Срібний дзвіночок

Якось один пастушок гнав свою череду прекрасною зеленою долиною. Він дуже утомився й зупинився відпочити біля порослого густою травою пагорбка. І ось тут – прямо під ногами, побачив маленький срібний дзвіночок.

Пастушок підняв його й легенько потрусив. Дзвіночок задзеленчав. Пастушок ніколи не чув нічого приємнішого – ніби срібний дощик, навіть ще приємніше. Але саме дивне у цьому було те, що хоча у пастушка боліли натерті ноги, хоча він сильно утомився – він раптом відчув себе так, ніби на світі зовсім немає утоми.

– Та цей дзвіночок – просто скарб! – сказав пастушок. Та надзвонившися досхочу, сховав його у кишеню.

А тепер я розповім вам, що це був за дзвіночок.

Він належав одному із гномів, що жили у долині під пагорбом. Вони саме танцювали на галявині, коли пастушок проходив повз із чередою, але, побачивши його відразу втекли й сховалися. А у кожного гнома був на капелюсі ось такий срібний дзвіночок. Останній гном, тікаючи, зачепився капелюхом за кущ, і дзвіночок відірвався. Це була жахлива втрата – адже гноми як ви, напевно, знаєте, засинають тільки під срібний дзенькіт. Ось і наш гном без дзвіночка ніяк не міг заснути й скоро зовсім замучився від безсоння Звичайно, він усе б віддав, щоб повернути дзвіночок який пастушок засунув собі у кишеню.

Гном довго його шукав, перетворюючись на різних істот. Він, то ставав мурахою й оглядав кожну травинку. То псом, намагаючись знайти свою згубу по запаху. То маленькою дівчинкою, що йде по стежці й у кожного зустрічного запитує, не чи бачив хто її дзвіночок. Але пастушок так і не попався йому назустріч – він перегнав череду через пагорби у пошуках кращих пасовищ.

Бідний гном усе худнув, бліднув і жахливо страждав від безсоння. Нарешті ось що йому спало на думку. А раптом це ворона або галка зірвала дзвіночок з його капелюха? Ці птахи люблять красти усе блискуче. Тоді він теж перетворився на пташку – зовсім маленьку, – і пустився літати всюди у пошуках свого дзвіночка. Але так і не зміг його знайти.

Одного разу ввечері, літаючи то тут, то там, він і сам не помітив, як перелетів через пагорби. І відразу наштовхнувся на пастушка. Той ліниво лежав на траві. Поруч лежав його пес. А вівці паслися навколо, і дзвіночки подзвонювали у них на шиях. Отут пташка подумала про свою згубу й сумно заспівала пісеньку:

– Ягнички, ягнички, пропав мій дзвіночок! Якщо він у вас, – ви просто багатії!

Пастушок це почув.

– Агов, пташко! – крикнув він. – Не бачиш – сонце вже заходить. Настав час спати, а не співати. І чому це мої ягнички такі багаті? Правда, дзвіночки у них є, але вони ж із простого заліза й можуть тільки дзенькати. А ось у мене й правда є такий, який варто послухати!

Як радісно заспівала пташка! Вона відразу полетіла у кущі там зняла своє вбрання з пір’я й перетворилася у бабусю у блакитному пальто й червоної шалі.

Пастушок усе дзвонив у дзвіночок, дивуючись словам пташки. Та тут до нього підійшла незнайома бабуся.

Вона ледве йшла й кульгала.

– Зовсім ноги стали старі й хворі, – поскаржилася вона пастушкові.

– А що ти тут робиш? – запитала його бабуся. – Ой, що у тебе за чудовий дзвіночок! У житті не бачила такого. Слухай, миленький, у кишені у мене шестипенсовик. А вдома онученя, якому треба щось подарувати – у нього завтра день народження. Не продаси мені цей дивовижний дзвіночок – тоді мені не треба буде більше трудити свої старі ноги і шукати йому подарунок.

– Ну, ні, – сказав пастушок, – дзвіночок не продається. Такого, напевно, і на світі більше немає. Я подзвоню – і ягнички збігаються на дзенькіт, де б не були. А який у нього звук приємний! Послухай! – і він знову задзвонив у дзвіночок.

– Цей дзенькіт допомагає від утоми. Та навіть, думаю, може вгамувати біль у тебе у ногах і вилікувати твою хвору спину.

– Невже може? – вигукнула бабуся.- Будь ласка, милий, продай його мені! Я не віддам його онукові, я залишу його у себе. Мені він більше потрібний, чим тобі. Я дам за нього п’ять срібних шилінгів.

– Ні, – сказав пастушок, – я з ним не розстануся.

– Десять срібних шилінгів!- сказала бабуся.

– Ні, – уперся пастушок.

– Тоді золотий, золотий! – бабуся вже кричала. Вона запустила руку у кишеню й витяглася звідти пригорщу золота.

– Що мені золото? – сказав пастушок. – Воно не буде так дзенькати.

– Що за упертюх! – зітхнула бабуся. Але ти ще не знаєш, хто я така! Отож, милий я – добра чарівниця й можу зробити багато гарного тому хто мені сподобається. Хочеш, зроблю так, що у твоїх ягничок буде сама біла, м’яка й густа вовна у окрузі, а самі вони будуть найбільші й найздоровіші?

– Ось цього я хотів би, – задумався пастушок.

– А твоя маленька череда стане самою більшою, – гнула своє бабуся. – Та ти станеш самим багатим пастухом у окрузі, навіть у всій країні! Ось у мене вівчарський ціпок, хочеш, дам його тобі у обмін на дзвіночок? Ну глянь!

Пастушок взяв у руки ціпок. Він був із прекрасної слонячої кістки, і на ньому були вирізані картинки з Біблії, на одній стороні Адам і Єва у раю, серед ягнят, а на другій – Давид і Голиаф.

– Це й правда прекрасний ціпок, – сказав пастушок.

– А поки ти поганятимеш ним своїх ягничок, – сказала бабуся, – жодна з них не згубиться і не захворіє.

Пастушок більше не міг противитися. Була вона відьмою чи ні – але він був тепер повністю у її владі. Він відчув, що просто жити не може без цього ціпка й повинен одержати його, чого б це не коштувало.

– Згода! – вигукнув він.- Міняємось ціпок за дзвіночок!

Бабуся віддала ціпок і міцно схопила дзвіночок. Та ось чудеса – тільки що вона була отут, і ось її вже немає.

– Здається, я зробив велику дурницю, – подумав пастушок, дивлячись на свій новий ціпок.

А гном повернувся у зелену долину, під пагорб, де живуть усі гноми. Отут він знову перетворився у чоловічка у зеленому капелюсі. Стрибаючи від радості, він причепив до свого капелюшка дзвіночок.

– А тепер спати. Нарешті я висплюсь по-справжньому!, – сказав він і відправився у постіль під пагорб.

Але пастушок, виявляється, зовсім не наробив дурниць. Гном дотримав слова. Череда пастушка усе зростала. Скоро ні у кого у всій країні не було таких гарних, великих і здорових овець.

Пастушок став багатієм. А тому що він завжди був добрим і ніколи не дивився на своїх менш щасливих сусідів звисока, його всі навколо поважали. І коли сам король одного разу посвятив його у лицарі, усі говорили, що він на це цілком заслужив.