Старий і страховисько

У давні часи жив в одному селі старий. Дуже він любив рибу ловити. Тільки ось невдача — рибалка він був ніякий. Цілий день біля моря сидить, а спійманих рибок і на вечерю не вистачає. Думав старий, що йому робити, і придумав: «Піду я на рибаловлю вночі. Навколо—нікого, і  риба сонна, тиха, може, мені пощастить».

І ось одного разу, вночі, пішов рибалка до моря. Знайшов місце безвітряне, біля самої скелі, вудку закинув — став чекати. Раптом бачить — сидить за скелею ще  один рибалка.

Розгнівався старий. «І вночі немає спокою,— думає.— Чому він на моє місце рибалити прийшов? Хотів він тому рибалці сказати, щоб він геть йшов, та роздумав — вирішив його краще роздивитися.

Придивився він уважніше, та від страху зовсім дар мови втратив — сидить за скелею страховисько, що на великому шовковому дереві живе: лице червоне, волосся червоне і в різні сторони стирчить. Злякався старий, скулився весь, ледь дихає. Зовсім про рибу забув. А у страховиська риба тільки те й робить, що клює. Так вони до світанку і просиділи.

«Тільки б ранку дочекатися,— думає старий.— Сонце зійде, страховисько  зникне. Ніколи більше вночі рибалити не піду!

А тут і світати стало. Піднялося страховисько, потягнулося і питає:

— Гей, старий, ти чого такий небалакучий? Боїшся мене, чи що? Не бійся, я тебе не зачеплю. Бачу, ти теж любиш ночами рибу ловити. Дуже це мені подобається, бо нудно одному в  ночі сидіти.

— Не знав я,— відповідає старий,— що страховиська люблять рибою ласувати. От би ніколи не подумав, що ти рибалити ходиш.

— Не люблю я рибу зовсім,— скривилося страховисько.— Смакують мені тільки риб’ячі очі, а саму рибу я не їм.

— А куди ж ти її  діваєш? — здивувався старий.

— Викидаю,— відповіло страховисько.— Але ти, якщо хочеш,  можеш її собі взяти.

Стоїть старий, не знає, що робити: боязко у страховиська рибу брати.

— Чого задумався? — засміялося страховисько.— Бери — не пожалкуєш. Риба, як риба.

Взяв старий ту рибу, додому відніс і юшку зварив. Смачна юшка вийшла. З того часу так і повелося. Тільки місяць зійде, бере старий вудку і на рибаловлю поспішає, а страховисько його вже біля воріт чекає.

— Доброго дня, старий,— каже.— Тепла видалася сьогодні ніч, відчуваю, гарний улов буде.

Прийдуть вони на берег, біля скелі сядуть і до ранку рибалять.  А коли зоря займеться, вийме страховисько у спійманої риби по лівому оку – з’їсть, а решту старому віддасть.

Великий улов був у страховиська. Став старий багато риби додому приносити – одному вже всієї і не з’їсти. Надумав він тоді рибою торгувати. І треба ж, розкуповували ту рибу безоку в одну мить!

Розбагатів старий. Ліньки йому стало щоночі з страховиськом на риболовлю ходити. От і надумав він позбутися свого друга.

Пішли вони якось рибу вудити, старий і каже:

— Тобі, страховисько, везе на риболовлі і мабуть, немає на світі такого, щоб ти не зміг зробити.

— Та, мабуть, так — погодилося страховисько.— Багато речей мені під силу.

— Невже ти нічого на світі не боїшся? — здивувався старий.

— Злякати мене важко,— засміялося страховисько.— Є, правда, дві речі, які мені зовсім не подобаються. Нікому я про них не говорив, але тобі, як другу, скажу. Дуже не люблю я слизьких восьминогів, та ще півнів, які про початок дня сповіщають.

Добре запам’ятав старий слова страховиська і вирішив його  налякати.

Дочекався старий ночі, надів солом’яний плащ, каптур на голову натягнув і на дах свого будинку заліз — чекає, коли страховисько за ним прийде. А страховисько й не знає, що старий недобре задумав, іде стежкою, вудкою розмахує і пісеньку співає. Підійшло до воріт, та як укопаний зупинився. Бачить — сидить на даху великий півень, крилами махає.

Здивувалася страховисько: «Що це півень серед ночі на даху робить?» Побачив старий, що страховисько його помітило, і давай руками махати, немов крилами, та кричати на все горло:

«Ку–ку–рі-ку! Ку–ку–рі-ку! Скоро сонце зійде! Скоро сонце зійде!».

Злякалося страховисько, назад позадкувало, та зупинилося.

«Дивний якийсь голос у цього півня,— думає,— на голос старого схожий». Здогадалося воно, що старий його провести вирішив, розгнівалося.

— Де ж, старий, твоя подяка? — питає. — Я з тобою дружити хотів, а ти…

Заплакало страховисько, лице руками закрило і геть побігло, та біля воріт восьминога побачило слизького, неприємного. Закричало страховисько, затремтіло, та у темряві зникло, ніби й не приходило зовсім.

Зрадів старий, що позбувся нечистої сили. «Не треба мені тепер на рибаловлю ночами ходити,— думає.— Буду вдома сидіти, гроші рахувати, та на сонечку грітися».

Але так не сталося так, як старий хотів. Прокинувся він зранку, тут болить, там болить. Постогнав, постогнав та й помер.

Кажуть старі люди, що це страховисько його покарало за те, що не вмів бути вдячним.