TOU

Старенькі з парасольками

Мануель Лопес

У гущавині лісу

У гущавині лісу, серед високих сосен, кедрів і квітучих дерев махагуа загубився маленький білий будиночок. Трава та папороть підступили до самого порога, доріжки зовсім заросли… Будиночок тепер стоїть занедбаний, порожній, вікна та двері зачинені. І лише барвистий прапорець на даху нагадує про ті часи, коли тут жили господині будинку — семеро стареньких бабусь, сім сестер.

А колись селяни з сусідніх сел часто бачили, як старенькі гуляли лісом. І яка б не була погода – дощ чи сонце, — сестри виходили з дому кожна під своєю парасолькою. В одної сестри парасолька була жовта, в другої — червона, у третьої — блакитна, у четвертої — фіолетова, у п’ятої — синя, в шостої — зелена, а в сьомої – помаранчева.

Іноді траплялося, що старенькі вирушали на закупи в найближче село. Йшли вони одна за одною: попереду — старенька з жовтою парасолькою, за нею — з червоною, а остання йшла з помаранчевою парасолькою. Скільки їм було років, ніхто достеменно не знав. Навіть наймолодша сестра була дуже стара.

Проте, як звали сестер, добре знали не тільки в найближчому селі, але і далеко-далеко від лісу. Знали і яке в кожної бабусі улюблене заняття. І називали їх не тільки по іменах, а ще й так:

Олехандра — Згадуюча,

Беатриса — Замріяна,

Вероніка — Садівниця,

Габріела — Цілителька,

Доміан — Казкарка,

Гедвіга — Вишивальниця,

Жанета — Скликаюча Птахів.

А тепер ми розповімо про кожну з сестер.

Олехандра — Згадуюча

Наче осіннє листя, шаруділо жовте плаття Олехандри. Бабуся тихенько дріботіла по доріжці. І, здавалося, зустрічний вітер відганяв її думки назад, до минулого. Дивилася Олехандра на квіти, на траву, на дерева, а бачила те, що було в давні часи. І що найдивніше: старенька могла не тільки згадувати. Вона могла подорожувати у минуле.

Поряд із білим будинком сестер тінь вічнозеленого дерева махагуа ховала старовинну карету. Розповідають, ніби колись вона належала прадідові бабусь. Але вже давно колеса карети поламалися, та й сама карета розвалилася, майже вросла в землю, покрилася павутинням, а папороті обплели її величезним листям.

Але… варто Олехандрі сісти в карету, як павутиння негайно зникало, і карета піднімалася на високі колеса. Старий оксамит сидіння знов ставав яскраво-блакитним. Як у колишні часи, виблискуючи золотом, карета легко котилася лісовою дорогою.

А в самому лісі в цей час відбувалися дивовижні речі: одні дороги заростали деревами, а інші з’являлися там, де ще хвилину тому була непрохідна гущавина. Одні дерева ставали нижче за травинки, а інші в ту ж мить виростали і тяглися своїми величезним гіллям до неба і сонця.

Казна-звідки серед дерев з’являлися будинки та відразу ж зникали. Ці дива відбувалися тому, що Олехандра весь час згадувала: то одне згадає, то інше.

Одного разу бачили, як проїжджала старовинна карета, а в ній сиділа не теперішня Олехандра, а зовсім молода. Не тільки все змінювалося на її шляху, але і сама Олехандра розквітала. У кареті сиділа дівчинка з кучерявим волоссям і рум’яними щоками… Це думки Олехандри повернулися до минулого — вона побачила себе маленькою, рум’яною дівчиною в золотій кареті.

Після лісових прогулянок Олехандра повертала карету на старе місце. І тоді знов зникала золота облямівка, блакитний оксамит сидіння втрачав свій блиск, а павутиння і папороть знову обмотували карету.

Вечорами Олехандра не пропускала нагоди посидіти з сестрами на ґаночку, помилуватися рожевим заходом і поговорити про минуле.

І тоді спогади Олехандри перепліталися з мрією — так само густо, як у чистому повітрі розлоге гілля дерева махагуа. Найбільше такі вечори любила інша сестра – Беатриса.

І коли Олехандра розмовляла з Беатрисою, важко було зрозуміти: вони згадують чи мріють.

Беатриса — Замріяна

Той, хто бачив Беатрису, розповідає, що вона зберегла красу навіть в старості. Одягалася Беатриса в усе червоне, і погляд її чорних очей, здавалося, був спрямований на щось далеке, нікому не видиме. Вона повільно ходила і часто несподівано зупинялася, широко розкривши величезні очі. Ось тоді перед її поглядом виникали чудові картини.

Одного разу, коли Беатриса йшла берегом озера Байаха, вона подивилася на небо і побачила, як у променях сонця виплив човен. У ньому сидів юнак і правив запряженими птахами — томекінами та кенарами. Човен низько пронісся над озером та берегом і, ледь не зачепивши Беатрису, швидко зник.

А ще ось що розповідають: біля самого будинку стареньких впала з дерева гілка. Звичайна гілка. Беатриса одразу подумала: добре, якби вона пустила коріння. І що ж? На очах у сестер гілка вкоренилася і перетворилася на дерево з широким листям. А в листі залунала тиха пісня.

Про що тільки не мріяла Беатриса! Трохи подалі від дому, серед кедрів, вона уявила собі білу чашу. І одразу серед зеленої гущавини виникла мармурова біла чаша, з якої забив високий фонтан.

Коли Беатриса переставала мріяти, чудеса негайно зникали. І розповідають, що якщо вона раптом закривала очі, то на небі і на землі ставало темно, як вночі.

Вероніка — Садівниця

Вероніка була старенька весела і лагідна. Одягнена у все блакитне, вона виходила з дому і поспішала до саду, до квітів. Разом із квітами Вероніка раділа чистому небу і яскравому сонцю.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Старушки с зонтиками”
Мануель Кофінйо Лопес
Видавництво: “Речь ”
2014 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: