TOU

Стіна Каддо

Африканські казки

Жив-був у місті Тенделла якийсь багатій на ім’я Каддо.

Якось зібрав він перед своїм домом усіх мешканців міста і оголосив:

— Ось що мене турбує. У моїх коморах надто багато зерна, просто не знаю, що з ним робити.

Люди уважно вислухали Каддо, і один  чоловік сказав:

— У нас у місті чимало бідняків, і у них зовсім немає зерна. Дай їм трохи з своїх запасів, якщо маєш зайве.

— Ні! — похитав головою Каддо. — Це погана порада і для мене зовсім не підходить.

— Ну, гаразд, — мовив другий чоловік. — Ти міг би позичити зерно нужденним. Це було б теж дуже непогано.

— Ні, — похитав головою Каддо, — і це мене не влаштовує.

— Може, продаси надлишки? — поцікавився третій чоловік.

— Ще чого! — буркнув Каддо.

Чимало порад вислухав того дня Каддо, але жодна з них йому не сподобалася. Думав він, думав і нарешті сказав:

— Пришліть мені завтра дівчат, та побільше. Нехай змелять це зерно.

Люди пішли невдоволені, але вранці послали до Каддо сотню дівчат.

На ста жорнах почали молоти зерно, весь день мололи, і, коли останнє зернятко було змелене, Каддо наказав дівчатам:

— Тепер принесіть джерельну воду і приготуйте тісто.

Дівчата принесли води, замісили круте тісто, а з тіста Каддо наказав їм робити цеглу.

— Я збудую з неї стіну навколо свого будинку, — сказав Каддо.

Швидко розлетілася звістка, що Каддо збирається будувати стіну навколо будинку.

Прийшли люди до Каддо і почали вимагати:

— Не смій цього робити! Це жорстоко! Як можна будувати стіну із їжі! Зерно є для того, щоб людина була жива і здорова! Не годиться знущатися з бідняків!

— Замовчіть! — розсердився Каддо. — Зерно моє. Надлишок зерна теж мій. Що за задоволення бути багатим, якщо не можеш робити зі своїм багатством, що хочеш?!

Люди розійшлися. Вони сердито хитали головами і засуджували Каддо. А дівчата ліпили з борошна цеглу і сушили її на сонці.

Коли цегла висохла, Каддо наказав будувати з них стіну навколо будинку.

Стіна росла, дівчата прикрашали її різнокольоровими мушлями, а Каддо поважно ходив неподалік, поглядав на стіну і почував себе чудово.

Тепер, коли до Каддо приходили наймити, вони довго стояли внизу, а Каддо залазив на стіну і звідти наказував. І якщо городяни хотіли дізнатися його думку, щодо якоїсь важливої ​​справи, Каддо знову піднімався на стіну і звідти висловлював городянам свої міркування, а вони стояли і слухали.

Так тривало довго, всі навколо тільки й говорили, про стіну Каддо.

Але одного разу настав і для Каддо неврожайний рік. Жодного колосу не вродили поля Каддо, нічого не виросло і на полях його родичів.

Наступного року сталося те саме. Довелося Каддо продати худобу, щоб купити зерна для їжі та сівби. Третій рік також випав неврожайним.

Мало-помалу родичі і слуги Каддо розбіглися хто куди, залишилися з ним лише маленька дочка та хворий осел.

Настав час, і Каддо почав голодувати. Якось він відламав від просяної стіни маленький шматочок і з’їв його. Наступного дня відламав шматочок  побільше і знову з’їв. І так день за днем. Стіна Каддо ставала дедалі нижчою, і нарешті настала така година, коли вся стіна була з’їдена.

Зрозумів Каддо, що настав час просити у людей допомоги. Тільки хто захоче йому допомогти? Мешканці рідного міста, яких він так ображав? Мабуть ні.

Була на світі лише одна людина, до якої Каддо міг звернутися за допомогою, — Соголі, цар сусідньої країни, який славився своєю щедрістю та великодушністю.

Сіли Каддо з дочкою на голодного осла і вирушили до країни царя Соголі.

Сім днів їхали вони, а коли приїхали, цар Соголі зустрів гостей привітно — наказав розстелити для них м’які шкури, запросив Каддо та його дочку сісти поряд із собою і крикнув слугам принести найкращі страви.

— А тепер скажи мені ось що, – звернувся цар Соголі до Каддо. — Багато розказують про ваше місто. Чув я, що люди там голодують, навіть насіння не залишилося — все з’їли.

— Так, – кивнув Каддо. — Лихий час вигнав їх із дому, а зерно давно з’їли.

— Кажуть, у Тенделлі жив багатий і знатний чоловік на ім’я Каддо. Він і зараз там? Що з ним? Чи він живий?

—  Так, – відповів Каддо, – живий.

— Вигадник цей Каддо! Розповідають, ніби він збудував із просяної муки стіну навколо будинку і, коли розмовляв з людьми, любив сидіти на цій стіні.

— Так, – сумно погодився Каддо, – це правда.

— У нього й зараз так багато худоби, як і раніше?

— Ні, худоби не залишилося.

— Велике нещастя для людини, яка володіла таким великим багатством і втратила майже все. А наймити та слуги ще з ним?

— Розбіглися. З усього великого сімейства залишилася у нього одна дочка. Усі пішли, бо в хаті не стало ні їжі, ні грошей.

Цар Соголі сумно подивився на Каддо:

— Що ж це за багач, коли і худоба в нього впала, і слуги розбіглися! А скажи, будь ласка, що сталося з просяним муром навколо будинку?

— Він його з’їв, – сказав Каддо. — Щодня відламував від стіни по шматочку, доки всю не з’їв.

— Дуже дивно, – здивувався цар Соголі. — А ти, може, не з родини Каддо?

— Так. Колись я був багатий і знаний. Колись було у мене стільки худоби, що не порахувати. І неозорі поля, і сотні слуг і робітників, і комори з запашним хлібом. Так, був я колись першою людиною в місті Тенделла.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки народов Африки, Австралии и Океании”
Упорядник – К. Поздняков
Видавництво: “Детская литература”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: