Стара сосна та дятел – молодець

На узліссі росла стара – стара сосна. Стояла і рипіла, хитала головою і рипіла.

Пролітала синичка:

— Чого ви, бабусю, розрипілись? — питає.

— Еге, не зарипиш тут! — каже сосна.— Завелись у мене під корою жуки-короїди, а в нижніх гілках — жуки-дровосіки і поїдом їдять. Видно, останні деньки доживаю, зовсім сохнути стала. Може, ти, синичко, мені їх хоч трохи повидовбуєш?

— Я б з радістю,— каже синичка.— та, бачите, який у мене ніс маленький! Полечу шпака покличу — в нього ніс більший.
Полетіла. Незабаром і шпак летить.

— Що тут у тебе, стара, за біда? — питає.

— Так і так,— каже сосна,— жуки мене поїдом їдять. Повидовбуй їх, голубчику.

Взявся шпак. Порпався-порпався.

— Нічого,— каже,— з моїм дзьобом не вдію. Полечу покличу дубоноса. В нього ніс, як обценьки.

Полетів шпак. От уже й дубоніс летить. Носом клацає.

— Що тут у тебе, стара, скоїлось? Мені шпак казав, та я толком не добрав.

— Так і так,— розказує сосна,— жуки мене поїдом їдять. Може, ти їх трохи повидовбуєш? В тебе, кажуть, дзьоб, як обценьки.

Взявся дубоніс, лазив- лазив, клацав носом, кла¬цав…

– Нічого,— каже,— не виходить. Полечу одуда покличу. От у нього ніс такий, що всі заздрять.

Полетів. Згодом одуд летить. Чуба підняв.

— Що тут у тебе, стара? — питає.

— Так і так,— каже сос¬на,— жуки мене дуже їдять. Може, ти мені їх повидовбуєш? Кажуть, у тебе дзьоб такий, що всіх завидки беруть.

Взявся одуд. Довбав-довба

— Нічого,— каже,— не виходить. У мене ніс хоч і довгий, та слабенький. Полечу чаплю покличу. От у неї ніс такий, що й дивитись страшно.

— Ох, поклич, голубчику, бо вже мені несила стояти.

Полетів одуд. Минула година чи дві… Аж ось і чапля летить. Ноги довгі, ніс. як меч. гострий. Сіла:

— Ну, що тут у тебе, стара, за біда, що мене від діла одірвали?

— Пробачте,— каже сосна,— потурбувала. Завелись у мене під корою жуки-короїди, а в нижніх гілках — жуки-дровосіки і поїдом їдять. Може, хоч ви мені їх повидовбуєте?

— Добре,— каже чапля. Нагострила ніс об гілку.— Де вони в тебе?

— Та ось у нижніх гіл¬ках і під корою всюди.

Взялась чапля, довбала- довбала, поки ніс у дерево загнала, ледве вирвала. Розсердилась:

— Ну тебе,— каже,— з жуками твоїми.

І полетіла.

Зосталась сосна сама.

Стоїть, рипить, плаче, аж смола капає. Коли чує — летить якийсь птах. На голові шапочка червона. Ніс, як долото. Прилетів, почистив носа:

— Що тут у тебе, стара, скоїлось? По всьому лісі тільки й балачок, що ти сохнути стала.

— Так і так,— каже сосна,— жуки мене зовсім з’їли.

Тут уже з якими тільки дзьобами не прилітали, довбались-дов-бались, а нічого не видовбали.

— Так чого ж ви по мене не послали? Я б уже давно видовбав.

— Де вже тобі,— каже сосна,— тут чапля не з таким дзьобом прилітала, та й то — трохи не одламала. Спробуй, проте.

Злетів дятел на сучок — трах-трах носом, аж цурупалки полетіли. Витяг жучиного гробака — з’їв! Трах-трах-трах!.. Другого витяг — з’їв.

Як почав… як почав… Скоро жодного жука не залишилось. Сосна аж сама не своя.

— От спасибі,— каже.— Наче я знову на світ народилась. Не знаю, як і дякувати тобі.

— Коли ви вже такі добрі,— каже дятел,— то дозвольте, я у вашому нижньому суку дупло для гнізда зроблю. Однаково він у вас сухий.

— Голубчику,— каже сосна,— та я за таку послугу цілу гілку свіжу не пожалію, не те що сухий сук.

Взявся дятел до роботи. Незабаром і дупло було готове. Глибоке, сухе. Прилетіла дятлиха, нанесла яєць, висиділа діток… Вигодували.

Дружно дятел жив з сосною І зимою з сім’єю в гості прилітав. Сосна їх шишками частувала.

А дупло дятел потім синиці віддав — у неї ніс маленький, каже, а я з моїм дзьобом ще дупло зроблю.