! – став прохати. – Розсудіть мене з ведмедем!

Та не на того натрапив…

Селянин пішов з Мацеком. Проте, ніби й слухає, про що йдеться, а сам Мацека штовхає, підморгує й на вухо йому шепоче:

– Ти спершу скажи, скільки мені заплатиш, як розсуджу справу на твою користь. А як ні – програєш!

Ведмідь збагнув, що й до чого, та як загарчить:

– Правосуддя не можна ані купити, ані продати. Ви мені очей не замилюйте!

Мацек почухав потилицю.

– Ну ж і погано, коли людина – отакий суддя!

Та й побіг шукати іншого. Здибав дорогою вола, веде його, прохає, щоб розсудив по правді.

– Еге, чи я дурний?! – ревнув віл. – Ви – мої недруги, отож я тільки радітиму, коли хоч одного з вас лихо вхопить!.. Ще тільки бракувало, щоб я вас по правді розсудив!

Ревнув, задер хвоста і втік.

Мало не заплакав Мацек, але що зробиш – подався знову шукати суддю. Аж чує – ластівка щебече на гілці:

– Ти, Мацеку, такого суддю шукай, щоб був ані надто малий, ані надто великий!

«Гм! – подумав Мацек.– Коли так – треба покликати барана».

Знайшов барана, веде його й питає:

– Ну, яка твоя думка щодо нашої справи?

Баран мекнув лайливо:

– Не знаю я ніякого правосуддя, не знаю також вдячності чи невдячності. Я можу лиш помекати. Але як вам треба згоди, зверніться до нашого вівчарського пса. То такий суддя, що кращого й не знайдеш! Тільки там що – хапає одного барана за шию. другого – за писок, третього – за спину… Тож усі ми – барани й вівці – мусимо жити в згоді. Ого! Наш пес – великий суддя!

Очі у ведмедя заблищали з радості.

– Чоловіче! – каже. – Вдячність до тебе гризе мене, ятрить дедалі дужче. Я неодмінно повинен з’їсти тебе, щоб віддячити.

– Стривай,– злякався Мацек. – цей баран дурний як пень. Відколи світ стоїть, жоден баран ще нікого не міг розсудити. Але зараз я таки приведу чесного суддю.

Біжить Мацек, кличе пса.

– Ти – щире створіння, незрадливе, певно, є в твоїм серці вдячність і справедливість.

Розповів усе як було й попрохав:

– Розсуди нас по щирій правді, по справедливості!

Замислився пес, а тоді й каже:

– Учора вночі розбійники вчинили напад на мого пана. Я вчасно загавкав, попередив його, врятував йому життя й маєток, а він мене сьогодні з подяки так одлупцював палицею, що ледве можу ходити.

Взяв Мацека розпач, і він кинувся геть. Біжить і сам собі думає:

«Ну й дурень же я, що послухав ластівку! «Не дуже великий, не дуже малий!» Пусті слова, та й годі… Покличу коня, це таки справді щиросердна тварина!»

Причвалав кінь і каже:

– Вже хто-хто, а я добре знаю, що таке вдячність і справедливість, бо вожу все, що накладають на воза, ношу свого пана ще й тягаю плуга в полі…

– Ну й що?

– Пан мене голодом мордує, батогом шмагає – замість плати…

– Ой лихо! – розгублено вигукнув Мацек.– Невже ж таки немає в світі нікого, хто б розсудив нас по правді?

А ластівка одне цвірінчить:

– Шукай, Мацеку, в лісі, в лісі! Хай буде не дуже малий, не дуже великий! Оце буде справжній суддя!

– Нікого не треба кликати, тільки розумну лисицю!

Пішов Мацек і привів лисицю.

Хитруха хвостом верть сюди, верть туди, повела очима, вислухала Мацека та й каже:

– Дуже мені дивно, що ти, ведмедю, досі не схрумав дурного Мацека… Певне, тебе тяжко мучить сумління, бо ж найгірша річ у світі – мати отакий борг удячності й не заплатити за нього невдячністю. Схрумай ти цього селюка, бо як не з’їси, скажу, що й ти дурень.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 23

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Польські народні казки”
Упорядник – М. Пригара
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1980 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: