TOU

Старий солдат

Литовські народні казки

Було це давно-предавно. Відпустили старого солдата з війська. Не мав він з чого жити й став шукати роботу. Та ніяк не міг її знайти. Якось зустрів він бабусю й похвалився своєю бідою. А вона й каже:

– Далеко-далеко на сході, в пустелях несходимих стоїть скляний палац, а в тому палаці живе чорний пан. Піди до нього й дістанеш роботу.

Послухав солдат бабусиної ради й вирушив на схід шукати скляний палац і чорного пана. Настав вечір. Зупинився солдат під яблунею переночувати. Зашелестіла яблуня своїм листом до нього:

– Куди йдеш, чоловіче, такими пустелями?

– Іду до чорного пана у скляний палац роботи просити,– каже солдат.

– Чула я, що той пан усе знає. Може, запитаєш у нього, коли на мені почнуть яблука родити? Учора приходили люди й сказали: як наступного року на мені не буде яблук, то вони мене зрубають.

– Добре, запитаю,– пообіцяв солдат.

Згодом підійшов солдат до двох гір, та таких високих і широких, що ні перелізти через них, ні обійти їх. Зажурився солдат, почав просити їх:

– Гори, гори, будьте такі ласкаві, пропустіть мене!

– А куди ти йдеш, чоловіче? – питають гори.

– Іду до чорного пана, що в скляному палаці живе.

– Чували ми про того пана, що він дуже розумний. То, може, запитаєш його, доки ми тут, наче вартові, стояти будемо?

– Добре, запитаю,– пообіцяв солдат.

Гори відразу ж розступилися, й солдат щасливо пройшов крізь них. Згодом він підійшов до річки. Дивиться: немає ніде ні моста, ні човна,– ніяк не можна на той берег перебратися.

Походив солдат, походив, а тоді й каже:

– Річко, річко, будь ласкава, переправ мене на той берег! А куди ж ти йдеш, чоловіче? – питає річка.

– Іду до чорного пана, що живе в скляному палаці.

– Гаразд, переправлю. Тільки пообіцяй мені запитати у того пана, чого в моїй воді ані риба не може жити, ані хробак, ані жук який.

– Добре, запитаю,– пообіцяв солдат.

– То ставай на мої хвилі, я тебе перенесу на той бік.

Став солдат на хвилі, й перенесла його річка на другий берег, навіть не замочивши нітрохи. Здалеку помітив солдат скляний палац. Ще до заходу сонця він був уже біля палацу. Палац стояв гарний, пишний, аж мінився на сонці всіма барвами веселки.

Провів слуга солдата всередину. Тільки-но угледів солдат чорного пана, а той уже й каже:

– Я знаю, ти прийшов на роботу проситись. Я візьму тебе, але з умовою, що служитимеш дуже старанно.

– О, пане, не сумнівайтеся,– відповів солдат. – Я служив у війську, і ніхто не ганив мене. Навіть зістарівся в солдатах. Догоджу й панові.

Тоді пан мовить слузі:

– Поведи цього чоловіка – нагодуй і поклади відпочити. А завтра вранці він піде отару пасти.

Вранці прийшов до солдата слуга, дав йому батога, сопілку й сказав:

– Стьобнеш цим батогом – овечки розбредуться, на сопілку заграєш – усі докупи зійдуться. Тільки дивись, щоб вовки шкоди не наробили.

Став солдат отару пасти. Добре пас. Минув рік, і нічого лихого з овечками не сталося. Солдат і близько вовків до отари не підпускав. В останній день служби пан покликав його й каже:

– Служив ти добре, старанно. Тепер проси за все це, що тільки хочеш.

– Перед тим, як залишити тебе, пане, я хотів би дізнатися про три речі, аби дотримати слова, яке дав річці, двом горам і яблуні за те, що вони допомогли в дорозі.
– Запитуй, поки ще тут,– дозволив йому чорний пан.

– Річка мене сухим перенесла на своїх хвилях, гори розступились і пропустили мене, а під яблунею я спокійно переночував,– почав солдат. – За все це вони просили дізнатись у тебе, чого в річці живе не водиться, чи довго ще горам, наче вартовим, на одному місці стояти і чому на яблуні яблука не родять?

Пан і відповів:

– У річці тоді почне водитися риба та інші водяні мешканці, коли вона хоч одну людину втопить. Гори перестануть стояти, мов ті вартові, коли привалять хоч одну людину. А на яблуні вродять тоді яблука, коли з-під неї хтось заховане золото викопає.

Подякував солдат панові й рушив тим самим шляхом, що й до пана йшов.

Підійшов до річки, а вона вже гукає:

– Чи запитав ти в чорного пана, чого в моїй воді нічого живого не водиться?

– Запитав,– відповів солдат.

– А що він відповів?

– Перенеси мене на той бік, тоді й скажу.

Річка перенесла. Солдат вибрався на крутий берег і каже:

– У твоїй воді тоді почне риба водитися, коли ти хоч одну людину втопиш.

Як зашумить річка після цих слів, як завирує чорториями! Закипіла, здійнялася велетенськими хвилями, вийшла з берегів. Але солдата не догнала й нічого лихого йому не заподіяла.

Згодом солдат прийшов до гір. А вони ще здалеку до нього гукають:

– Чи запитав ти в пана, доки нам, наче вартовим, стояти тут?

– Запитав,– каже солдат.

– А що він відповів?

– Пропустіть мене, то скажу.

Розступилися гори, й солдат пройшов крізь них. Відійшов од гір далеченько й каже:

– Ви перестанете бути вартовими тоді, коли хоч одну людину привалите.

Загули, загриміли обидві гори, аж земля затряслася навколо. Але солдат був уже далеко, й нічого лихого йому вони не зробили.

Нарешті солдат прийшов до яблуні. А вона вже здалеку листям шумить до нього.

– Чи запитав ти чорного пана, коли на мені яблука почнуть родити?

– Запитав,– відповідає солдат.

– А що ж він сказав?

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Литовські народні казки”
Перекладач і упорядник – Ольга Градаускенє

Видавництво: “Веселка“

м. Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: